Ім'я рози - Эко Умберто. Страница 66

Тоді дівчина ще ближче підійшла до мене, кинувши в кут темний згорток, який досі вона міцно притискала до грудей, знов піднесла руку, погладила мене по обличчі й ще раз повторила слова, які я вже чув. І поки я вагався, чи тікати від неї чи ще ближче присунутися, поки голова моя стугоніла, наче сурми Ісуса Навина ось-ось повалять мури єрихонські, поки я палко бажав і водночас боявся торкнутися її, вона радісно посміхнулася, приглушено мугикнула по-козячому, розпустила шнурівки, які стягували їй плаття на грудях, скинула плаття, наче туніку, і стала передо мною — так Єва, мабуть, з'явилася Адамові в едемському саду. «Pulchra sunt ubera quae paululum supereminent et tument modice», — прошепотів я слова, почуті від Убертина, бо перса її здалися мені як двоє оленяток, близняток олениці, які серед лілей пасуться, її пупок був наче кругла чаша, в якій ніколи не бракує вина з прянощами, а живіт її — гора пшениці посеред польових квітів.

«О sidus clarum puellarum! — вигукнув я. — О porta clausa, fons hortorum, cella custos unguentorum, cella pigmentaria! [192]» — і сам не знаю як, я опинивсь позаду її тіла, відчуваючи його тепло і терпкий запах незнаних мастил. Мені згадалось: «Діти мої, коли приходить любов безумна, безсилий супроти неї чоловік!» — і я зрозумів — чи були то підступи ворога, а чи дар небесний, однаково не в силі я був опиратися поривові, який заволодів мною: «Oh langueo, — заволав я, — Causam languoris video nес caveo! [193]», бо ж уста її дихали запахом ружаним, і гарні були її ступні у сандалях, і ноги її були наче колони, і наче колони були вигинисті її стегна, робота рук мистецьких. О кохання моє, о моя люба у розкошах, цар у заплітках твоїх кіс упіймався, шепотів я сам до себе, і враз опинився в її раменах, і ми впали обоє на голу кухонну долівку, і не знаю, чи то я сам, чи з допомогою її умілих рук, але я звільнився від своєї послушницької ряси, і не соромилися ми своїх тіл, et cuncta erant bona [194].

І вона поцілувала мене цілунком своїх вуст, і любощі її були солодші понад вино, і запах її запахущий, і прегарна була її шия між перлами, і ланіти між ковтками, яка ж бо ти прекрасна, кохана моя, яка ж бо ти прекрасна, очі твої — голубки (примовляв я), дай глянути на твоє личко, дай голос твій почути, бо голос твій солодкий, і личко твоє принадне, ти полонила моє серце, моя сестро, ти полонила моє серце одним лиш твоїм оком, однією перлиною твого намиста, з уст твоїх крапле медом, мед і молоко у тебе під язиком, а запах твого подиху, мов запах яблук, груди твої, мов виногрона, мов грона виноградні, твоя розмова, мов вино добірне, що прямо до моєї любові по устах моїх і по зубах стікає… Джерело садкове, нард і шафран, пахуча тростина і цинамон, мірра і алое, я їв мою крижку з медом, пив моє вино з моїм молоком — хто ж вона така, що підноситься, мов вранішня зоря, прекрасна, мов місяць, осяйна, мов сонце, грізна, мов рать під знаменами?

О Господи, коли душа увись вознеслась, тоді єдина цнота в тому, щоб возлюбити те, що бачиш (хіба не правда?), тоді найвище щастя мати те, що маєш, тоді впиваєшся життям блаженним з його джерел (хіба не так було сказано?), тоді вкушаєш життя правдиве, яким судилось жити нам у вічності обіч ангелів після життя земного… Такі-от думки роїлися мені в голові, і мені здавалося, що пророцтва врешті справджуються, а тим часом дівчина обдаровувала мене несказанними пестощами, і тіло моє немов стало оком, що бачить спереду і ззаду, і я бачив усе навколо. І зрозумів я, що саме з неї, з любові народжується водночас єднання й ніжність, добро, цілунок і обійми, як мені колись казали, але я думав тоді, що мова про щось інше. І лиш на мить, коли блаженство моє вже майже торкнулось зеніту, мені подумалось: хоч зараз і ніч, може, то заволодів мною полуденний біс, якому судилось оголити врешті свою правдиву демонську природу перед душею, коли вона в екстазі питає «хто ти?», — він бо вміє кинути душу в захват, а тіло — в оману. Але одразу я сповнився переконанням, що диявольськими були лиш мої сумніви, адже ніщо не може бути праведнішим, благішим, святішим, ніж те, що я відчуваю, і розкіш ся зростала з кожною миттю. Як краплина води розчиняється у вині, приймаючи барву його і смак, як розпечене й ятряне залізо уподібнюється до вогню, втрачаючи первісну свою форму, як повітря, насичене сонячними променями, виграє таким сяйвом і яснотою, що здається вже не вмістилищем світла, а самим світлом, так і я відчув, що дощенту розчиняюсь у сій ніжності, аж сил мені лишається тільки на те, щоб прошепотіти слова з псалму: «Нутро моє, немов вино без стоку, що нові міхи розриває» [195], - й одразу уздрів я світло пресліпуче, а в ньому — якийсь кшталт шафірового кольору, який палав огнем осяйним і ніжним, і яскраве се світло розлилось на осяйний огонь, а осяйний огонь — на пломенистий кшталт, і сліпуче світло й осяйний огонь затопили його по вінця.

