Аферистка - Овсянникова Любовь Борисовна "dngrshv". Страница 17

Вона зиркнула на Тетяну. Та, помітивши це, посміхнулася.

— Чого ти притихла? Хвилюєшся? — відгукнулася Тетяна на пронизливий погляд зелених очей подруги. — У мене тобі буде добре, і роботу ми знайдемо. Все владнається, от побачиш. Мені здається, я тепер така сильна, що зможу захистити тебе від будь-якого злого дидика.

— Звичайно, хвилююсь, — зізналася Люля. — Але гадала, що і ти хвилюєшся не менше, тому не хотіла заважати тобі налаштовуватися на зустріч зі своїми знайомими. Слухай, — Люля торкнулася Тетяниної руки, — скажи, ти не пробувала писати вірші?

Тетяна почервоніла, опустила голову, якось зіщулилася.

— Хіба то вірші? Так — римування, щось на зразок складання кросвордів, — відповіла тихо. — А чого ти запитуєш? Хіба по мені скажеш, що я проста, наївна, легковірна? Я не така, повір. Я багато дечого в тобі зрозуміла, багато бачу, маю з приводу своїх спостережень власну думку, але не хочу тебе сполохувати втручанням у твої справи. Адже зараз головне, щоб ти видряпалася зі скрути, а з тим, наскільки сама в ній винна, опісля розберешся сама і все виправиш. І якщо для цього тобі треба про щось промовчати чи трішки нафантазувати, то це допустимо. Адже ти нічого не крадеш і нікого не оббріхуєш, і тут судити не іншим, а тобі самій.

— Дякую, моя люба дівчинко, — Люля знітилася. — Ти помиляєшся, вірші пишуть не слабкі й легковірні, а мудрі й натхненні люди. Ти саме така, вірніше, такою я тебе сприймаю. І, як бачу з останніх твоїх слів, не помиляюся. Але мені здається, що такі люди надзвичайно незахищені від прози життя, від його негативу. Мені боязно за тебе. От я й чіпляюся з розпитуваннями.

— Пробач, я не повчаю тебе, — перехопила нить розмови Тетяна. — Просто хочу, щоб тобі поряд зі мною було легко, розумієш? Тому й сказала ті слова. Пробач ще раз.

— Ні, не перебивай. Ти права, в усьому права. Але, гадаю, кожна людина хоч раз у житті переживає момент, коли, з одного боку, хочеться виговоритися, а з другого, — людина розуміє, що негоже вивертати своє нутро перед іншими, перекладати свою ношу на когось. І тоді складається враження, що людина чогось недоговорює. Але ж вона насправді криється! І це правильно. А мені й поготів треба помовчувати та більше розмірковувати, що я робила правильно і що ні. Але от що цікаво Ї я тепер зрозуміла, що нічого в житті людини не буває зайвим. Щоб збагачувати світ гарними і добрими справами, треба звідати ницість і зло. Щоб збагатити себе духовними надбаннями, треба вміти захистити їх і пронести до людей. Як те поєднати в одній особі?

Тіснота в кабіні, неможливість вільно простягти вперед ноги, поклажа на колінах заважали дівчатам почуватися комфортніше, а відтак і говорити голосніше і відвертіше. Вони підсунулися ближче, схилилися одна до одної і шепотіли. Але, може, саме такі незручності й потрібні були для виголошення тих важливих думок, якими вони обмінювалися, бо не завжди в затишних умовах зручно промовляти високі істини, звірятися, говорити про потаємне.

— Я відразу відчула в тобі гострий розум і силу волі, — говорила Тетяна. — Мені сподобалася твоя незалежність. Ти вмієш хутко схвачувати серцевину ситуації, проникати в настрої людей і використовувати це собі на користь. Це було б жахливо, якби в тобі не було так багато прихованої, може, не вповні відкритої щирості й порядності. Але вони повсякчас прохоплююся неусвідомлено, і ти дієш як справжній господар життя, лідер, якому можна довіритися.

— Ось ти сказала, що відчула себе сильною… — Люля вже давно не говорила так відверто і з задоволенням, і тепер вслухалася в Тетянин голос, як в музику, якій хотілося вторувати. — Я переживаю подібний стан. Тривожусь і разом з тим відчуваю відповідальність за тебе. Ніби на мене покладено охороняти тебе.

— Від чого? Ї засміялася Тетяна.

— Не знаю, мене щось насторожує, я весь час хочу тримати руки над твоєю головою. Ой, — Люля пирснула сміхом і прикрила рот. — Це вже теж вірші, тільки в прозі. Не смійся, інколи ліпше не скажеш. Просто я багато бачила бруду, а ти ні. Я це відчуваю і, симпатизуючи тобі, намагаюсь зробити так, щоб тобі й не довелось його сьорбнути.

