Ім'я рози - Эко Умберто. Страница 56

«Все це мені не подобається. — додав він притьмом. — Бернард довгі роки був пострахом єретиків в околицях Тулузи і написав Practica officii inquisitionis heretice pravitatis [166]для тих, кому випаде переслідувати і знищувати вальденсів, беґінів, святеників, братчиків та дольчиніян».

«Знаю. Знаю цю книжку, гідну подиву за її вченість».

«Так, вченість її гідна подиву, — погодився Вільям. — Він відданий Йоанові, який останніми роками довірив йому чимало поручень у Фландрії і тут, на півночі Італії. Навіть коли його призначили в Галісію єпископом, він так і не з'явився у своїй єпархії, а й далі провадив свою інквізиторську діяльність. Я думав, що тепер він таки прийняв єпископство в Лодеві, але, схоже, Йоан знов узяв його до діла, і саме тут, у північній Італії. Чому саме Бернард і чому він має очолити стрільців?…»

«На це є відповідь, — мовив настоятель, — і вона підтверджує всі побоювання, які я висловив учора. Ви добре знаєте — хоч мені ви в цьому зізнатися не хочете, — що ті самі тези про убожество Христа і церкви, які підтримала Перуджійська капітула, опираючись на численні богословські аргументи, далеко не так розсудливо підтримує чимало єретичних рухів, поведінка яких далека від ортодоксії. Неважко довести, що позиція Михаїла Чезенця, яку перейняв імператор, це та сама позиція, що і в Убертина та Ангела Кларенця. Щодо цього обидві легації дійдуть згоди. Але Ґі може піти далі, і він на це здатен: він спробує довести, що Перуджійські тези тотожні позиціям братчиків або лжеапостолів. Ви згодні зі мною?»

«Ви маєте на увазі, що це правда, чи що Бернард Ґі скаже, що це правда?»

«Скажімо, я маю на увазі, що він це скаже», — обережно погодився настоятель.

«Щодо цього я згоден. Але це було передбачено. Тобто було відомо, що до цього справа може дійти й без Бернарда. Щонайбільше Бернард зробить це ефективніше, ніж більшість тих нікчемних придворних, і дискутувати з ним доведеться тонше».

«Так, — мовив абат, — але тепер перед нами питання, про яке ми говорили вчора. Якщо ми до завтра не знайдемо винного у цих двох, а може, й трьох злочинах, мені доведеться передати Бернардові нагляд над життям обителі. Я не можу приховати від чоловіка, наділеного такою владою, як Бернард (і пам'ятайте, ми обоє з цим погодились), що тут, в абатстві, діялися і далі діються незрозумілі речі. Інакше, якщо він про це провідає, або якщо (Боже борони) станеться ще одна така подія, він матиме повне право кричати про зраду…»

«Ваша правда, — стурбовано пробурмотів Вільям. — Нема ради. Треба бути насторожі і не спускати ока з Бернарда, поки він вистежуватиме таємничого вбивцю. Може, це й добре: заклопотаний пошуком вбивці, Бернард не зможе надто втручатися в дискусію».

«Бернард, заклопотаний пошуками вбивці, буде шпичкою в бік моєї влади, не забувайте. Темна ця справа вперше примушує мене поступитися частиною моєї влади в межах цих мурів, і це новина не лише в історії цієї обителі, але й в історії самого клюнійського чину. Я готовий на все, аби лиш цього уникнути. Перша річ, яку я мав би зробити, це відмовити посольствам в гостинності».

«Я палко прошу вашу світлість добре поміркувати над цим серйозним рішенням, — мовив Вільям. — Ви дістали листа від цісаря, який дуже просить вас…»

«Я знаю, що мене пов'язує з цісарем, — різко сказав абат, — і ви теж це знаєте. А отже, знаєте, що я, на жаль, не можу відступити. Але все це дуже паскудна історія. Де Беренґарій, що з ним сталося, що ви дізналися в цій справі?»

«Я всього лиш монах, який колись давно провів кілька вдалих інквізиторських розслідувань. Ви самі розумієте, що істину за два дні не знайдеш. А зрештою, які повноваження ви мені надали? Хіба я можу ввійти в бібліотеку? Хіба я можу розпитувати про те, що хочу, опираючись на ваш авторитет?»

«Я не бачу зв'язку між злочинами і бібліотекою», — сердито мовив настоятель.

«Адельм був мініатюристом, Венанцій — перекладачем, а Беренґарій — помічник бібліотекаря…» — терпляче пояснив Вільям.

