Ім'я рози - Эко Умберто. Страница 46

«Паскудна це робота, інквізиторство», — мовив я.

«Тому я її й покинув. І, як бачиш, мушу знов за неї взятися. Але гайда, ходімо в бібліотеку».

Другого дня НІЧ,

де нарешті вдається проникнути в лабіринт, уздріти дивні видіння і, як се буває в лабіринтах, загубитися

Ми піднялися назад у скрипторій, високо тримаючи каганець, цього разу східними сходами, які вели на заборонений поверх. Я згадав собі слова Алінарда про лабіринт й очікував речей моторошних. Коли ми опинились у забороненому для нас місці, я здивувався, побачивши семигранну залу, не дуже простору, без вікон, де панував сильний запах затхлості й плісняви, як, зрештою, на всьому поверсі. Нічого моторошного.

Як я сказав, зала мала сім стін, але лише в чотирьох із них, між двома невеликими колонами, вставленими у стіну, були отвори, досить широкі проходи, увінчані напівкруглими арками. Вздовж глухих стін тіснилися величезні шафи, повні рівномірно розкладених книг. Шафи мали таблички з номерами, такі ж таблички мала кожна окрема полиця: безперечно, то були ті самі номери, що їх ми бачили в каталозі. Посередині кімнати стояв стіл, теж закладений книжками. На всіх книжках був досить тонкий шар пилюки, а це означало, що книжки досить часто протирають. На долівці теж не було бруду. Над аркою одних дверей виднів намальований на стіні великий картуш зі словами: Apocalypsis Iesu Christi [141]. Літери були старовинні, але не виглядали бляклими. Подібні картуші були й в інших кімнатах, і потім ми помітили, що вони насправді висічені в камені, і то досить глибоко, а відтак заглибини заповнили фарбою, як це роблять при розписі церков фресками.

Ми пройшли через один з отворів і опинилися в сусідній кімнаті, де було вікно, яке замість шибок мало пластини алебастру; кімната мала дві глухі стіни і один прохід, подібний до того, через який ми тільки-но пройшли; цей прохід вів до іншої кімнати, яка теж мала дві глухі стіни та вікно, і перед нами відкрилися ще одні двері. В обох кімнатах були картуші, за формою подібні до першого, який ми бачили раніше, але з іншим написом. В одній кімнаті картуш говорив: «Super thronos viginti quattuor» [142], в другій — «Nomen illi mors» [143]. Хоч ці дві кімнати були менші, ніж та, через яку ми ввійшли в бібліотеку (дійсно, та була семикутна, а ці дві — прямокутні), обстанова була такою ж: шафи з книжками, а посередині — стіл.

Ми ввійшли в третю кімнату. У ній не було ні книжок, ні картуша. Під вікном стояв кам'яний вівтар. Вона мала троє дверей: через одні ми увійшли, другі виходили у вже відвідану семикутну кімнату, треті привели нас у ще одну залу, схожу на інші, але картуш її говорив: «Obscuratus est sol et aer» [144]. Звідси був прохід у ще одну кімнату, на картуші якої було написано: «Facta est grando et ignis» [145]; вона не мала інших дверей, себто, увійшовши в цю кімнату, ми не могли йти далі і мусили вертатися назад. „

«Поміркуймо, — мовив Вільям. — П'ять чотирикутних або ледь трапецієподібних кімнат, кожна з яких має вікно, розміщені колом навколо семикутної кімнати без вікон, у яку виходять сходи. Мені здається, це елементарно. Ми у східній башті, а зовні кожної башти видно по п'ять вікон і п'ять сторін. Все сходиться. Порожня кімната — це власне та, яка виходить на схід, в той же бік, що й хори церкви, тому сонячне світло на світанку освітлює вівтар, а це, як на мене, річ слушна і святоблива. Єдиними хитрощами мені здається ота штукерія з алебастровими пластинами. Удень вони пропускають чудове світло, а вночі крізь них не проникають навіть місячні промені. Зрештою, не така вже й велика загадка, цей лабіринт. Тепер подивимось, куди ведуть двоє других дверей семикутної зали. Гадаю, нам неважко буде зорієнтуватися».