— Заспокойся, я вже доросла людина, і зі мною нічого подібного не станеться, — Тетяна обняла свою подругу за плечі, нахилилася ще ближче, майже поклавши голову їй на плече. — Ти дбай про себе. Твоя правда в тім, що ти, спізнавши зворотного боку життя, можеш набагато більше принести користі людям, ніж всі інші слухняні цяці. Це так. Але наразі скористайся тим шансом, щоб спокутувати свої провини, якщо вони в тебе були і мучать тебе. Вилікуй свою душу, заспокойся. А клопоти про інших тебе ще знайдуть.

— Не дивно, що я непокоюсь, в моєму стані смішно було б не відчувати небезпеки. Мене дивує інше — що я непокоюсь не за себе, а за тебе. Знаєш, ось ми приїдемо додому, трохи відпочинемо, а через день-два знайдемо гарну старушенцію, яка знається на травах, і махнемо до неї по цілющі рецепти для тебе. Гаразд?

Тетяна засміялася і подивилася у вікно, визначаючи, де вони їдуть. Вже позаду залишилася Ігрень, старий, закритий смітник, Ї вони під’їжджали до Іларіонового. Призахідне сонце освітлювало шеренгу тіток, що вишикувалися вздовж дороги з бутлями молока й сметани, вузликами сиру, лотками яєць. Це було щось на кшталт місцевого стихійного ринка.

Ось Тетяна побачила кошик з яблуками, попросила водія зупинитися, мовляв, куплю замість води — так хочеться пити, що аж не можу. Вона спритно вискочила з кабіни, миттю сторгувалася з продавщицею, пересипала у целофановий кульок крупні зелені плоди і повернулася.

— Вгощайтеся, — простягла покупку водієві. — Тітка сказала, що це залишки припасів з її саду.

— Справді, соломою пахнуть, — сказав водій, відчувши аромат плодів.

І взяв пару штук, не відриваючи очей від дороги, бо тут вешталися діти на велосипедах. Одне з яблук він потер об свій одяг і почав їсти. Яблуко смачно зарипіло на зубах, і дівчата переглянулися — їм теж захотілося не відкладати настільки невинне задоволення надовго. Справді відчули спрагу. Поки поминали Іларіонове, а потім їхали серед полів, уже вкритих зеленню оживаючої озимини, хрумтіли яблуками, присьорбуючи сік, і мовчали.

Сонце виповнило кабіну. Водій відвернув донизу козирок, прилаштований над лобовим склом, щоб закрити очі від прямих променів. А дівчата просто примружилися і дивилися в бокове вікно.

— Вже скоро? — запитала Люля.

— Зараз повернемо на сімферопольську трасу і проїдемо ще стільки ж. Але тут воно швидше буде.

Тетяна бачила, що її подругу, і правда, щось непокоїть. Яка здорова природа у дівчини! — захоплювалася вона, поглядаючи на Люлю. Як кицька, яка потрапила в незнайоме місце, — весь час чатує. Але тримається, вдає, що їй море по коліна. Такий злам у житті — все починати спочатку, з нуля, Боже милостивий! Це ж добре, що ми з нею зустрілися, маємо багато спільного, одразу порозумілися. А інакше, що б вона зараз робила, де була б? — страшно подумати.

— Люль, — Тетяна штовхнула дівчину в бік. — Про що ти задумалася?

— Уявляю, як тебе зустрінуть подруги, що скажуть, — зімпровізувала Люля. — Гадаю, до твого Грицька вже дійшли чутки, що ти заради нього поїхала в столицю наводити красу. То як він це сприйняв? Що скаже тобі при зустрічі?

— Можеш не дуже напружуватися, я тобі й так скажу, хто і що скаже, — щиро засміялася Тетяна, улещена тим, що хтось бодай у такий спосіб про неї піклується.

— Невже? Ти так добре знаєш своїх подруг?

— Так це ж мале село! Тут ми кожен день одне в одного на очах, знаємо все про всіх. Дивись, — Тетяна почала загинати пальці: — Якщо хтось і скаже Грицькові про мене, то це тільки Дарка Гніда. По-перше, вона недалеко від нього живе, а по-друге, така войовнича, що почне його соромити, що він справжнього почуття не розпізнав, проґавив, не відповів на кохання.

— Але ж це абсолютно безперспективний хід! — жваво зауважила Люля. — На чоловіків такі речі не впливають.

— Ну, вона ще може пригрозити, що поб’є його, як він не оцінить моєї жертви. Вона така. Так, хто у нас ще є? Ага, Ірина Змієвська. Ця Грицька не чіпатиме, зате ганятиме від нього всіх претенденток. Це вона його першу дружину з села витурила. Ірина неодмінно розповість мені, хто до нього приходив, з ким він спілкувався, що робив. Далі, Клава Солькіна. Ой, вона колись сваталась до Грицька, уявляєш? А тепер не знає, як йому насолити. Отож вона, ймовірно, скаже щось на зразок: «Ти тепер справжня красуня, то махни на нього рукою, нехай позлиться. В селі є й інші хлопці».