Аферистка - Овсянникова Любовь Борисовна "dngrshv". Страница 59

— Відпусти її, — глухо промовив бандит.

— Е, ні. Не все так просто, — Тетяна засміялася з відчуттям власної переваги у цій ситуації. — Для порядку я зараз продірявлю їй долоньки, щоб вони до чужого не тяглися. Тебе також не ображу, якусь відмітку поставлю і відпущу обох тільки після того, як ти пообіцяєш злиняти з цієї території, — сказала Тетяна.

— Ти цього не зробиш, ти ж не самогубця, — відплигнув ще далі назад рецидивіст.

— Я, здається, дещо запропонувала. То як?

— Відпусти дівчину.

— От не хотілося з трупами самій возитися, та, видно, доведеться, — і Тетяна вистрелила в бік мужика, навмисне цілячись мимо, але так, щоб у нього засвистіло біля вух.

І раптом той зірвався з місця і побіг, петляючи по дорозі, на виїзд із села. Він не зупинився і не оглянувся, поки й не сховався за дальнім поворотом.

— Ось ти й спекалася свого бугая, — проказала Тетяна дівчині. — А то заладила: не покине, не покине.

— Втік? — дівчина заревла з горя. — Що тепер зі мною буде…

— А що буде? Ї розмірковувала Тетяна, вивільняючи полонянці голову. Ї Зараз ти мені розповіси все про себе і про Андрія, відпочинеш тут у холодку, а на ніч підеш світ за очі.

— Якщо він мене покинув, то все розповім, тільки відпусти зараз, щоб я встигла до темна в місто добратися.

Тетяна погодилася вислухати впійману злодійку. А та дуже обіцяла, що постарається вмовити свого співмешканця залишити бабцю-цілительку в спокої і ніколи не завдавати шкоди Тетяні й людям з її оточення.

Коли повернулися з прогулянки Любов Петрівна і Ігор Свиридович, Тетяна вийшла до них, ніби щойно прокинулась. Вона сказала, що гарно відпочила і може, наприклад, зготувати вечерю.

— Ні, мені незручно, — знітилася Любов Петрівна. — Ти, доню, й так нам багато допомагаєш.

— Я з корисливих міркувань, — засміялася Тетяна. — Давайте повечеряємо сьогодні всі разом, — запропонувала вона.

— Тоді готуй, — погодилася хазяйка і пішла до клієнтів, які почали прибувати.

Коли ввечері приїхав Грицько, Тетяна раптом відмовилася їхати додому.

— Ви ж мене не проженете? — запитала у Любові Петрівни.

— Та хто ж таку помічницю може прогнати?! — засміявся Ігор Свиридович. — А вже цокотуха, так заслухаєшся, — сказав він Грицькові. — І голосок такий милий, як дзвіночок. Здається, слухав би й слухав. Вона мені, поки готувала вечерю, чимало нового розповіла, наче я в компанії побував.

— А що трапилося? — водив Грицько очима між співрозмовниками. — Ви від мене щось приховуєте.

— Нічого не сталося, — відповів Ігор Свиридович. — Хіба, може, жінки про щось домовились.

— Ні про що ми не домовлялися, — відповіла Тетяна. — У мене просто виникло таке бажання. Мені приємно бути з вами тут.

— А вже як нам приємно, — повела плечем Любов Петрівна, — так і не сказати. Молода особа в домі — це велика розкіш, справжнє щастя.

Тетяна провела Грицька за ворота, розповідаючи, що він повинен їй привезти з продуктів, одягу й косметики і просила про неї не турбуватися, а краще приїжджати щовечора на вечерю.

3

Це була остання ніч, яку Тетяна проводила в Огнєвих, завтра її лікування закінчувалося і треба було їхати додому, а через два дні вони з Грицьком вже повинні бути на морі. Тетяна тривожилася: як залишати двох безпомічних літніх людей тут самих? Розповідати про ще одну спробу їх пограбувати, яку вона відбила, Тетяна не наважувалася — не хотіла їх лякати. І помовчувати про ще один можливий напад було підступно, бо попереджений, означає, озброєний. Але як і чим вони могли захистити себе, навіть знаючи заранні про небезпеку? Хіба що вчасно втекти, так і то ті харцизяки їх наздоженуть. У неї, звичайно, була одна ідея, але надто смілива для того, щоб її всі схвалили.

