ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 10

РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

Отаман гуляв… Гуляв, як останнiй нетяга.

Хiба що ширшим колом ходили в шинку козаки, густiше подзвонювали срiбнi талери та мiднi чехи й корчмар подавав чистiшу горiлку. Отаман не валявся пiд лавою, не пропивав чину, але гуляв бучно. Ходуном ходив просторий шинок над водою — в круглi, наче гарматнi жерла, шибки було видно Чортомлицьке Днiприще з сухими й жовтими, як бронза, торiшнiми очеретами по той бiк, сумовитими вербами, що спадали забрунькованим вiттям у високу весняну воду, й карякуватими, ще сонними дубами.

Ходуном ходили широкi грубi липовi лави, й дубовi столи, й шинквас з шинкарем та двома челядниками. Гуляли червоиохвостi пiвнi на куманцях та горнятах, гуляла пiч i всi п'ятнадцятеро козакiв, що зiйшлися вшанувати отамана. Їх би прийшло й бiльше, та корчмар примкнув дверi.

Шинок — великий, свiтлий i хоч не найкращого штибу, але чистий — добре вимитi мостини, вишкрябаний до бiлого ножем стiл, пофарбований у зелене шинквас, картини на дверях — на однiй козак рубається з трьома турками, на другiй — самотнiй козак у степу, ще й пiдпис пiд картиною: "Нiхто за ним не заплаче", а на дерев'яних тибликах бiля входу гарно вишитi рушники, на них також козаки i ще пави, хатки й дерева та нехитрi слова: "Личко витирай, здоровий бувай".

Кошовий стояв посеред шинку з бандурою в руках, бив одразу по всiх струнах, притупував ногою, а довкола ходив околясом козак Кайдан, та так, що тiльки миготiли бiлi закоти на чоботях й звивалися за плечима, як змiї, довгi рукава жупанини. Важкий i неповороткий, з густою куделею волосся довкола круглого виду, Кайдан у танцi й бою швидкий, як вивiрка, й палахкий, як порох. Отаман i сам почувався легким та пружним (плотi не потурав — жменя сухарiв, кiлька ложок кулешi, суха тараня, тверда постiль — всi його розкошi), й мовби полегшало все: шинок, верби над Чортомликом, конi на картинах, бандура в руках. Сiрковi видавалося, мовби його самого пiдносило щось, i пiдхоплювало високою хвилею й крутило, гойдало, мчало. I в грудях теж зводилася висока тепла хвиля, й все було легким i гарним. А по краю цiєї хмiльної хвилi, достеменно по краю грозової хмари, щось ходило, щось черкало крилом, вiн не пускав його в тучу, але не мiг прогнати зовсiм. Воно не розбивало його веселої вiдчайдушностi, проте й не губилося, вiн не мiг забути його зовсiм. Так над кущем шипшини, пiд яким сидить боривiтер, ширяє ластiвка. Боривiтер зорить за чимось своїм, але вiн пам'ятає про ластiвку, чує її незатемненими чуттями, знає, що вона ось зараз вилетить i шугоне на нього, черкне сивих крил, а може, й ударить, але те йому не страшне, хоча неприємне. А може, трохи й не так, бо вiд того, що чатувало на нього, Сiрко сховався майже вiдверто, втiк у буйний хмiль, знав, кого дратує i чий накликає гнiв. Знав, що той гнiв стоїть за порогом, чатує на нього, що вiн так не одбудеться, але волiв, аби все те зачекало. Дарма, нехай скипается бiльший гнiв, нехай потiм змага буде ще важча — йому треба виграти час. Йому зараз гуляється, йому зараз весело. Проте й не мiг того зовсiм виштовхнути з пам'ятi. Воно трималося мiцно, засвiчувалося, як блискавиця по краю хмари, й не випадало з голови. Навiть не заважало гуляти. Вiн брав його на кпин, прискав на нього мiцною оковитою, що аж схоплювалися червонi вiдчайдушнi сплески: веселився до знемоги, рвав невидимi пута, вже не почував їх зовсiм, а тiльки — вогонь у грудях, легкiсть у тiлi, веселiсть у думках. Вiн обертався, й шинок обертався з ним, i не од хмелю, впоїти його було достобiса важко, а все од тої ж веселої вiдчайностi. Так йому хотiлося. Так йому малося. Вiн бiльше прикидався п'яним. Чи хотiв бути п'янiшим, нiж був насправдi. Й навмисне послаблював прикро наструненi вiжки. Щоб несли, не спинялися гарячi зв'юженi конi. Гарно було прикидатися. Хотiлося прикидатися. Гарно все?таки жити на свiтi! Хоч i важко. Ох, як важко. Крутився свiт, крутилися думки. Вертiвся довкола нього веселий козак Кайдан, веселий, i дитинно щирий, i наївний, що його обдурити — наче табаки понюхати: видурить проноза грошi або вимiняє свою стару шапку на Кайданову нову, ще й покепкує. Одначе покепкує тiльки той, хто цього козака вже знає; виглядом своїм Кайдан може налякати й самого дiдька: велике, кругле, як дiжа, обличчя, великий нiс, товстi губи, витрiшкуватi очi, кудлатi брови, ще й чорнi патли лiзуть з — пiд шапки. Притупував обома ногами, кружляв довкола отамана. Випита на дурничку горiлка зробила його легким i самовпевненим. Кошовий пiдморгував йому. Одначе те пiдморгування козакiв до панiбратства не наближало. Гострий суворий пруг у душi отамана залишався завжди, тримав їх на деякiй вiдстанi. Нiхто кошовому не закаже гуляти, нiхто не дорiкне — не часто вiн навiдує шинок, не часто тривожить струни старої, що висить у шинкаревому ванькирчику для нього — бандури. Це його день. Саме в цей день, за тиждень до благовiщення, тридцять рокiв тому (здається, тридцять: хiба вже тридцять?!), вперше приїхав на Сiч. По тому якийсь час ще водив Вiнницький полк, вiдтак, знову ж на благовiщення, прийшов на запороги навiки. Тож коли йому й погуляти, як не в цей день!

