Викрадений - Стивенсон Роберт Льюис. Страница 19

— Я назвав це шляхетністю, Алане, — сказав я.

— А ви трохи кращий від звичайного віга! — вигукнув Алан. — Та коли про це дізнався Колін Рой, чорна кров Кемблів закипіла в ньому. Він сидів, цідячи вино, і скреготав зубами. Як! Стюарт має шматок хліба, а він не може перешкодити цьому? О Червоний Лисе, якщо ти тільки трапишся мені коли-небудь на відстані пострілу з рушниці, проси тоді в Бога милосердя! — Алан зупинився, ледве стримуючись від гніву. — І що ж він робить? Він оголошує, що всі ферми здаються в оренду. Він думає у своїй чорній душі: "Я швидко знайду інших орендарів, які платитимуть більше, ніж ці Стюарти, Макколи й Макроби (це все прізвища з мого клану), і тоді, — тішить він себе думкою, — Ардшилові доведеться жебрачити край дороги у Франції".

— Ну й чим усе закінчилось? — спитав я.

Алан кинув люльку, яка вже давно згасла, і поклав обидві руки собі на коліна.

— О-о! Ви ніколи не вгадаєте! Ці самі Стюарти, Макколи й Макроби, яким доводилось платити дві орендні плати: одну королю Ґеоргу — примусово, а другу Ардшилові — з доброї волі, запропонували йому кращу ціну, ніж будь-який Кембл з усієї великої Шотландії. А він посилав своїх людей розшукувати орендарів далеко — до берегів Клайду і до Единбурга, — велів розшукати їх, умовляти й упрохувати взяти в оренду землі Ардшила, щоб заморити Стюартів голодною смертю і задовольнити рудоволосого собаку, Кембла!

— Справді, Алане, це дивна, але гарна історія, — сказав я. — Хоч я й віг, але радий, що він був переможений.

— Переможений? — повторив Алан. — Ви мало знаєте Кемблів і ще менше Червоного Лиса. Перемогти його? О ні, цього не буде, поки його кров не зросить пагорбів! Але, Девіде, якщо настане день, коли я зможу вибрати вільну часину для полювання, то весь верес Шотландії не заховає його від моєї помсти!

— Алане, — зауважив я, — не зовсім розумно і не по-християнському давати волю своєму гніву. Ваші слова не завдадуть ніякої шкоди чоловікові, якого ви називаєте Червоним Лисом, та й вам самому не принесуть добра. Розкажіть мені просто все до кінця. Що він зробив потім?

— Слушно кажете, Девіде, — погодивсь Алан. — На превеликий жаль, мої слова не завдадуть йому ніякої шкоди. І якщо виключити ваші слова про християнство (про нього я зовсім іншої думки, інакше я не був би християнином), то я цілком згоден з вами.

— Хай там яка ваша думка, — сказав я, — а всім відомо, що християнство забороняє помсту.

— Зрозуміло, — кинув Алан. — Отепер видно, що вас навчав Кембл! Світ був би дуже зручний для них і таких, як вони, коли б не існувало молодців з рушницями за кущами вересу! Та це сюди зовсім не тичеться. Ось що він зробив…

— Авжеж, — перебив я. — Розкажіть, що було далі.

— Отож, Девіде, — повів Алан, — не маючи змоги здихатися вірних простолюдців чесним способом, Колін Рой поклявся, що розплатиться з ними іншими засобами. Ардшил мав померти з голоду, ось чого він добивався. Та оскільки ті, що годували Ардшила на вигнанні, не хотіли передати оренди, Рудий Колін вирішив вигнати їх правдою чи неправдою. Для цього він послав по юристів, папери й червоні мундири на підмогу. І добродушний люд цієї країни мусить зібрати свої манатки, покинути домівку своїх батьків і забиратися геть із країни, де кожен з них народився й виріс, де вони гралися ще малими дітьми. І хто ж прийде їм на зміну? Босоногі жебраки! Королю Ґеоргу лишається тільки марно дожидатися своєї орендної плати, він може обійтися без неї і зменшити свій апетит — що до цього Рудому Коліну? Його бажання — нашкодити Ардшилові. Якщо йому пощастить забрати їжу зі столу мого зверхника або вирвати останню іграшку з рук його дітей, то він піде додому, прославляючи Ґленур!

— Дозвольте мені сказати слово, — не витримав я. — Будьте певні, що коли податей збирають менше, то, значить, уряд теж причетний до цього. Тут винен не Кембл, а розпорядження уряду. І якби завтра вбили Коліна, яка була б із цього користь? На його місце негайно ж призначили б другого агента.