«У цім сенсі всі шістдесят ченців мають відношення до бібліотеки, так само як, скажімо, до церкви. Чому ж ви тоді не шукаєте в церкві? Брате Вільям, ви провадите розслідування за моїм наказом і в тих межах, у яких я просив вас його провадити. Щодо решти, то тут, в цих мурах, я є єдиним господарем після Бога і завдяки Його ласці. Це ж саме стосуватиметься й Бернарда. З другого боку, — додав він м'якше, — ніде не сказано, що Бернард їде сюди саме заради цієї зустрічі. Конкський абат пише мені, що він має приїхати до Італії і продовжити свій шлях далі на південь. Він також каже, що Папа попрохав кардинала Бертранда з Поджетто приїхати сюди з Болоньї, щоб очолити папську леґацію. Може, Бернард приїздить, щоб зустрітись з кардиналом».

«Що у ширшій перспективі було б ще гірше. Бертранд — пострах єретиків в серединній Італії. Ця зустріч двох борців з єретиками може знаменувати ширший наступ у цілій країні, який втягне в цю боротьбу цілий францисканський рух…»

«Про це ми відразу сповістимо імператора, — мовив абат, — але в такому разі небезпека не буде безпосередньою. Ми будемо пильні. Прощавайте».

Абат пішов, а Вільям поринув у мовчанку. Тоді сказав мені: «Насамперед, Адсо, намагаймося не поспішати. Не можна швидко знайти розв'язок, коли треба зібрати стільки дрібних поодиноких свідчень. Я вертаюсь до майстерні, бо без окулярів я не лише не зможу прочитати рукопис, але й не буде сенсу знов іти нині вночі в бібліотеку. А ти піди дізнайся, чи відомо щось про Беренґарія».

Тут до нас підбіг скляр Никола з поганими новинами. Коли він намагався краще відшліфувати добру лінзу, на яку Вільям покладав такі сподівання, вона зламалася. А ще одна лінза, яка могла б її, можливо, замінити, тріснула, коли він спробував вставити її в хомутець. Никола безутішно показав нам на небо. Підходила пора вечірні, і западали сутінки. Того дня вже більше не буде змоги працювати. Ще один день пішов намарне, гірко погодився Вільям, придушуючи в собі (як він мені потім зізнався) спокусу схопити за горло недолугого скляра, який, зрештою, вже й так почувався нещасливим.

Ми залишили його наодинці з його нещастям і пішли розпитати про Беренґарія. Звісна річ, його не знайшли.

Руки у нас були зв'язані. Ми прогулялися трохи по кружґанку, не знаючи, що робити. Та невдовзі я побачив, що Вільям заглибився у себе, блукаючи незрячим поглядом у просторі. Перед тим він вийняв був зі своєї ряси дрібку того зілля, яке він на моїх очах збирав кілька тижнів тому, і тепер жував його, немов це давало йому щось на кшталт лагідного збудження. Він і справді здавався відсутнім, але подеколи очі йому зблискували, немов у порожнечі його ума спалахувала якась нова думка; відтак він знов западав у те своє особливе, невтомне отупіння. Раптом він сказав: «Звичайно, можна було б…»

«Що?» — спитав я.

«Я думав про те, як зорієнтуватися в лабіринті. Це не просто, але з цього могло б щось і вийти… Вихід розташований у східній башті, це нам відомо. Тепер уяви собі, що в нас є механізм, який показує нам, з якого боку північ. Що тоді?»

«Тоді досить було б повернути праворуч і ми б пішли на схід. А коли ми повернемо у протилежний бік, то підемо до південної башти. Але навіть якби подібний магічний механізм існував, лабіринт зостається лабіринтом, і тільки-но ми звернемо на схід, одразу наштовхнемось на стіну, яка не дасть нам іти прямо, і ми знову зіб'ємось з дороги…» — зауважив я.

«Так, але механізм, про який я говорю, завжди мав би вказувати на північ, навіть якби ми пішли іншим шляхом, і в кожному місці він вказував би нам, куди звертати».

«Це було б чудово. Але треба мати цей механізм, і він повинен уміти впізнавати північ уночі і в замкнутому просторі, не бачачи ні сонця, ні зірок… Не думаю, що навіть ваш Бекон має подібний механізм!»

«Помиляєшся, — сказав Вільям, — бо подібний механізм вже існує і деякі мореплавці ним вже користувалися. Він не потребує ні зірок, ні сонця, позаяк використовує силу одного чудесного каменя, подібного до того, який ми бачили у Севериновій лічниці, - каменя, який притягає залізо. Його вивчав Бекон і один пікардійський маг, П'єр де Марікур, який описав розмаїті способи його вжитку».