Гра в пацьорки - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 17

I всi полегшено зiтхають, смiються, розступаються перед нею, даючи дорогу. I сержант - уже вкотре! - вiдчиняє дверцята накопичувача i весело прикладає долоню до козирка.

I в його поглядi немає iронiї. Тiльки трiшки заздрiсть. До того, хто стоїть там, за ґратами, як багаторукий Шива…

…»Лише п'я-а-а-ать хвилин…», - спiває оксамитовий баритон в динамiку на набережнiй.

Морозиво давно вже розтануло в руках. Усе, все розтануло.

За якихось п'ять хвилин…

КОЛИСЬ ДАВНО…

…Вiн тепер iснує лише у вашiй уявi. Той чоловiк, якого ви знали колись давно. Вiн загубився у глибинах пам'ятi, серед нових друзiв, дрiбних i незначних подiй, в метушнi побуту, у вогнях мiст, у пошуках хлiба насущного.

Часом, коли вам буває дуже сумно, ви подумки говорите з ним, згадуєте вашi прогулянки, його зворушливi зiзнання, скаржитесь на те, що не складається, хвалитесь успiхами. I що старшими стаєте, то частiше вас збурює грiшна думка про нього - єдиного, хто мiг би вас зрозумiти i… втраченого вже назавжди.

Здається, що саме з ним життя вдалося б, саме вiд нього народилися б найгарнiшi й найслухнянiшi дiти, що саме вiн колись був призначений вам для розради. Йому можна було б розповiсти все, знаючи, що вiн все зрозумiє i вибачить. Але ви не оцiнили i пiшли далi. Далi вiд нього.

Вiн не старiє. Вiн являється перед вами завжди таким, яким ви його бачили востаннє, але у стократ кращим, нiж ви пам'ятаєте. У години безсоння ви згадуєте його слова (чи, можливо, додаєте до них i свої - яка тепер рiзниця): «Проминуть роки, але хоч де б ми були, ми завжди будемо разом. I там, у мерехтiннi безмовних зiрок, куди не проникають метушня, стукiт колiс, телефоннi дзвiнки, скрегiт дверей, галас базарiв, гудiння труб i дзеленчання будильникiв, ми кружелятимемо разом, взявшись за руки так мiцно, що нiяка сила не зможе роз'єднати нас. I нехай легковажна юнiсть розкидає нас в рiзнi боки, нехай згорять листи, перевернеться свiт - ми все одно будемо разом в нашiй пам'ятi…»

Це казав вiн - чоловiк, якого ви знали колись давно.

Ви вiдчуваєте, що вiн десь iснує. I, поглядаючи у зоряне небо, вiрите, що тримаєте його за руку.

«Це не зрада!», - думаєте ви, дивлячись на свого чоловiка, що сопе поруч.

Вiн знає про вас все. I не ревнує. Та до кого ж ревнувати?

До тiнi?

Власне, вiн взагалi вас не ревнує.

Ви регулярно вiдвiдуєте подруг, на вечiрках ви нарозхват, вiн часто залишає вас наодинцi з гостями, а сам iде спати. I тодi ви веселитесь на всю котушку, щоб нiхто не помiтив, як вам прикро.

Вiн би цього не допустив - той чоловiк, якого ви знали колись давно!

Вiн не робив би зауважень за розбитий кухоль чи зiпсований бритвений станок, не вчив би як економити на пральному порошку i новорiчних розпродажах! Вiн би щодня приносив вам квiти.

А з вiдряджень повертався би блiдий, у передiнфарктному станi вiд розлуки i, ставши на колiна прямо на кухнi, цiлував би вашi долонi, що пропахли олiєю, пральним порошком i кремом «Оксамитовi ручки»…

Вiн говорив би по-гусарськи: «Хай тобi грець, як же я кохаю цю жiнку!»

А вночi нашiптував би неймовiрнi солодкi i безсоромнi дурницi, вiд яких ви б злiтали до небес.

…Увечерi ви йдете зi своїм чоловiком до театру. Ваша сукня, зауважує чоловiк, надто виклична - не до лиця i вiк уже не той. I таке iнше…

Ви дивитесь собi пiд ноги, подумки рахуєте до двадцяти i - в зворотному порядку. Ви не помiчаєте пари, що прямує назустрiч.

Волоока шатенка стискає лiкоть свого супутника, який щось розповiдає про переваги вегетарiанства.

Вони швидко оминають вас.

Шатенка схвильовано каже:

- Бачиш, ось там пiшли тi двоє? Вона - в дурнуватiй сукнi, а вiн у сiрому костюмi…

- Ну то й що? - байдуже вiдгукується чоловiк.

