ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 5

Нi, не про степ, а про козака думав отаман.

Вiтер односив у його бiк димок з Сироватчиної люльки. Сироватка кидав косяки, бачив накiбчений профiль виголеного до синяви (коли i де встиг поголитися?), бронзового вiд засмаги отаманового обличчя, крутий злам брови, задумливу чи гнiвну зморшку в мiжбрiв'ї, мовчав. Але димок од його люльки свою справу робив. Сiрко таки не витримав, потягнувся до кисета, якого козак завбачливо не заховав, натоптав свою носогрiйку.

— Втомився, Мокiю? — запитав тихо. — Лишимо тобi замiну Поїдеш з нами. Одiспишся в спокої. Поп'єш з братчиками варенухи

Сироватка зломив суху стеблину лисохвосту, прочистив цибух люльки, що пригасла. Великим пальцем правої руки якось кумедно, сторчма, дотоптав її тютюном. Пучки в нього були чистi й навiть не вельми засмаленi. Добув огниво, кресонув раз, кресонув удруге.

— Нi, отамане, — одказав, коли сизенький димок заструменiв. Добуду до зими. А тодi приїду. — Помовчав якусь хвильку, спостерiгаючи, як пiд подихом вiтру то заплющується, то розплющується червоне око на кiнчику трута — давав нагорiти, всунув його в бузинову трубочку. — Лаврiпа кортить побачити. Як вiн там, не зледащiв?

За цим запитанням стояло iнше: чого Лаврiн не приїхав? Оскаргу ж Сироватка приховав так глибоко, що навiть Сiрко не вловив її й через те не став розказувати, що Лаврiн два тижнi перед великоднiми святами прокачався в простуднiм жару, а це вже очутився, але в дорогу йому ще зась.

— Справний козак, — мовив. — Але джурою не хоче. До куреня проситься. Воля а чи сваволя груди йому розпирає. Кров грає. А може, й сам не знає, чого хоче. Либонь, i краще, що до шаблi тягнеться. Холуїв у нас i так багато.

— Сливе, — одказав Сироватка. — Хоч сам подумав: що може бути кращого за службу джури. Шана. Не клопiтно. А оженившись, став би якимось урядником.

Тепер обоє думали про Лаврiна. Про Сироватчиного сина. Щоправда, на Сiчi нiхто не знає, що Лаврiн Перехрест не сестринець Мокiю Сироватцi, а син. Навiть сам Лаврiн не вiдає того, може, через те й не лине душею до батька. Хоч Мокiй вигодував його, затим забрав до себе на Сiч, чому Лаврiн був вельми радий.

Отаман майже ревнино поглянув на Мокiя. Бо хлопець мiцно прикипiв йому до серця. Й оддав його в школу, й узяв у джури, вчив воєнної науки — щось було в ньому таке, що вертало Сiрка споминами до рiдної Мерефи, до тих днiв, коли сам був щасливим батьком i доля, здавалося, мчала попереду баскими кiньми.

Вiн нiколи нiчого не розказував про тi днi, мабуть, через те, що по них густо проступала в спомини кров. Обидва отамановi сини — Петро й Роман — погинули за Україну. Петро наклав головою за рiчкою Тором поблизу трьох зелених байракiв, а Роман, пострiляний i порубаний, помер у Мерефi пiд Харковом на руках у своєї матерi Сiрчихи. На рiздво курiнний кухар ставить перед кошовим три миски кутi, а отаман наливає три чарки. Одну випиває сам, а двi iншi разом з кутею виносить надвiр. I, може, через те такий дужий в отамана удар — не одна, а три руки опускають на ворожу голову шаблю, може, через те таким непримиренним вогнем горять його очi — не одна, а три ненавистi скипiлися в серцi.

Лаврiн для Сiрка — й смутне нагадування, й розрада воднораз. I для Сироватки — також. Отож i йшли балачки до нього не навпрошки, а манiвцями. Тут щось було не договорено. Але й договорювати нiбито було нiчого. Кошовий взяв собi хлопця в послуги й на виучку. Сироватка мав бути вдячний йому за те. Вiн i був йому вдячний. Коли ж отаман зненацька запитав у нього про Лаврiна, вiдчув, що в серцi ворухнулося щось, неначе ревнощi. Й навiть дужче за ревнощi. Нiби аж злiсть. Бо ж хiба мiг вiн, Мокiй Сироватка, порiвнятися в Лаврiнових очах з кошовим! Гарячим крайком мислi почував, що од того наближення сина до найзначиiшого козака Сiчi поменшав сам. Мовби вивiв хлопця до когось на гору, а сам лишився пiд горою, та ще й у виямi. А що, як вони там, на горi, дивлячись униз, обсмiють його?! Нi, того не могло бути. Хоча б через те, що анi кошовий, анi Лаврiн не знають, ким насправдi доводиться Лаврiновi Сироватка. Просто вони забули про нього. Од такої розради йомутеж не повеселiшало.