Отаман гуляв. З тими ж таки козаками, з якими вперше заявився сюди. Троє — з рiдної Мерефи, решта — з колишнього Вiнницького полку. Сiрковi було i важко, i легко водночас. В ньому вгадувалася велика сила, й легко було уявити його молодим i шаленим, безжурним i нестримним. Любив отаман життя, любить i понинi, хоч в останнi роки щось примеркло в його душi, найдужче ж любить сiчове товариство. I воно горнеться до нього завжди — ходить Сiрко в отаманах чи простим козаком. Де найбiльше юрмище, там i Сiрко. I любить послухати гарного слова, вмiє й сам сказати. При чарцi й без чарки. Одначе нинi зроняє те слово рiдко. Сiрко подумав, що, може, це останнiй раз, а далi станеться сподiване й вiн переступить незримий пруг, розпочне iнше життя й вже не зможе отако бенкетувати, земля горiтиме пiд його ногами i пiд ногами тих, хто стоятиме насупроти, i кожен день вибухатиме, як порохова бомба.

Всунулись у шинок цигани з ведмедем — хтось таки одiмкнув дверi — їм налили по пугаревi пiнної й витурили в шию, а ведмедевi, що огризався, залiпили квашеним кавуном у рило й линули пiд хвоста скаженої, було чути, як вiн ревiв i качався в березi Чортомлика, як намагалися вгамувати його цигани. Вклюнувся до шинку посол його величностi короля Яна Собеського ротмiстр Ян Завiша — високий шляхтич з видовженим лицем, тонкими бровами й вузьким, мовби оструганим з обох бокiв носом; пiвтора мiсяцi сидить вiн у посольськiй хатi, добивається, щоб кошовий прийняв його бодай на малому крузi, а той зволiкає, й вирiшив пан посол погомонiти з отаманом хоч у таку неслушну годину й не у вельми зручному мiсцi. Його в шию не витурювали, кошовий наказав посадовити королiвського посла за стiл i подати чистий пугар. Зблиснула отамановi в душi синя iскра.

— Гей, Ониську, — гукнув до корчмаря. — Горiлки послу його величностi. Аглицької. Вогнистої.

Шинкар принiс пляшку жовтої аглицької горiлки, запечатану так мiцно, що нi шинкар, нi жоден з козакiв не могли добрати способу розкубрити її. Тодi Сiрко поставив чотиригранну пляшку на край столу, вийняв iз завiшених пiхов шаблю ("щоб не скаламутити, пане посол, своїми шаблями тобi горiлки, на них кров поганська") — гарну, тонку сигiзмундiвку й коротким, майже невловним помахом одрубав шийку. Вiн таки не скаламутив горiлки, одтяв шийку по самому її краю — хочеш, пане посол, пий з чари, хочеш — просто з пляшки.

— За здоров'я його королiвської величностi! — пiдняв чару Сiрко, й обличчя його було серйозне, поважне, а очi в самiсiнькiй глибинi розсмiянi, веселi.

Далi срiбло дзвенiло за здоров'я обох польських гетьманiв — коронного i польного, за сейм, за королеву й королевичiв, а що такi тости п'ють до дна, Ян Завiша небавом упився, водив посоловiлими очима по корчмi, шкiрився по — п'яному щиро й одурiло.