Мій учитель помилявся, а будівничі бібліотеки були куди кмітливіші, ніж ми гадали. Не можу як слід пояснити, що сталося, але коли ми вийшли з башти, порядок кімнат став дедалі більше плутатися. Деякі з них мали двоє дверей, а деякі — троє. Усі вони мали по вікні, навіть ті, в які ми потрапляли з іншої кімнати з вікном, гадаючи, що посуваємось всередину Вежі. Кожна з них мала однакові шафи і столи, згромаджені у строгому порядку фоліанти теж здавалися однаковими і, звичайно, ніяк не допомагали нам впізнавати кімнату з першого погляду. Ми спробували орієнтуватися по картушах. Ми вже раз проходили через кімнату, де було написано «In diebus illis» [146], і через якийсь час нам здалося, що ми знов туди повернулися. Але ми пам'ятали, що двері перед вікном вели у кімнату з написом «Primogenitus mortuorum» [147], а тим часом тепер ми опинились в іншій кімнаті, в якій знов було написано «Apocalypsis Iesu Christi», але то не була та семикутна зала, з якої ми були вирушили. З цього ми виснували, що іноді ті самі картуші повторюються у різних кімнатах. Ми побачили дві кімнати з написом Apocalypsis, одна поруч з другою, а відразу опісля йшла кімната з написом «Cecidit de coelo Stella magna» [148].

Було ясно, звідки взято слова на картушах — то були стихи з Йоанового Одкровення, але неясно було ані навіщо вони виписані на мурах, ані за якою логікою вони розташовані. Ще більше нас заплутало відкриття, що деякі картуші — їх було небагато — були не чорного, а червоного кольору.

У певний момент ми опинились у семикутній залі, звідки були вийшли (а її неважко було впізнати, бо там починалися сходи), і знову вирушили, тримаючись правого боку і намагаючись переходити прямо з кімнати в кімнату. Ми пройшли через три кімнати і опинилися перед глухою стіною. Єдиний вихід вів у ще одну кімнату, яка мала лишень одні двері, вийшовши через які ми проминули ще чотири кімнати і знов наштовхнулися на глуху стіну. Ми повернулись у попередню кімнату, яка мала два виходи, звернули у двері, через які ще не проходили, перетнули ще одну кімнату і знов опинились у початковій семикутній залі.

«Як називалася остання кімната, з якої ми повернули назад?» — спитав Вільям.

Я напружив пам'ять: «Equus albus [149]».

«Гаразд, пошукаймо її знов». Це було неважко. Звідти, якщо ми не хотіли повернутися по власних слідах, нам не залишалося нічого іншого, як пройти в кімнату під назвою Gratia vobis et pax [150], а там нам здалося, що праворуч є ще один прохід, який не повинен привести нас назад. І справді, ми пройшли ще раз через «In diebus illis» та «Primogenitus mortuorum» (чи справді то були ті самі кімнати, в яких ми недавно побували?), але врешті потрапили в кімнату, в якій ми, схоже, ще не були: «Tertia pars terrae combusta est» [151]. Але на той час ми вже не знали, де перебуваємо відносно східної башти.

Тримаючи свічку перед собою, я вирушив далі. Назустріч мені вийшов велетень грізного розміру, тіло його мінилось хвилями і пульсувало, немов привид.

«Диявол!» — скрикнув я і мало бракувало, щоб свічка випала мені з рук, коли я різко крутнувся, шукаючи прихистку у Вільямових обіймах. Він забрав мені свічку з рук і, відсунувши мене набік, з вельми шляхетною, як на мене, рішучістю ступив уперед. Він теж щось побачив, бо різко позадкував. Тоді знов нахилився вперед і підніс свічку горі. Тоді вибухнув сміхом.

«Воістину дотепно. Дзеркало!»

«Дзеркало?»

«Аякже, мій войовничий сміливцю. Недавно, в скрипторії, ти з такою відвагою кинувся був на правдивого ворога, а тепер страхаєшся свого власного відображення. Дзеркало, яке повертає тобі твій же образ, збільшений і викривлений».