Коли я, сливе зомлівши, опадав на тіло, з яким поєднався, на останньому подихові життєвої моці я зрозумів, що в полум'ї злучились іскрометна ясність, внутрішня снага й огненний жар, але іскрометною ясністю воно виблискує, а огненним жаром спалює. І осягнув я ту відхлань, і всі ті ще глибші відхлані, до яких воно взиває.

Тепер, пишучи ці слова тремтливою рукою (чи то жахаючись гріха, про який оповідаю, а чи гріховно тужачи за цією подією, яку я воскрешаю в пам'яті), я усвідомлюю, що для опису своєї стидовищної екстази я вжив тоді ті самі слова, що й у розповіді про вогонь, який спалив мучениче тіло братчика Михаїла, на кілька сторінок раніше. Недарма моя рука, покірна слугиня душі, вивела ті самі слова, описуючи два такі різні пережиття, бо, мабуть, дознавав я їх подібним чином, і в той час, коли це діялось, і тепер, коли я обох їх оживляю на пергамені.

Завдяки певній таємничій мудрості ми можемо тими ж словами називати далекі одне від одного явища, рівно ж божественним речам можем давати земні імена. В багатозначності символів Бога звано левом або леопардом, смерть — раною, радість — полум'ям, а полум'я — смертю, смерть же — безоднею, безодню — погибеллю, погибель — нетямою, а нетяму — пристрастю.

Чому смертну екстазу мученика Михаїла, яка вразила мене, я, молодий хлопець, виразив тими ж словами, якими свята виразила екстазу свого життя у Бозі, і чому тими ж словами я описав грішну і минущу екстазу земної насолоди, яка, зрештою, відразу опісля обернулась відчуттям заглади і смерті? Тепер я розмислюю про те, як протягом всього лиш кількох місяців я пережив дві події, обидві водночас бентежні й болісні. І про те, як протягом всього лиш кількох годин тієї ночі в абатстві я споминав одну з них і переживав чуттєво другу. І про те, як зараз, виводячи ці літери, я переживаю їх ще раз. І намагаюсь збагнути, чому у всіх трьох випадках я сам для себе облачав їх у слова зовсім іншого пережиття святої душі, яка розчинялась у видінні божества. Може, я блюзнив (тоді чи тепер)? Чим вони подібні між собою — Михаїлове прагнення смерті, екстаза, що охопила мене, коли я дивився, як його пожирає полум'я, жага тілесного єднання, яку я пережив з дівчиною, містична цнотливість, з якою я одягав цю жагу в шати алегорії, і саме це бажання радісного розчинення в ніщоті, яке спонукало святу померти від своєї любові, щоб жити у вічності? Невже мислимо, щоб такі неоднозначні речі виражались так однозначно? Утім, саме цього навчали нас найбільші з учителів: omnis ergo figura tanto evidentius veritatem demonstrat quanto apertius per dissimilem similitudinem figuram se esse et non veritatem probat [196]. Але якщо любов до полум'я і відхлані глибокої є фігурою любові Бога, то чи може вона бути фігурою любові до смерті і любові до гріха? Авжеж, так само як лев і змій є водночас фігурою Христа і диявола. Та річ у тім, що істинність тлумачення може підтвердити лиш авторитет святих отців, а для цього випадку, який так крає мою душу, я не бачу auctoritates, на які міг би послатися слухняний мій ум, тому й згораю в сумнівах (і тут знов спливає фігура вогню, виражаючи нищівний для мене брак істини і надмір хиби!). Що діється, о Господи, в моїй душі тепер, коли, кинувшись у вир спогадів, я воскрешаю в собі одразу різні епохи, немов наміряючись вплинути на порядок світил і послідовність їх руху по небесах? Звісно, так я виходжу за межі свого грішного й недужого ума. Гаразд, повернімось до завдання, до якого я смиренно себе зобов'язав. Я мав оповісти про той день і про цілковите сум'яття чуттів, у яке я провалився. Отож я й виклав тут усе, що пам'ятав про ту подію, і сим хай обмежиться моє слабке перо вірного і правдивого літописця.