— Ви молодчага в бою, — зауважив Алан, — та все-таки, хлопче, у ваших жилах тече кров вігів!

Вік говорив досить лагідно, але в презирливому тоні відчувалося стільки гніву, що я вирішив змінити тему. Я висловив свій подив, що в такий час, коли вся Верховина переповнена військами й охороняється, немов обложене місто, чоловік у становищі Алана міг вільно пересуватися по країні і його досі не заарештували.

— Це легше, ніж вам здається, — відповів Алан. — Оголені узгір'я все одно, що рівна дорога; якщо в одному місці стоїть вартовий, ви просто обминаєте його. Багато допомагає верес. І скрізь є оселі друзів, хліви та копиці сіна. До того ж, коли кажуть, ніби країна зайнята військами, то це, в кращому разі, пуста фраза. Солдат займає не більше місця, ніж підошви його чобіт. Одного разу я ловив рибу в той час, як на другому березі річки стояв вартовий, і піймав чудового струга, а іншим разом сидів у кущах вересу за шість кроків від вартового і з його свисту вивчив справді-таки гарну мелодію. Оцю, — додав він і просвистав її.

— Зрештою, — вів далі Алан, — тепер уже не так погано, як було в сорок шостому році. Вони кричать, що гірські клани тепер утихомирені. Та й не дивно, адже в усій країні від Кентайра до мису Реза не лишилось жодної шпаги або рушниці, хіба крім тих, які обачні люди приховали в стрісі! Та мені хотілося б знати, Девіде, доки це буде? Можна подумати, що недовго, коли такі люди, як Ардшил, на вигнанні, а люди, подібні до Червоного Лиса, сидять удома, попиваючи вино, і гноблять бідних. Але не так легко передбачити, що нарід зможе стерпіти, а що ні. Інакше чому ж Червоний Лис вільно їздить по моїй нещасній батьківщині і не знаходиться хороброго хлопця, аби всадити в нього кулю?

З цими словами Алан поринув у роздуми і якийсь час сидів зажурений і мовчазний.

Я ще хотів би сказати про свого друга, що він майстерно грав на різних музичних інструментах, а особливо на флейті, складав непогані вірші рідною мовою, прочитав кілька книжок французькою і англійською мовами, був дуже вправним стрільцем, досвідченим рибалкою, чудово володів як рапірою, так і шпагою. Що ж до його вад, то вони були виписані в нього на обличчі, і я тепер знав їх усі. Найгіршою з них була дитиняча схильність ображатись і вишукувати привід для сварки. Щоправда, зі мною він великодушно стримувався, пам'ятаючи, як ми разом відбивали натиск ворога в рубці, але чи тому, що я сам добре захищався, чи, може, тому, що мені довелося бути свідком його власної відваги, — цього я не можу сказати. Бо хоч він і дуже цінував хоробрість в інших, однак найдужче захоплювався нею в Алані Брекові.

Розділ XIII

ЗАГИБЕЛЬ БРИГА

Була вже пізня година, стемніло настільки, наскільки взагалі тут темніло в цю пору року (тобто було ще досить видно), коли Гозісен просунув голову в двері рубки.

— Послухайте, — звернувся він до Алана, — вийдіть і гляньте, чи ви не зможете визначити, де ми тепер?

— Знову якісь хитрощі? — спитав Алан.

— Мені зараз не до хитрощів! — вигукнув капітан. — Є інші речі, про які я маю подумати: мій бриг загрожений!

Із стривоженого виразу його обличчя, а найбільше з гострого тону, яким він говорив про бриг, ми зрозуміли, що капітан не хитрує, а тому, не дуже побоюючися зради, вийшли на палубу.

Небо було безхмарне, віяв сильний холодний вітер, що пронизував до кісток. Ще не зовсім згасло денне світло, і водночас яскраво світив майже повний місяць. Бриг тримався круто до вітру, щоб обминути південно-західний мис острова Мулу, гори якого виднілися з лівого борту судна (найвище здіймалася Бен Мор з оповитою туманом вершиною). Хоч цей напрямок і не зовсім відповідав меті нашого плавання, "Завіт" із шаленою швидкістю розтинав бурхливе море, то провалюючись униз, то злітаючи на гребенях хвиль, які переслідували нас із заходу.

Ніч видалась не така вже й погана для плавби в чистому морі, і я почав дивуватися, що саме так непокоїло капітана, як раптом бриг піднявся на гребені високої хвилі й Гозісен показав нам на щось рукою. Ми глянули туди. Недалеко від нас із освітленого місяцем моря вгору фонтаном била вода, а через якусь мить сюди долинув віддалений гуркіт.