Корабельна катастрофа - Стивенсон Роберт Льюис. Страница 13

Незабаром маестро пішов. Капрал Джо (сам уже повною мірою молодий маестро) теж не засидівся. Всі прості смертні, звісно, відчули полегкість. Адже лишилися тільки рівні серед рівних. Ми замовили іще вина; розмова чимдалі жвавішала. Мені й нині вчуваються нескінченні тиради братів Стеннісів, дотепи Діжона, мого опасистого приятеля-француза, — такі ж зграбні, як і він; ще один товариш, американець, який знав лише кілька слів по-французьки, знай устрявав у розмову, вигукуючи: «Je trouve, que pore oan sontimong de delicacy, Corot…» [45], або: «Pour moi Corot est le plus…» [46]— і, вичерпавши весь свій запас іноземних слів, замовкав. Але він принаймні розумів, про що йдеться; що ж до Пінкертона, — цей гамір, вино, приємний затінок, власне самолюбство, вдоволене усвідомленням особистої участі в гулянці іноземців, — оце були й усі доступні йому радощі.

Ми сіли за стіл десь біля полудня, а другої години, коли зайшла суперечка про якісь тонкощі живопису і назвали якусь картину, вирішили гуртом податися до Лувру. Я оплатив рахунок, і за хвилину ми вже прямували вулицею Рені. Було дуже парко, і Париж промінився блиском, вельми приємним, коли у вас гарний настрій, і дуже гнітючим, коли на душі сумно. Вино наспівувало мені у вухах, палало в моїх очах.

Картини, які ми оглядали в Дуврі, голосно й весело перемовляючись, бачаться мені тепер, через стільки років, найпрекраснішими з усіх, які я бачив згодом; думки, якими ми тоді обмінювались, здаються нині вельми тонкими й глибокими.

Коли ми вийшли з музею, наш гурт розпався через різницю в національних звичках. Діжон запропонував піти в кафе і запити всі суперечки пивом. Старшого Стенніса це обурило, і він сказав, що треба поїхати за місто, до лісу, на тривалу прогулянку. На це пристали англійці й американці, і навіть мене, «важкого на підйом» (з чого частенько підсміювались мої друзі), звабила перспектива побути на свіжому повітрі, серед сільської тиші. Ми виявили, що встигнемо на поїзд до Фонтенбло, коли зараз візьмемо екіпаж і подамося на вокзал. Крім одягу, у нас не було з собою ніяких «особистих речей» — термін вишуканий, але досить невиразний, — і дехто запропонував усе-таки заїхати додому, щоб узяти дещо. Але брати Стен-ніси заповзялися знущатися з нашої зманіженості. Виявилось, що вони приїхали з Лондона, захопивши з собою лише пальта й зубні щітки. Ніякого багажу — ось таємниця людського існування! Коштувала ця таємниця недешево, бо щоразу, коли треба було причесатись, доводилось платити перукареві, і щоразу, коли треба було поміняти білизну, доводилось купувати нову сорочку, а стару викидати; проте не може бути нічого гіршого (запевняли брати), як стати рабами валіз. «Людині слід поступово порвати всі матеріальні пута — тільки тоді вона може вважати себе дорослою; а поки людина чимось зв'язана — домівкою, парасолем, саквояжем, — вона не вийшла з пелюшок.»

У цій теорії було щось таке, що полонило всіх нас. Лише двоє французів, посміюючись, пішли пити пиво, а Ромні, надто бідний, щоб дозволити собі таку поїздку, і надто гордий, щоб позичати гроші, непомітно зник. Всі інші вмостилися в екіпажі й поїхали на вокзал. Кучерові, щоб їхав якнайшвидше, заплатили наперед, і то досить щедро. Ми сіли в поїзд за хвилину до відходу і через півтори години вже дихали благодатним лісовим повітрям, прямуючи горбистою місцевістю з Фонтенбло в Барбізон. Ті, що йшли попереду, подолали відстань за п'ятдесят одну з половиною хвилини. Цей перехід, я певен, гідний того, щоб увійти в історію колонії англо-саксів Латинського кварталу. Мабуть, вас не здивує, що я плентався позаду всіх. Майнер, філософськи настроєний британець, приєднався до мене; м'яке світло призахідного сонця, прохолода, пахощі лісу і його врочиста тиша настроїли й мене на мовчазний лад. Ми довго йшли мовчки, думаючи кожен про своє, і коли Майнер раптом заговорив, я, пам'ятаю, здригнувся.