Кінець кінцем Тетяна вирішила, що обговорити ту ідею вони з чоловіком можуть і завтра. З тим заспокоїлася, не припинивши, проте, зважувати, чи змирилися ті двоє бандитів зі своєю поразкою тут, чи, може, замишляють щось іще гірше. Тетяна все виважувала, чи правильно вчинила, що тоді відпустила дівчину. А що їй залишалося? Адже в іншому разі вона мусила б тримати її зв’язаною чи під пістолетом, поки не приїде Грицько й не викличе міліцію. А що потім говорити представникам влади про свою зброю? Сідати у в’язницю разом з нападниками? Ні вже, обійдемося. Отже, все вона зробила правильно.

З одного боку, інтуїція підказувала, що довіряти рецидивісту й шахрайці не можна, їхнє слово нічого не варте. Та вони й самі довели це своїм повторним нападом на Огнєвих. В ліпшому разі могло йтися тільки про те, наскільки вражаюче вона їх налякала. І тут Тетяна сумнівалася — її розмова з ними ніяк не була схожою на бандитську розбірку — лексикон не той і методи не ті. Це ж не Дидик, котрий звик сидіти на шиї в пристойних жінок. А відтак вони можуть трохи побоятися та й взятися за старе ремесло.

У зв’язку з цим її непокоїло запитання: чи спостерігають ті двоє за двором Огнєвих чи ні? Впродовж усіх наступних днів вона намагалася виявити поблизу чуже око, але його нібито не існувало. Хоч це враження могло бути й помилковим — за ними могли стежити здалеку, і те помітити їй просто не вдалося б.

А з другого боку, Тетяна чудово розуміла, що всю кашу неприємностей заварили саме вони з Грицьком. От якби Грицько не завадив шахрайці вкрасти у Огнєвих гроші, коли приїхав до них уперше, і якби злочинці не напоролися на Тетяну при другій спробі пограбування, то зараз обібрані люди тихо проклинали б життя з загубленими надіями на лікування Ігоря Свиридовича і не мали б інших клопотів. Е, ні, осмикнула себе Тетяна, простою крадіжкою справа не завершилася б, адже злочинці замислили взяти під свій контроль дохідний, на їхню думку, траволікувальний «бізнес» Любові Петрівни і перетворити життя двох безпомічних, беззахисних людей на каторгу, на суще пекло. Це їх з Грицьком послано їм на спасіння. Значить, вони не тільки по своїй совісті, а й по велінню небес не мають права залишати Любов Петрівну й Ігоря Свиридовича напризволяще, а відверто виражаючись — на смерть. Бо тепер настирливі бандити, не розраховуючи, що їм удасться перетворити Любов Петрівну на стале джерело прибутків, просто пограбують їх і помстяться на всю котушку за порушені плани. Цілком можуть убити.

Раптом Тетяна зрозуміла, що у неї є можливість перевірити свої підозри щодо можливої загрози для Огнєвих. А затим чомусь згадала слова Едмонда Германовича про те, що їй послана якась місія звище і через це вона вціліла в аварії. Виходить з усього, що так і є Ї вона має допомогти двом людям, котрі потерпають від ізольованості й безпорадності.

— Я сьогодні їду додому з тобою, — заявила вона Грицькові після спільної вечері, як останнім часом у них повелося. — Завантажуй в машину мої речі!

І вона встала з-за столу й взялася підкреслено демонстраційно виносити і складати в салон машини все підряд.

— Чого це ти підхопилася? — занепокоїлася Любов Петрівна. — Доню, може, я тебе чимсь образила? Так, здається, ні. Ти ж завтра збиралася додому.

Тетяна підійшла до жінки ближче й тихо пояснила:

— Прощаємося навмисно, я до вас непомітно повернуся, тільки підтримайте мою гру. Потім усе поясню, — а вголос промовила: — Все, все! Закінчилися мої мучення з відварами й примочками. Ура!

Бідний Ігор Свиридович нічого не розумів, йому ніхто не пояснював ситуацію, бо Любов Петрівна після Тетяниних слів тільки зблідла й примовкала. Вона сіла поряд з чоловіком і погладжувала його руки.

Тетяна носилася з хати до машини й назад, як вихор, підганяла Грицька, пританцьовувала й наспівувала. Грицько, бачачи, що вона згрібає все підряд — своє й чуже, — ні про що дружину не розпитував, звик, що вона дарма нічого не робить. Значить так треба. Він тільки ненароком кидав господарям:

— Ми вас не грабуємо, не бійтеся. Тетяна щось путяще задумала.

Нарешті після, може, годинного підкресленого збирання Тетяна й Грицько гучно й сентиментально розпрощалися з господарями, з довгими поцілунками й виголошеннями подяки, й поїхали. Біля найближчого затіненого, але жвавого місця, звідки не можна було вгледіти, де поділася їхня машина, Грицько зупинився.