Ім'я рози - Эко Умберто. Страница 21

«Але ви також вирощуєте рослини, які йдуть лише на харч?» — спитав я.

«Знай, мій зголоднілий лошачку: нема рослин, які годяться у їжу, а не годяться для лікування, — треба тільки вживати їх у належній кількості. Лише надмір робить їх причиною недуг. Візьмімо гарбуз. Єство його холодне й водянисте, тому він втамовує спрагу, але якщо спожити його надгнилим, він викличе бігунку, й тобі доведеться скріпити свої нутрощі ропою, змішаною з гірчицею. А цибуля? Природа її тепла і волога; як спожити її небагато, вона дає силу при зляганні — звісно, се для тих, хто не давав наших обітів, — надмір же її робить голову важкою, а зарадити сьому може молоко з оцтом. А тому, — додав він лукаво, — молодому ченцеві годиться споживати її помірковано, їж краще часник. Природи він теплої й сухої, і помічний він від трутизни. Але й надуживати ним не варто, він бо виштовхує течива з мозку. А от квасоля сприяє виділенню сечі й набиранню тіла, а се вельми корисно для здоров'я. Одначе від неї важкий сон. Але вона не так вадить, як інші зела, що викликають лихі видіння».

«Які видіння?» — спитав я.

«Гм, щось новіцій наш надміру допитливий. Знати речі ці має лише зілляр, інакше будь-яка нерозважлива голова могла б роздавати видіння на всі боки, дурманячи людям голови».

«Але досить трохи кропиви, — зауважив Вільям, — званої також ройброю, а іноді олієрібусом, щоб убезпечитися від видінь. Сподіваюсь, у вас є й це добре зілля».

Северин крадькома зиркнув на вчителя: «Ти знаєшся на зіллярстві?»

«Дуже мало, — скромно мовив Вільям, — якось до рук мені потрапив "Theatram Sanitatis" [57]Убубхасима з Бальдаха…»

«Абул Асана аль-Мухтер ібн-Ботлана».

«Або Еллукасима Еліміттара, якщо хочеш. Цікаво, чи нема якихсь його творів тут?»

«Є щонайкращі, з численними препишними ілюстраціями».

«Хвала небові. A "De virtutibus herbarum" [58]Платеарія?»

«І ця є, і "De plantis" [59]Арістотеля, яку переложив Альфред з Сарешеля».

«Я чув, нібито насправді вона не належить Арістотелю, — зауважив Вільям, — як виявилося, що Арістотелю не належить "De causis" [60]».

«Хай там як, але то велика книга», — зауважив Северин, а мій учитель залюбки погодився, не перепитуючи, чи зілляр має на увазі «De plantis» чи «De causis»; жодного з цих творів я не знав, але з бесіди їхньої дійшов висновку, що обидва вони були вельми видатні.

«Буду радий, — завершив Северин, — побесідувати іноді з тобою про зела».

«Я радітиму ще більше, — мовив Вільям, — та хіба сим ми не порушимо звичаю мовчанки, дотримуватися якого, здається, наказує правило вашого чину?»

«Правило, — мовив Северин, — століттями пристосовувалося до вимог різних спільнот. Воно приписувало lectio divina [61], але не студії: але ти знаєш, як ревно наш орден дбає про дослідження речей божественних і людських. Крім того, правило приписує спільну опочивальню, але часто ченці потребують віддаватись розважанням і вночі, тому кожен з них має власну келію, як це заведено у нас. Правило дуже суворе стосовно мовчанки, і в нас теж вимагається, щоб не лише той чернець, що робить ручну роботу, але й той, що пише або читає, уникав балачок зі своїми братами. Але обитель наша — це насамперед спільнота вчених мужів, і їм корисно обмінюватися між собою скарбами знань, які вони нагромаджують. Будь-яка бесіда, що стосується наших студій, вважається законною і пожиточною, аби лиш її не провадили у трапезній чи під час богослужінь».

«Ти часто мав нагоду бесідувати з Адельмом Отрантським?» — спитав раптом Вільям.

Северина це, схоже, не здивувало: «Бачу, ти вже говорив з абатом, — мовив. — Ні. З ним я нечасто розмовляв. Він весь час розписував мініатюрами книги. Я чув іноді, як він дискутував про тонкощі своєї праці з іншими монахами — Венанцієм з Сальвемека чи Хорхе з Бурґоса. Зрештою, день свій я коротаю не в скрипторії, а у своїй робітні», — і кивнув на будівлю лічниці.

