Ім'я рози - Эко Умберто. Страница 30

Підійшов настоятель: «Як бачите, брате Вільям, в обителі щось діється, тому конче потрібна вся ваша мудрість. Але благаю вас, дійте швидше!»

«Чи був він на хорах під час богослужіння?» — спитав Вільям, киваючи на труп.

«Ні, - мовив настоятель. — Я помітив, що місце його пустувало».

«Більше нікого не бракувало?»

«Здається, ні. Я нічого не помітив».

Перед тим як сформулювати нове запитання, Вільям завагався і задав його пошепки, пильнуючи, щоб не почули інші: «Беренґарій був на своєму місці?»

Абат зиркнув на нього тривожно й захоплено, немов вражений, що учитель мій живить підозру, яку й він сам якусь мить живив, але маючи на те зрозумілі причини. Тоді швидко сказав: «Був, його місце в першому ряду, праворуч од мене».

«Ясна річ, — мовив Вільям, — це ще нічого не значить. Не думаю, що, йдучи на хори, хтось проходив ззаду абсиди, а отже труп міг лежати тут вже не одну годину, принаймні від того часу, як всі пішли спати».

«Звісно, челядь встає лише на світанку, тому його побачили лише зараз».

Вільям нахилився над трупом, немов звик мати справу з мертвими тілами. Умочивши у воду ганчірку, що лежала поруч з відром, він ретельно витер Венанцієве лице. Тим часом навколо перелякано юрмилися інші ченці, утворивши галасливе коло. Настоятель закликав їх до тиші. Поміж них пропхався Северин, обов'язком якого в обителі було дбати про небіжчиків, і нахилився поруч з моїм учителем. Щоб почути їхню розмову і допомогти Вільямові, якому треба було намочити іншу, чисту ганчірку, я підійшов до них, долаючи страх і відразу.

«Ти бачив колись потопельника?» — спитав Вільям.

«Не раз, — відповів Северин. — Якщо я правильно тебе зрозумів, вони виглядають інакше, у них набряклі обличчя».

«Отже, цей чоловік був уже мертвий, коли вбивця кинув його у глек».

«Навіщо він це зробив?»

«А навіщо він його вбив? Це діло рук якогось збоченого розуму. Тепер треба з'ясувати, чи на тілі є рани або синці. Пропоную занести його до лазні, роздягти, обмити і оглянути. Я скоро долучусь».

І поки Северин за дозволом абата розпоряджався, щоб свинарі перенесли тіло до лазні, мій учитель попросив, щоб абат звелів ченцям вернутися на хори тим самим шляхом, яким вони сюди прийшли, челядь теж мала відійти так, як прийшла, залишивши тік безлюдним. Абат вволив це його бажання, не спитавши причин. І ми зосталися самі біля глиняного глека, з якого під час макабричної операції витягання тіла повиливалася кров, сніг навколо був весь червоний, розтопившись там, де пролилась вода, і потемнівши там, де поклали були тіло.

«Кепські справи, — мовив Вільям, показуючи на складний візерунок слідів, що їх залишили навколо ченці і челядь. — Сніг, любий Адсо, се подиву гідний пергамен, на якому тіла людські лишають вельми виразні письмена. А оце — погано вичищений палімпсест, і ми, мабуть, нічого цікавого з цього не відчитаємо. З церкви сюди натовпом бігли ченці, а зі свинарників і стаєнь сунули юрми пахолків. Єдиним неторкнутим місцем є відтинок від свинарників до Вежі. Подивімось, чи не знайдеться там щось цікавеньке».

«Але що ви шукаєте?»

«Якщо він не сам кинувся у глека, значить, хтось його туди заніс і то, гадаю, вже мертвого. А хто несе тіло іншоi людини, лишає в снігу глибокі сліди. Отже, роздивись тут навколо, може, знайдеш сліди, які виглядатимуть інакше, ніж сліди, залишені цими галасливими ченцями, які зіпсули нам пергамен».

Так ми й вчинили. Одразу скажу, що саме я — спаси мене Боже від марнославства — постеріг між глеком і Вежею те, що ми шукали. То були досить глибокі сліди людських ніг там, де ніхто ще не проходив. Мій учитель притьмом помітив, що вони не такі виразні, як сліди, залишені монахами і челяддю, це був знак, що зверху нападав новий сніг, а отже залишені вони були раніше. Але найцікавішим для нас було те, що між слідами ніг виднівся інший, безперервний слід, наче той, хто залишив ці сліди, волік щось. І поволока ця тяглася від глека до дверей трапезної, вздовж стіни Вежі між південною і східною баштами.

