Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 15
- Доброго здоров’я! - весело привітався Дан. - Гостей приймаєте?
- Якщо гості добрі, то чому б не прийняти? - напружено відповіла жінка. - А хто ви такі, звідки?
Дан назвав програму і вказав на назву каналу, наліплену на мікрофон.
- Будемо знімати сюжет! - повідомив він. - Ми в кожному селі нині знімаємо. Не все ж столицю показувати! Де ваше начальство?
- Ой! - заклопоталася жінка, - а чи є дозвіл? Чому не попередили? Робочий день вже закінчено. А голова десь… у… у полі…
- Нічого страшного, - сказав Дан. - Сьогодні перепочинемо, дещо зафіксуємо, а завтра - продовжимо. А який дозвіл? Зараз - свобода слова. До того ж, наше завдання - робити гарні замальовки. Так що - фарбуйте губи, мадам!
Він підійшов до жінки, потис їй і хлопцеві руки, назвав себе та представив «команду».
Жінка зашарілася. Вона впізнала Єву.
- Біжи-но швидше до голови! - наказала вона хлопцеві. Той зірвався з місця. - Проходьте, будь ласка, - вона відсторонила бюст від дверей. - Я зараз з дороги вам хоч чаю зроблю, а вже прийде голова - розбереться. Відверто кажучи, у нас тут сьогодні весілля… Я от сама збиралася… Ще хвилина - і ви б тут нікого не зустріли.
- О! Весілля! - зрадів Дан. - Це чудово! Це колоритно. Те, що треба.
Він чемно притримав двері, пропустивши уперед пані з сільради та решту. Офіціантка здивовано дивилась на нього, обличчя Івана випромінювало цілком упевнений вираз. Єва нарешті посміхнулася. Вона згадала, як багато років тому їздила по селах збирати фольклор. Найкращі спогади!
Жінка завела їх до великої кімнати на стіні якої було старанно вимальовано зелений лан із комбайном на дальньому плані та висіли різноманітні вимпели, а також прапори - потертий оксамитовий червоний із бляклими золотавими написами та новенький, жовто-блакитний.
- Зара, зара… - приказувала вона, дістаючи з шафи великі чашки. - Такі гості… такі гості…
Єва із задоволенням відзначила, що чашки були такі самі, як колись у її бабусі - трохи пощерблені, із синім кобальтовим обідком. Офіціантка почала допомагати господині, як і годиться офіціантці. Іван оглядав картину на стіні, а Дан - увімкнув камеру.
- Як вас звуть? - запитала Єва, відчуваючи деяку ніяковість перед доброю жінкою.
- Марією називають, - відповіла та.
Вона вкинула в чашки по столовій ложці розчинної кави і до верху налила води. І це теж видалось Єві зворушливим.
- Такі чашки були в моєї бабусі, - чомусь сказала вона, - Такі самі. Їх вже, мабуть, не випускають…
- Ну ось… - сказала жінка і з надією поглянула через вікно на дорогу, очікуючи голову сільради. - Ну ось… Так ми тут живемо. План виконуємо. Навіть молодь у нас є, не тікає. Бо наш голова…
Якраз в цю мить під сільрадою зачувся шурхіт шин.
- А от і він! - радісно зітхнула Марія.
Єва гнівно поглянула в бік Дана: ну, давай, викручуйся!
До кімнати стрімко увійшов чоловік у сірому костюмі, із краваткою, зсунутою на бік. Було помітно, що гості відірвали його зовсім не від керівництва посівними роботами. Він був веселий, розпашілий і говіркий. Одразу кинувся до Мії, обійняв, потис руку, з напівоберта розцілував ошелешену Єву, поторсав за плечі Івана, ляснув Дана по плечі.
- Петро Петрович! Петро Петрович! - назвався, звертаючись до кожного. - Дуже, дуже приємно! Зараз негайно - за стіл! Негайно і без заперечень! У мене, тобто у моєї старшої - весілля! Досиділась, коза, до тридцяти! Отже, сьогодні - фух! - щасливий день! А тут ще й телебачення! Ото диво! Всі справи - завтра. І план, і лан! Поїдемо, обов’язково поїдемо, і передовиків всіх представлю!
- Ми не проти, - сказав Дан, - весілля нас теж цікавить!
- А як воно мене цікавить! - радо відгукнувся Петро Петрович. - А тут ще й такі гості! Я вас так і відрекомендую - скажу, що телебачення приїхало весілля знімати! Вам - дрібниця, а мені - приємно! Пішли, пішли! Ви якраз вчасно!
- Ну що я казав? - підморгнув Дан супутникам. - Все законно. Ми бажані гості!
- Маріє, зачиняй-но все тут! - звернувся голова до жінки. - Поїхали! Тут недалечко. Авто можете залишити тут. У нас охорона є!
Село справді було великим і заможним. Дан відзначив, що дороги, навіть на бічних вулицях рівні, заасфальтовані, а подекуди йде будівництво нових об’єктів.
«Газик» звернув ближче до лану, оточеного ліском, і за мальовничим пагорбом відкрилася панорама, схожа на кадри з телесеріалу про рабиню Ізауру: у вечірньому серпанку мерехтіли різнобарвні вогники на паркані, за яким постала досить велика садиба. Грала музика, били барабани.
Ворота оповиті гірляндами штучних квітів. По периметру всього подвір’я було натягнуто брезентове шатро - від дощу. Під ним - довгі столи, поставлені літерою «П».
Щойно гості увійшли у ворота, музики заграли нову, урочисту мелодію, а жінки заметушилися, ставлячи на вільний куток столу чисті прибори. Петро Петрович підійшов до мікрофона (це також передбачалося, причому в самому центрі «зали»!) і з гордістю представив знімальну групу.
Дану довелося підвестися, виголосити тост, завершивши його голосним «Гірко!»
Все було невимушено і легко. Молодята довго цілувалися, люди кричали, чаркувалися та їли.
- Ну от, контакт відбувся! - полегшено зітхнув Дан, сідаючи. - Тепер - навертайте виделками, панове!
А «навертати» було що! Крім традиційних пиріжків, холодцю та різних салатів, тут були дивовижні витвори сільських майстринь-куховарок. Фаршировані печінкою кури, запечені молочні поросятка, гуси з яблуками, смажені соми та коропи… Самогонку запивали узварами. Все це безкінечно поновлювалося, доставлялося моторними жіночками, котрі пурхали за спинами гостей, мов невидимі янголи.
За якісь півгодини Дан вже весело перегукувався з сусідами, називаючи їх по іменах. У сутінках саду засвітилися дерева, оповиті синіми ліхтариками. Все видавалося досить фантасмагоричним. Ще за годину за столом почалися співи. А молодь на чолі з нареченою повиходила на майданчик, де грала музика.
Електрогітари перекривали співи, та це аж ніяк не заважало співакам вправно вести свої багатоголосі партії.
- Прогуляємось? - запропонував Дан, кивнувши на темний луг, котрий від світла запалених на подвір’ї ліхтарів виглядав ще темнішим.
- Чи зручно ось так виходити з-за столу? - засумнівалась Єва.
- Звісно. Ми ж повернемось. Нам ще гуляти всю ніч, будьте певні.
- О, ні. Мені треба перепочити, інакше вранці я за кермо не сяду!
- Не хвилюйся. Переночуємо в людей, - сказав Дан, киваючи на присутніх. - Я вже домовився. Пішли подихаємо нічним лугом.