«Розумію, — сказав Вільям. — Отже, ти не знаєш, чи Адельм мав видіння».

«Видіння?»

«Подібні до тих, які викликає твоє зілля».

Северин заціпенів: «Я ж казав, що дуже дбаю про те, щоб небезпечні трави були недоступними для інших».

«Я не це мав на увазі, - поспішно уточнив Вільям. — Я говорив про видіння взагалі».

«Не розумію», — наполягав Северин.

«Чернець, який уночі блукає по Вежі, де, за словами абата, з тими, хто входить туди о забороненій порі, можуть траплятися… жахливі речі, то ж я подумав, що він міг мати диявольські видіння і що це вони штовхнули його в прірву».

«Я вже казав, що не буваю в скрипторії, хіба що іноді мені потрібна якась книга, та зазвичай мені досить тих травничих книг, які я тримаю в лічниці. Я ж казав тобі, Адельм часто розмовляв з Хорхе, з Венанцієм і, звичайно, з Беренґарієм».

Я теж відчув легке вагання у Севериновому голосі. Не оминула його й увага мого вчителя: «З Беренґарієм? А чому — звичайно?»

«Беренґарій з Арунделя, помічник бібліотекаря. Вони були однолітками, разом відбували новіціят, то ж нічого дивного, що їм було про що поговорити, я це мав на увазі».

«Значить, ти це мав на увазі, - мовив Вільям. На моє здивування, розпитувати далі він не став. І відразу змінив тему розмови. — Може, пора нам вже зайти у Вежу. Будеш нам за провідника?»

«Залюбки», — сказав Северин з явною полегкістю. Він попровадив нас краєм городу, і ми підійшли до західного фасаду Вежі.

«Від городу є вхід до кухні, - мовив він, — але кухня займає лише західну половину першого поверху, а решту займає трапезна. З південного боку є ще двоє дверей, які ведуть до кухні та до трапезної — до них можна дістатися, обійшовши ззаду хори церкви. Але ми зайдемо сюди, адже з кухні можна прямо пройти до трапезної».

Увійшовши в простору кухню, я помітив, що всередині Вежа має восьмикутний внутрішній двір; як я зрозумів пізніше, то був своєрідний великий глухий колодязь, на який з кожного поверху виходили широкі вікна, подібні до вікон у зовнішніх стінах. Кухня була величезною, повною диму залою, де метушилося чимало челядників, рихтуючи страви на вечерю. Двоє з них готували приправлену городиною запіканку з ячменю, вівса та жита, нарізаючи на великому столі ріпу, капусту, редьку та моркву. Неподалік ще один куховар, зваривши рибу у вині з водою, тепер присмачував її підливою з шавлії, петрушки, чебрецю, часнику, перцю та солі.

Під західною баштою стояла велетенська пекарська піч, де вже блимало червонувате полум'я. У південній башті стояла ще одна величезна плита, на якій кипіли казани й оберталися рожни. Через двері, що виходили на тік за церквою, свинарі саме вносили туші забитих свиней. Ми вийшли через ті ж двері й опинилися на току, розташованому на східному краю дворища, поблизу мурів, вздовж яких вишикувались господарські будівлі. Северин пояснив, що перша будівля — це свинарники, за ними тяглися стайні, стійла для волів, а далі — курники і крита загорода для овець. Перед свинарниками свинарі розмішували у великому глеку кров тільки-но забитих свиней, щоб вона не зсідалася. Якщо її відразу як слід вимішати, то при цій холодній погоді вона постоїть, не псуючись, ще кілька днів, поки з неї не нароблять кров'янки.

Ми знову зайшли у Вежу і лиш побіжно оглянули трапезну, проходячи через неї по дорозі до східної башти. Трапезна займала простір під двома баштами, у північній частині стояла грубка, а зі східної гвинтові сходи вели у скрипторій, себто на другий поверх. Саме цими сходами ченці щодня йшли до праці, або двома рядами інших, не таких зручних, зате добре опалених сходів, які спіраллю піднімалися позаду грубки та кухонної печі.

Вільям спитав, чи знайдемо ми когось в скрипторії, бо ж була неділя. Северин усміхнувся і сказав, що для ченця-бенедиктинця праця — це те ж саме, що молитва. У неділю богослужіння тривають довше, але ченці, які працюють над книгами, усе ж проводять нагорі кілька годин, зазвичай плідно обмінюючись ученими заувагами та порадами і розважаючи над Святим письмом.