— Твій батько, мабуть, дуже гарна людина, — сказав він. — Чому він не приїжджає навідати тебе?

У мене було напоготові кілька дотепних пояснень, але Майнер з властивою йому проникливістю, що всіх чарувала і водночас змушувала побоюватись його, глянув на мене крізь свій монокль і спитав:

— А ти вмовляв його приїхати?

Я почервонів. Ні, я не вмовляв батька — навіть жодного разу не запросив навідати мене. Я пишався ним, пишався його вродою, його добротою й вихованістю, його вмінням радіти з успіхів інших; а ще я пишався (це вже було, коли хочете, чванство) його багатством і щедрістю. І все ж для нього не було місця в моєму паризькому житті; воно б не припало батькові до смаку. Я боявся, що мої друзі та вчителі кепкуватимуть з його наївних думок про мистецтво; я запевняв себе (і почасти навіть сам у це вірив), що він не хоче приїжджати; мені здавалось (як здається й тепер), що він був щасливий тільки в Маскегоні. Одне слово, у мене була тисяча вагомих і легковажних пояснень, жодне з яких анітрішечки не змінювало того факту, що батько лише чекав мого запрошення, — і я це знав.

— Дякую, Майнере, — мовив я. — Ти навіть кращий товариш, ніж я гадав. Сьогодні ж напишу батькові.

— Ну, ти й сам славний товариш, — відповів Майнер жартівливо, як завжди, але (за що я був йому вельми вдячний) без його незмінної іронії.

Так, то були чудові дні; я можу згадувати про них без кінця. Чудовими були й наступні дні, коли ми з Пінкертоном гуляли по Парижу та його околицях, шукаючи мені помешкання, прицінюючись до будинків; коли ми поверталися, запилені, з антикварних крамниць, накупивши китайських божків та мідних жаровень. Пінкертон добре знав усі ці крамниці й розумівся на цінах рідкісних речей. Виявилось, що він скуповує картини й різні раритети для перепродажу їх у Штатах, і його педантичність та старанність допомогли йому стати непоганим експертом, хоч знавцем мистецтва він не став. У речах він не кохався, але знаходив особливу втіху в тому, щоб купувати й перепродувати їх.

Час спливав непомітно, і нарешті настали дні, коли мала надійти відповідь від батька. З двома першими поштами я не отримав нічого, а з третьою прийшов довгий безладний лист, сповнений каяття й підтримки, розрад і розпачу. З цього сумного послання (спонуканий синівською шанобливістю, я спалив його відразу) я дізнався, що мильна булька сподіваних мільйонів луснула, що у батька не лишилося ні цента, що він хворий, а мені доведеться забути не тільки про десять тисяч доларів, які я міг би згайнувати собі на втіху, але й про ті гроші, які я діставав на щоденні потреби.

Це був тяжкий удар. Але у мене стало розуму та совісті все обдумати, аби виконати свій обов'язок. Я продав усі рідкісні речі — точніше, попросив Пінкертона продати, — і він зумів збути їх так само вигідно, як я свого часу купив. Ця сума, разом з рештками останнього батькового переказу, склала п'ять тисяч франків. П'ятсот я залишив на щоденні витрати, а решту ще до кінця тижня послав у Маскегон. Гроші прийшли вчасно: ними оплатили батьків похорон.

Звістка про смерть батька не здивувала і не засмутила мене. Я не міг вважати його нещасливцем. Він прожив чимало, завжди був при достатках і надто звик до бездумної марнотратності, аби витримати такий удар. Я втішався тим, що батькові вже не треба починати боротьбу з нуля. Однак мені було жаль себе, — і навряд чи хтось почувався так гірко: адже я позбувся всього, я позбувся засобів до існування. В мене лишалася всього-на-всього тисяча франків. Крім того, підряд на статуї перейшов в інші руки. У нового підрядчика був чи то син, чи то небіж, і мені по-діловому відверто запропонували пошукати іншого покупця. Незабаром я вибрався з помешкання і ночував у себе в майстерні. Тепер, коли я засинав з книжкою в руці і коли прокидався, важке й непотрібне вже громаддя «Генія Маскегону» муляло мені очі. Бідолашна кам'яна красуня! Вона мала врочисто піднестися під величезним куполом нового капітолію… Яка ж доля чигає її тепер? Для яких потреб її врешті-решт зламають, як старий негодящий корабель? А що чекає її творця, народженого під нещасливою зіркою? Адже він з тисячею франків у кишені стоїть на порозі нелегкого життя безвісного скульптора…