Гра в пацьорки - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 28

Стане серйознiшою… Перевиховається… Бу-бу-бу… Це наша мрiя… Бу-бу-бу…» Ой! Подумала я, а раптом менi подарують цуцика? Чи папугу? Чи акварiум? Ой! Тодi я точно перевиховаюсь! Я хотiла вискочити зi спальнi, але стрималась, адже незручно i нечемно пiдслуховувати!

Цiлий тиждень я жила, немов у мене всерединi вiбрувала пружинка. Я не могла випустити її назовнi, адже тодi мене б пiдкинуло до стелi!

Увечерi напередоднi свята всi ходили з загадковими i урочистими обличчями. А я так нервувала, що заснула ранiше, нiж до нас знову завiтали бабуся з дiдусем. А вони таки прийшли. Я знала, що цього разу вони принесуть подарунок - i залишать його до ранку бiля мого лiжка.

…Ось я прокидаюсь, марила я, а бiля лiжка стоїть плетений кошик, а в кошику, на маленькiй картатiй ковдрi, скрутився бубликом крихiтний рудий песик.

…Ось я прокидаюсь, а на стiльцi бiля лiжка стоїть клiтка, накрита тою ж картатенькою ковдрою. Я її вiдкидаю i бачу… кольорового папугу, який каже менi: «Доброго ранку, принцесо!»

…Ось я прокидаюсь, а хтось облизує мої щоки жорстким язичком - це бiленьке кошенятко з рожевою стрiчкою на шийцi.

…Ось я прокидаюсь…

Так, я прокидаюсь, бо чую, як на кухнi шкварчать налисники, якi смажить бабуся. Але я не розплющую очей.

Солодко посмiхаючись, я мiркую: цуцик? Папуга? Кицька? А якщо це сукня, така, як в Альки з паралельного класу? Теж непогано. Я подумки рахую до десяти i розплющую очi…

Що це? Навпроти мого лiжка, спираючись на стiлець, стоїть щось…

Воно таке велике. У нього зверху замiсть голови - тонка нiжка, а знизу - нiби жiноча фiгура. Збоку - усе защеплено на блискучi клямки.

Це «щось» майже мого зросту. Схоже на скрипку, але ж скрипка маленька, а тут цiла хатка! У мене перехопило подих. Я згадала одну дитячу казку, в якiй з такого от «будиночка» виходила механiчна лялька, яка потiм виявилася живою дiвчинкою!

Крадькома я пiдходжу до дивного предмета. Стукаю по ньому зiгнутим пальцем i питаю: «Хто там?»

У мене ще є надiя, що звiдти заскавчить маленький цуцик чи вiдгукнеться папуга…

Я розщiплюю металевi клямки i вiдкриваю дверцята… Прямо на мене випадає величезна скрипка!

Коли в кiмнату заглядають щасливi батьки, перша бабуся i друга бабуся з дiдусем, вони бачать, що я сиджу на пiдлозi i розмазую сльози. А зверху лежить ця… скрипка i видає незадоволене гудiння.

- Це - вiолончель, доню! - каже тато. - Тепер ти будеш вчитися музицi!

- Це дуже дорогий подарунок вiд нас усiх! - пiдхоплює мама.

- Це - наша мрiя: бачити тебе музикантом! - каже бабуся.

- Тепер ти станеш серйознiшою! - каже дiдусь.

- Нехай це буде твоїм захопленням на все життя! - каже друга бабуся.

I всi вони разом лагiдно вигукують: «З днем народження!» I вiолончель єхидно вiдлунює грубим басом.

Ми не порозумiлися з першого ж дня! По-перше, через iм'я, адже я назвала вiолончель панi Страус, а їй це не сподобалося.

Адже панi Страус одразу ж боляче смикнула мене за волосся, яке заплуталось у струнах. А менi це теж не сподобалося, бо бабуся одразу ж заплела моє волосся в тугу косу, а я не любила ходити з косами! По-друге, мене записали до музичної школи, це було недалеко, але всi дiти знущалися з мене, коли я виносила панi Страус з пiд'їзду. I менi доводилось бiгти до школи короткими перебiжками - вiд пiд'їзду до пiд'їзду. А, по-третє, менi зовсiм, анi крапельки не хотiлося грати! Але, хоч як це дивно, вчителька музики теж не хотiла мене вчити!

Вона була огрядною i повiльною, як кiшка, що лежить на сонцi. I завжди хотiла їсти. Коли я приходила на заняття, вона посилала мене за булочкою в сусiднiй магазин. Я йшла так повiльно, що часу на навчання eже не залишалося.

Через мiсяць батьки, бабусi i дiдусь зiбралися на домашнiй концерт.

Вони сiли на диван, а навпроти поставили стiлець - для нас з панi Страус.

- Ну що, мала,- весело сказав дiдусь. - Ти вже вивчила «Полiт джмеля»?

