ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 15

Щось тануло в душi, вона одiрвалася од чогось, як чайка од купини, — перелетiла на iншу купину, й кошовий зiтхнув. Колись вiн не лiчив весен, а тепер щось само лiчило за нього, й душа поспiшала вхопити якомога бiльше весняної синяви, а та просинь змивала струп'я з давнiх ран i хилила до думок про дивно влаштований свiт, його таємницi. Поставити б десь на березi рiчки курiнь, завести пасiку… Сiрко зiтхнув ще раз. Але вже iнакше, бадьорiше — вiдганяючи примарнi думки. А сережки падали на гладiнь рiчки — верби стояли у водi, i лози, i старi вiльхи по той бiк Чортомлика — пливли за течiєю, i бiля них сплескувала риба. Посеред плеса бiлiла пухка хмарина, весняний вир розкручував її то в один, то в iнший бiк. Вода була ще каламутна, таїла щось у своїй глибинi. Вона завжди щось таїть у своїй вiчнiй глибинi.

На березi не було нiкого, тiльки на Глухiй косi ширмувало двоє козакiв. Обоє молодi, на голих до пояса тiлах зблискували краплi — тiльки що вмилися, а може, й покупалися, грiлися вiйськовими вправами. Один наступав з палицею, немов iз шаблею, другий боронився палицею, немов рушницею, вiдступав до води. В запалi вони не бачили кошового. Вiн одiйшов за обсипаний довгими золотими сережками кущ верболозу. Вода була студена, студеним було й повiтря — на оголених до лiктiв руках отамана повиступали сироти. А сонце провiщало тепло, й по — весняному тiнькала синиця на гострiй палi валу. Кошовий вiдчув дивне бажання присiсти пiд палiсадом, пiдставити ласкавим променям обличчя, подрiмати. Бо й чого поспiшати, не ворог приступає. Бог — свiй, може й зачекати. Майнула оскарга на бога, по тому вiйнув легенький вiтрець страху, перехрестився, вiдступився думкою вiд тих сфер.

"Старiсть", — подумав ще раз. Але подумав iнакше, нiж тодi, коли тiльки — но пробудився. Вiн таки ще почував силу. Вона грала в м'язах, бо завжди щось м'яв, ламав у руках, йому хотiлося ламати, хотiлося крутостi, змаги, а це свiдчило, що старiсть ще не настала. Вiн не любив нiчого усталеного, улагодженого, його душа прагла руху, бою, лету. Любив змагу, проте вiдверту, без пiдступiв, йшов їй назустрiч, наперед спиваючи серцем i м'язами її шаленство. Вночi йому снилися конi й чомусь часто снилася погоня, од якої втiкав, яка кудись заманювала, з якою потiм рубався в лютому герцi.

Зараз вiн вдихав туге повiтря, вдихав плавнi з їх весняним клекотом води, з туманом, першими порухами зела, вдихав життя. Весна його хвилювала завжди, надто весна в плавнях, вiн чомусь подумав, що зiп'є її всю. Це не були сутяжнiсть i скареднiсть старостi (либонь, саме тому й почувався гарно), вiн не збирався тягнути з життя насолоду чи ощаджувати й спивати по краплi, просто це був свiтлий порух серця. Такi порухи нинi навiдували його не часто. Сiрко подумав, що недавня раптова кволiсть — звичайна весняна млявiсть, пiдкорення веснi, її ще приспанiй, не розбурханiй силi. А може, й зовсiм iнше, може, йому хотiлося ухилитися вiд осоружного дня. Вiдав — не ухилиться. Мислено збирав себе на силi й спокої. Пересiвав думкою слова, якi почує сьогоднi, намагався наперед струїти їх гiркоту, аби потiм у розмовi не обпалити душу, й почував, що не може перемогти себе. Що кривди, неправди проступають, як кров крiзь перев'язь на ранi. Мабуть, подумав, треба пiти до церкви та дослухати утреню. Зм'якшити серце молитвою, порадитись з богом. Хоч увечерi поклав — до утренi не йти, не прихиляти себе до сумирностi: до того ж не хотiв дочасу зустрiтися з послами. Тому й сказав паламаревi, аби не будив.

Вертався не в крайню хвiртку, а в сусiдню — всiх їх прорубано до води вiсiм — ступив у неї в ту мить, коли з крайньої iз рушником у руках вийшов Лаврiн Перехрест. Трохи присоромлений тим, що проспав кошового, джура шукав його. Проте шукав не шпарко. Лiниво потягувався, розглядався, його високе, присипане гривою хвилястого чуба чоло яснiло спокоєм, по губах проковзувала умiшка. Вiн пив весну на повнi груди, для нього вона вже була теплою, — груди йому грiла надiя — близька й далека. Кошовий хотiв погукати Лаврiна, та в останню мить передумав. Дивився на запозiханого джуру, посмiхався. Хотiв вiдгадати: повернеться Лаврiн досипляти чи побiжить по березi шукати його.