Шатенка вiдпускає його лiкоть, озирається i додає:

- Це чоловiк, якого я знала колись давно…

I тоскно зiтхає…

ФАТАЛЬНА ЖIНКА

У нашiй уявi у фатальної жiнки жагучi чорнi очi, копиця рудого вiдьомського волосся, великий червоний рот.

Її фiгура нагадує пiсковий годинник. А коли вона заходить до кiмнати, всi, в тому числi i жiнки, на мить втрачають дар мови.

Саме такою жiнкою була моя подруга. Мiй вiрний зброєносець, моя золота ширма. Адже з нас двох по-справжньому фатальною була я.

Щоправда, на рахунок своєї зовнiшностi я нiколи не мала жодних iлюзiй.

Зрiст метр п'ятдесят на пiдборах i середньовiчне обличчя: крапка, крапка, закарлючка…

Та хiба в цьому справа?

Коли я пiшла до першого класу, в мене, безбарвного метелика, одразу з'явився кавалер. Вiн пiдстерiгав мене пiсля урокiв, вихоплював портфель i нiс до самого будинку. Пiсля чого я лупцювала його ним по курчавiй потилицi.

Могла зненацька залити фарбою його сорочку, замалювати обкладинку зошита, дати лiнiйкою по лобi. Додому вiн приходив зранений, мов гладiатор. I щасливий, нiби переможець. Адже муки зносив мужньо i терпляче. Бiльше того, згодом до нього приєдналося ще троє хлопчикiв, згодних страждати.

Тепер вони по черзi несли мiй портфель i пiдставляли голови пiд удари моєї «Азбуки».

Якось випадково я пiдслухала розмову вчительки з матiр'ю одного з них, що прийшла скаржитись на мене.

- I що вони в нiй знайшли? - обурювалася матуся.

- О-о, в цiй дiвчинцi є перчинка! - вiдповiла вчителька.

- Росте ж таке на чиюсь голову… - зiтхнула та.

Але нi на чию голову я не росла.

Я ж не капелюшок!

Просто цi голови мiнялися з такою швидкiстю, що я не встигала перелiчити їх. Хоча на початку вони всi належали моїй подрузi…

Моя подруга Люся - справжня красуня, але усi її чоловiки, клюнувши на неї, майже одразу переходили до мене. Але хiба в цьому моя вина?

Судiть самi…

Наприклад Славко. Познайомившись з ним, Люся перебувала на сьомому небi вiд щастя. Вона перетворилася на шматок пластилiну, з якого можна було лiпити все що завгодно.

Вiн i лiпив.

Спочатку вилiпив кiшку, i Люся покiрно скрутилась у нього на колiнах, час вiд часу видаючи солодкаве мурчання. Потiм вилiпив вухо, i Люся з благоговiнням вислуховувала рiзну маячню, що сипалась зi Славкових вуст, мов горох. Про пиво, раки i футбол… Потiм вiн злiпив з красунi Люсi нашу двiрничку тiтоньку Дусю i посилав її то за пивом, то за раками, то взагалi куди подалi…

Менi набридло дивитися на все це, i я вирiшила показати Люсi справжнє обличчя Славка. До цього моменту я ходила мов тiнь - нiчим себе не виказувала, маскувалася, так би мовити…

Коли настав час рiшучих дiй, я скинула з себе шкурку тихого ягнятка.

У той вечiр, я (як вже казала: крапка, крапка, закарлючка) перетворилася на жагучу брюнетку з низьким звабливим голосом, високу, мов Клаудiя Шифер, i пристрасну, як Кармен (принаймнi такою побачив мене Славко).

Я проспiвала бездоганною французькою кiлька куплетiв з репертуару Едiт Пiаф, поворожила Славковi по руцi, пильно вдивляючись в його очi, два рази зачепила його ногу своєю - i дурнуватий Славко слухняно стрибнув до моєї кишенi. Люся-»тiтонька Дуся» пiшла ридати до ванної. А Славко, скориставшись її вiдсутнiстю, зробив кiлька невдалих спроб поцiлуватися, за що отримав двiйко ляпасiв. I закохався до безтями.

Через кiлька днiв, на радiсть Люсi, я злiпила з того, що лишилося вiд Славка, кульку i легким поштовхом ноги вiдправила в довколосвiтню подорож. Ця кулька ще довго маячила пiд моїми вiкнами, а Люся з «тiтоньки Дусi» знову перетворилася на фатальну красуню. I зовсiм на мене не образилась.

Пiсля Славка за Люсею упадав Олег - розумний, iнтелiгентний, чемний. Вiн був пристрасно закоханий в Люсю рiвно два тижнi, доки вона не привела його до мене на оглядини.

Олега я схвалила. I зовсiм непомiтно для самої себе перетворилась на травневу зливу, зiткану з суцiльних флюїдiв. Присягаюсь: це вийшло поза моєю волею!