- А полонез Огiнського? - запитала бабуся.

- Ну що ви, мамо, полонез грають на пiанiно! - сказала мама.

- Ну от навчиться грати на вiолончелi, купимо й пiанiно! - впевнено сказала бабуся.

Вiд такої перспективи тiлом побiгли неприємнi холоднi мурахи.

Я сiла на стiлець i взяла панi Страус.

- Нота «до» - оголосила перший номер програми.

Провела смичком по струнi. Бабусi витерли очi носовичками i налаштувалися слухати далi.

- Нота «ре»! - оголосила я. I повторила рух смичком.

Коли я дiйшла до останньої ноти в «концертному залi» почулися обуренi голоси.

- А чого тебе ще навчили? - пiдозрiло запитав дiдусь.

- Ну… Що… що французька булочка смачнiша за крендель… - сказала я i розплакалась.

Панi Страус вперше не стала знущатися надi мною, в нiй тоненько забринiла найнiжнiша нота «ля»…

- Не буде з неї музиканта… - тяжко зiтхнув тато. - Iди, доню, погуляй. А ми поки вирiшимо, що з цим (вiн кивнув на панi Страус) робити.

Я побiгла на вулицю. Я була така щаслива. Я була вiльна!

…А панi Страус дiсталася… дiдусевi. Виявилося, що з самого дитинства вiн мрiяв грати на вiолончелi. Вiн купив товсту книжку - «Самовчитель» i вечорами сидiв i вчився грати. А одного вечора ми всi прийшли в гостi до бабусi з дiдусем. Ми сiли на диван, а дiдусь - на стiлець навпроти i майстерно зiграв «Полiт джмеля». Ми щиро аплодували йому!

Панi Страус була цiлком задоволена.

Мiй друг Миколка

До сусiдки, бабусi Вiри з другого поверху, приїхав якийсь хлопчик!

Звiстка про це негайно облетiла все подвiр'я. Хлопчик приїхав з мамою пiзно ввечерi, а наступного ранку ми - я, Олька, Сашко та Язиката Кука нетерпляче чекали на його перший вихiд у наш двiр.

Адже новенький хлопчик - це справжня подiя!

Нарештi вiн з'явився… Ми ледь не впали зi спинки дерев'яної лави, на якiй вмостилися, мов пташки на дротi. На хлопчиковi були чорнi шорти, бiла сорочка, а пiд комiрцем - о, диво! - чорний оксамитовий метелик!

Хлопчик вийшов, помiтив нас i почав прогулюватися подвiр'ям туди-сюди, кидаючи на нас погляди. Ми крутили головами услiд його пересуванням i гордовито мовчали.

- А ви пили коли-небудь мурашиний сiк? - раптом звернувся до всiх нас хлопчик з метеликом.

- Як це? Нi! Нiколи! - одностайно вигукнули ми.

Наступної митi Миколка-метелик вже вчив нас, як треба видобувати й пити мурашиний сiк.

Спочатку треба очистити стебельце трави вiд листя i пилюки. Потiм це стебельце встромити в мурашник i потримати там кiлька хвилин. На цьому стебельцi мурашки i залишають свiй сiк!

Був теплий весняний недiльний ранок. Ми обережно схилилися над мурашником i облизували смачнi кислуватi соломинки, об'єднанi спiльною таємницею добування мурашиного соку.

Менi навiть здалося, що вiд цього я сама скоро перетворюся на мурашку i тодi менi не доведеться ходити до першого класу!

Миколка-метелик швидко влився у нашу веселу компанiю. Уп'ятьох - я, близнюки, Кука та Миколка - грали «в оленiв» (тобто, переплiтаючи руки, ми мчали з одного кiнця двору у другий, зображаючи стадо), в «фашистiв i партизан» (я та Олька були смiливими партизанами, а Кука з хлопцями вдавали ворогiв), розiгрували в ролях фiльм, який тодi вперше йшов по телевiзору - «Адьютант його високостi».

Коли я поверталася зi школи, то навмисно голосно спiвала в пiд'їздi, знаючи, що з того боку своїх дверей вже чергує Миколка-метелик i чекає на цей сигнал, щоб вийти на подвiр'я.

I тодi ми грали «в оленiв» тiльки удвох. Iнодi ми разом сидiли на темних сходах - ховалися вiд близнюкiв та Куки, а бабуся Вiра запрошувала нас пити чай з варенням i пирiжками.

- Хочеш, покличемо Ольку? - хитро запитувала я.

- Нi, - вiдповiдав вiн.

- А Куку?

- Навiщо? - питав вiн.

I я задоволено й гордо посмiхалася.

А потiм я захворiла. Спостерiгала крiзь вiкно, як Миколка бавиться з близнюками та Язикатою Кукою i, здається, їм було весело без мене…