Лаврiн не повертався до куреня i не пiшов берегом. Стояв, приклавши долоню до чола, дивився на червоне сонце. Воно мовби заворожило козака. Кошовий подумав, що Перехрест стоятиме отако довго. Чудний трохи його джура. Адже ж рiс на бiдi та водi, все дитинство перетолочене, обвiшане старцiвськими торбами. Матерi майже не пам'ятав, батька — теж, он i дядько Мокiй Сироватка вдачi зовсiм iншої: де пролетить вiтром, а де проповзе на черевi, де одгризеться, а де одлеститься. Привiз його Сироватка десь iз польської сторони з ляським католицьким хрестиком на шиї (через те й Перехрест, про всяк випадок хрестили щ раз у православну вiру), лазило в густому диму попiд лавами в шинках, мiшало в казанах чорну ядучу смолу, чуло солоне слово, бачило калiцтва та рани i вийшло з того, як ковил iз роси. А може, воно вслухалося в iнше: в тихий рокiт бандур, чистий церковний спiв, вдивлялося в зеленi плавнi та маєво бойових корогов? Хто зна. Тiльки ж вабило Лаврiна все красиве та гарне: сумовитi вечоровi спiви бiля багаття, баскi конi, пальованi ясними фарбами картини в церквi та на дверях куренiв. Вiн i сам ясний лицем i щедрий помислами. Сорочка на Лаврiновi завжди чиста, в комiрi голуба стрiчка, а темно — руса чуприна — розчесана, кунтуш — охайний. I при тому не скупердяй, не труситься нi над шелягом, нi над алтином. Найбiльше кошовому подобався отой його порух головою — ледь вловний, нiби аж погордливий, од якого темно — русий чуб спадав на лiвий бiк, прикривав чоло. Вiн i справдi гордовитий, капосний хлопець. Почни йому вичитувати, i нехай хоч на чисницю вловить неправди, стрiпне чубом, встромиться поглядом у вiкно — й не руш.

— Ти хоч чуєш? — з серцем обiзветься кошовий.

Мовчить.

— Чуєш, питаю?

— Та чую.

Й по тому.

Очi в Лаврiна непоступливi i погляд твердий. Все заховано всерединi, взято на мiцнi защiпки. Щоправда, не тiльки Лаврiн такий I де вони набираються свавiльностi, — мiркував отаман. Наче ж три має їх на наструнених вiжках, а от же!..

А на дiдька вони такi треба, коли б тiльки гнулися перед отаманами, — враз звiльнився думкою. — Гнутимуться перед отаманами, гнутимуться й перед панами.

Нiхто не виказав кошовому бiльше непослуху, як Лаврiн. Нiхто не сказав стiльки слiв наперекiр, як джура. А от подумав, що мають незабаром попрощатися, й прихмарився. Бо ж почував, що одтавав бiля нього душею, перед його чистотою одступався увесь осоружний i маркiтний свiт. Втiшався ним, як рiдним сином, не кривдив нiколи, хоч, прости господи, iнодi й кортiло потягти батожильном по спинi. Службу свою Лаврiн справляв нi добре, нi кепсько, не приховував нехiтi до неї. То правда, служба ця не вельми в пошанi у козакiв, i Лаврiн потай гордував нею. Хоч, може, котрийсь iнший бiля отамана й шапки не клав би на голову. Має справний риштунок, мiсце за сирном, слухає поважних старшинських розмов, супроводжує отамана у виїзди.

Лаврiн же давно проситься в степову сторожу. А отамановi шкода його вiдпускати. Ще й через те, що якийсь вiн нiби незахищений. Дарма що гордовитий, дарма що смiливий. Лаврiн — немов розумна доросла дитина з нiжною i допитливою душею. Та допитливiсть росла разом з його лiтами.

Бувало, виберуться десь на рiчковi розливи або обсядуться в хатi, а вiн все — чого та чого? Не зглянуться, коли й нiч мине. Не вельми говiркий, отаман розбалакувався з джурою. Гарнi кошовому тi вечори, в них пересiяв i власне життя, бачив, де проїхав уповнi, а де протарабанив порожняком. Тепер Лаврiн немов забирає їх з собою. Добре це? Погано? Хто зна. Просто кошовому сумно. Але тримати джуру силою не збирався. То бiльше останнiм часом з Лаврiном коїлося дивне. Душа його кудись летiла, чогось прагла, а куди й чого — розгадати не мiг. Лаврiн же не казав нiчого. Може, то грає хмiль молодостi? Тодi нехай їде в степи, там той хмiль або переграє в мiцне пиво, або викисне у водичку. Нехай набереться там злостi, бо, як бачиться кошовому, її в хлопця замало. Обiйде його за сирном кашовар, забуде осавул дати в походi тараню — Лаврiн тiльки стрiпне чубом i дивиться кудись поверх голiв, немов те й не про нього. Затiють козаки бiйку — обiйде стороною. Проте нехай хтось спробує покепкувати з дядька Мокiя Сироватки, поблiдне, мов стiна, хапається за шаблю. Звичайно, Мокiй того не знає. I з чого така приязнь?