Але тут уже поверталося щось на самого себе, на власну недолугiсть i малiсть.

Вiн i справдi лише недавно почав думати про Лаврiна якось iнак ше, прикро наблизившись до нього серцем, i, може, саме вiд оцiєї самотностi. Скiльки разiв був на краю загибелi — замерзав, помирав з голоду, а то був загруз у болотi й ледве видряпався, — i затим, пролетiвши душею по самому краю чорного пруга й ледве не сягнувши на той, другий, чорний бiк, почав спогадувати Лаврiна частiше й час тiше i думати, що не згине безслiдно, що продовжиться в отому краси вому i гречному парубковi: один доторк мислi до нього поймав особли вою соромливою радiстю Мовби що йому вiд того? Далебi, нi. Тямковитий i шпетний козак — його кров — житиме й далi на Сiчi i зорiтиме в степ, а потiм передасть її в спадок своїм дiтям. Оскiльки Лаврiн син, то чимось удався в нього, Мокiя. I всi отi Лаврiновi чесноти його, Мокiєвi, а не Сiрковi.

Й вiн запишався в думцi й погордливо кинув на отамана косяка.

А Сiрковi i в голову не клалося, що цей ось нетяга в дранiй кожушинi на сухих ребрах скрадається ревнивою мислiю до нього, кошового, стає з ним на однiй кладцi на переваги — ваги. Може, якби знав, iнакше подивився б на Сироватку й на Лаврiна й надалi все склалося б по — iншому, але нинi обоє думали нарiзно, тому Сироватка, зловивши на собi довший, нiж би того хотiв, погляд Сiрка i витлумачивши його по — своєму, поспiшив перевести розмову на iнше.

— Рано цього року зламали гарби татари.

Ще не зламали, — замислено вiдказав Сiрко. — Це були акин — джi ^[1]з берегових татар. Йшли на тавинську переправу. Розвiдують. Хочуть збити нас з пантелику. А ворохобляться всi орди. Крута заварюється соломаха. Либонь, з Адрiанополя її солять.

Не походом вони йшли. Тому й не сподiвався… — мовив Сироватка. Але це не було виправдання. Скорше досада. Бiльше не пропущу. А ще б треба заслати когось на Великий Каїр. Якщо становисько там…

Сiрко пильно подивився на Сироватку, але не сказав нiчого.

Над могилою гули чистi вiтри, а в небi дзвiнко кричали журавлi, тягли невидимi струни од турецьких берегiв у безкiнечнi простори українського степу. На тих струнах грала весна. А разом з нею прокидалася й грала для козакiв тривога. Вона бринiла в грудях од давнiх — давен, i казати далi не було чого. Обоє знали все й так. Мовчали. Внизу, над сутiнною балкою, залягла iмла.

Серце наливалося важкою силою. Сiркова долоня несамохiть стислася в кулак.

На могилу зiйшов довгошиїй молодий козак у туго пiдперезаному ремiнним чересом кунтушi, гостроокий i чи надто впевнений у собi, чи безпечний. Шапка стримiла на ньому, як бовдур, з — пiд неї виглядали великi, по — дитячому вiдстовбурченi вуха. Це був городовий козак, приїхав на Сiч з гетьманським обозом та й напросився в степ. Сiрко взяв його з собою. Нехай подивиться на тирси, де лiтає воля i де витає вiдвага, нехай умиє душу в чистих степових вiтрах.

Козак приклав руку до чола, зорив у далечiнь. Наступав вечiр, небо на овидi облягли тугi сiрi хмари, косi променi сонця пронизали їх i погасли. Степ одмiнився. Вiн потьмянiв, спохмурнiв, збляк. Тюльпанiв зовсiм не було видно — чи вони постуляли пелюстки, чи накрили їх типчак i ковила? О цiй порi панували в степу тiльки вони. Вицвiлi, витiпанi на дощах i вiтрах до сивої бiлостi, до майже безбарвностi, ковила й типчак текли, як спiнена вода, навiвали журбу. Оця їхня бiлiсть, жива од вiтру й водночас мертва, надавала степовi якоїсь саванної урочистостi. Од неї вiяло пустелею, самотнiстю, що хапала за серце. За старе серце! А молоде, ще не встрiлене смутком, скрушною думкою, летiло понад степом, з нього рвалися звитяга, яса, воно прагло волi та слави, кохання, яким його нагородять за славу; пiд кунтушем грали тугi м'язи, i подих у козака був глибокий та чистий, наче повiв степового вiтру.

Козак зорив у козацький бiк, туди, де далеко на обрiї в небi вихрило гайвороння.