«Трапезна, скрипторій або бібліотека, — сказав Вільям. — Знов бібліотека. Венанцій збувся життя у Вежі, а найімовірніше в бібліотеці».

«Чому саме в бібліотеці?»

«Я пробую поставити себе на місце вбивці. Якби Венанція було вбито у трапезній, в кухні чи в скрипторії, чому б його було там не залишити? Та якщо смерть спіткала його в бібліотеці, треба було забрати його звідти, бо в бібліотеці його ніколи б не знайшли (а вбивці, певно, потрібно було, щоб його знайшли), і рівно ж тому, що вбивця, мабуть, не хоче привертати зайвої уваги до бібліотеки».

«А чому вбивці має бути потрібно, щоб його знайшли?»

«Не знаю, я лиш припускаю. Хто сказав тобі, що вбивця занапастив Венанція з ненависті до нього самого? А може, Венанцій був лише випадковою жертвою, а вбивця хотів просто лишити знак, який може значити щось інше».

«Omnis mundi creatura, quasi liber et scriptura… — шепнув я. — А що б то міг бути за знак?»

«А от цього я не знаю. Та не забуваймо, що бувають знаки, які знаками тільки здаються, а насправді позбавлені сенсу, як бім-бі-рім чи там-ба-бах…»

«Жорстоко, — мовив я, — вбивати людину, щоб просто сказати там-ба-бах!»

«Жорстоко, — зауважив Вільям, — вбивати людину навіть щоб сказати Credo in unum Deum [99]…»

Тут до нас підійшов Северин. Труп було обмито і ретельно обстежено. Жодної рани, жодного сліду від удару в голову. Немов причиною смерті були якісь чари.

«Може, кара Божа на нього впала?» — спитав Вільям.

«Може», — сказав Северин.

«А може, причиною була трутизна?»

Северин завагався. «Це теж може бути».

«У тебе в робітні є отрути?» — спитав Вільям, коли ми йшли до лічниці.

«Отрути теж є. Та залежить, що ти розумієш під отрутою. Бувають субстанції, які у малих дозах корисні для здоров'я, а в надмірних дозах несуть смерть. Як будь-який добрий зілляр, я зберігаю і вживаю їх дуже обережно. На нашому городі я вирощую, наприклад, валеріяну. Кілька крапель у напарі з інших трав заспокоюють серце, коли воно безладно б'ється. Надмірна доза викликає нетяму і смерть».

«А ти не помітив на трупі ознак якоїсь конкретної отрути?»

«Ні. Але чимало отрут не залишають слідів».

Ми дійшли до лічниці. Тіло Венанція, обмите в лазні, доправили сюди, і тепер воно лежало на великому столі в Севериновій робітні; лембики та інші скляні і череп'яні причандали навіяли мені думку про майстерню алхіміка (хоч знав я про них лише з чужих уст). На довгих полицях вздовж зовнішнього муру тяглася довга вервечка плящинок, колбочок, глечиків, повних різнобарвних субстанцій.

«Непогана збірка цілющого зілля, — сказав Вільям. — Усе це плоди вашого городу?»

«Ні, - мовив Северин, — чимало рідкісних і заморських зел привозили мені впродовж років ченці, які прибували з різних кінців світу. Крім субстанцій, які легко одержати з тутешньої рослинності, я маю й чимало цінних і рідкісних речовин. Дивись-но… товчений аґалінгус, він походить з Хіни, а дістав я його від одного вченого араба. Сокотринське алое, привезене з Індії, чудово гоїть рани. Живосрібник воскрешає з мертвих, сиріч приводить до тями зомлілих. Арсеник — він надзвичайно небезпечний, смертельна отрута, якщо його проковтнути. Огірочна трава лікує легеневі хворості. Буквиця ж помагає при пошкодженні черепа. Смола мастикового дерева спиняє легеневу мокроту і важкі катари. Мирра…»

«Те саме, що його принесли тріє царі?» — спитав я.

«Те саме, але воно слугує також для запобігання викидням і походить з дерева, яке називається Balsamodendron myrra. А ось це мумійо, вельми рідкісна річ, яка утворюється внаслідок розкладу муміфікованих трупів, з неї готують чимало чудодійних ліків. Mandragora officinalis [100], добра на сон…»

«І збуджує тілесне бажання», — додав мій учитель.

«Так кажуть, але тут, самі розумієте, її для цього не вживають, — усміхнувся Северин. — Погляньте-но сюди, — сказав він, беручи одну з плящинок, — це туція, чудотворно впливає на очі».