Корабельна катастрофа - Стивенсон Роберт Льюис. Страница 22

Пінкертонова контора — простора будівля з високими стелями і численними дзеркальними вікнами, куди надходили (чи повинні були надходити) прибуткові долари, стояла в самому центрі міста. В заскленій шафі полірованого червоного дерева стояла батарея пляшок з яскравими етикетками — штук із двісті. Вони були наповнені Пінкертоновими «Тринадцятьма зірочками», хоча лише експерт, та й то зблизька, міг би відрізнити їх од пляшок із французьким коньяком. Я часто піддражнював цим свого товариша і пропонував випустити друге видання його брошури — з виправленою назвою: «Навіщо пити французький коньяк, коли ми пропонуємо вам такі самі етикетки?» Дверцята шафи час від часу відчинялися: коли в конторі з'являвся відвідувач, не знайомий з достоїнствами Пінкертонівського коньяку, йому дарували пляшку. Коли я спробував протестувати проти такого марнотратства, Пінкертон вигукував:

— Мій любий Лаудене, ти так і не зрозумів суті ділових прийомів! Практична собівартість мого напою — нуль. Отож, хоч би як я старався, дешевшої реклами мені не знайти.

Біля шафи стояв строкатий парасоль, що зберігався як реліквія. Трапилось так, що Пінкертон збирався пустити в продаж «Тринадцять зірочок» на початку дощового сезону. Не маючи за душею ані цента, він нетерпляче очікував першої зливи, і коли пішов дощ, усі головні вулиці заповнили його агенти, що продавали парасолі з рекламою, і всі мешканці Сан-Франціско — від бізнесменів, які поспішали на пором, до красуні, яка чекала на розі авто, — ховалися від дощу під парасолями з дивним написом: «Ви змокли? Випийте «Тринадцять зірочок!»

— Успіх був приголомшливий, — розповідав Пінкертон, розкошуючи в приємних спогадах. — Жодного інакшого парасоля! Жодного! Я стояв біля цього самого вікна, Лаудене, як зачарований, і, їй-право, відчував себе Вандербілтом [61].

Саме цьому вдалому використанню клімату Пінкертон завдячував не лише попит на «Тринадцять зірочок», а й виникнення свого рекламного агентства.

Майже посеред кімнати (я повертаюсь до опису контори) стояв великий письмовий стіл, біля якого громадилися купи афішок, об'яв, брошурки «Навіщо пити французький коньяк?» та «Кишеньковий довідник з реклами». По один бік столу сиділи дві друкарки, які не знали спочинку від дев'ятої години ранку до четвертої пополудні, по другий — стояла модель сільськогосподарської машини. Всі стіни, якщо не брати до уваги місць, зайнятих телефонами і двома фотокартками — вони зображували судно «Джеймс Л. Муді», викинуте на рифи біля стрімчастого: узбережжя, і буксир, переповнений любителями риболовлі, — пишалися картинами в розкішних рамах. Чимало з них були пам'яттю про Латинський квартал, і, віддаючи Пінкертонові належне, треба сказати, що зовсім нікудишніх серед них не було, а деякі — навіть цікаві, їх розкуповували досить повільно, проте за значні суми, а на місця, що вивільнювались, Пінкертон вішав твори місцевих художників. Деякі з них були паскудні, але всі могли знайти свого покупця. Я так і сказав, і тієї ж миті відчув себе ганебним перекинчиком, що виступив зі зброєю в руках на боці своїх колишніх ворогів. Відтоді я був приречений дивитися на картини очима не художника, а торговця, і прірва між мною й тим, що я любив усім серцем, поглибшала.

— Ну, Лаудене, — сказав Пінкертон другого дня після лекції, — відтепер ми працюватимемо плече в плече. Саме про це я й мріяв. Мені потрібні були дві голови й чотири руки — і тепер я їх маю. Ти сам упевнишся, що це аніскільки не відрізняється від мистецтва — теж усе залежить від уміння бачити й уявляти, тільки треба куди жвавіше діяти. Незабаром ти відчуєш увесь чар нашої справи.

Проте довго мені довелось чекати того чару. Мабуть, мені чогось бракувало, бо вся наша діяльність була для мене втомливою метушнею, а місце, де ми метушились, — справжнім Палацом Позіхів. Я спав у тісній комірчині за конторою, а Пінкертон — просто в конторі, на патентованому дивані, який інколи несподівано складався під ним; крім того, снові мого друга весь час загрожував будильник. Цей диявольський винахід будив нас на світанку, потім ми йшли снідати, а о дев'ятій уже брались за те, що Пінкертон називав роботою, а я божевіллям. Треба було розпечатати й прочитати величезну купу листів, а також відповісти на них. Я робив це за своїм столом, що його ми поставили в конторі у день мого приїзду, а Пінкертон — на ходу: сяючи очима, він метався по конторі, як лев у клітці, й диктував відповіді друкарці. Треба було проглянути незліченну кількість типографської коректури, позначаючи синім олівцем «курсив», «великі літери» чи «зробити інтервалі», а часом і щось завзятіше — приміром, коли Пінкертон енергійно надряпав на берегах реклами «Заспокійливого сиропу»: «Набір розсипати. Чи ви ніколи не друкували реклами? Буду через півгодини». Крім того, ми щодня заповнювали наші рахункові книги. Такі були наші головні обов'язки, більш-менш стерпні. Проте більшість часу витрачалась на розмови з відвідувачами — без сумніву, чудовими й душевними людьми, проникливими й діловими, але, на жаль, аніскільки мені не цікавими. Деяких з них я мав за недоумків: з ними доводилось розмовляти цілу годину, перше ніж вони розв'язували якесь дріб'язкове питання й прощалися, а через десять хвилин повертались і казали, що вони передумали.

Інші вривалися до нас такі заклопотані, наче в них не було ані вільної секунди, але я помічав, що все це гра. Діюча модель сільськогосподарської машини виявилась своєрідною липучкою для цих нероб. Я не раз бачив, як вони байдуже крутили її хвилин п'ять, прикидаючись (хоч це нікого не вводило в оману), що машина цікавить їх з практичної точки зору: «Непогана машина, еге ж, Пінкертоне? Мабуть, чимало вже продали? А як би, на вашу думку, використати її для рекламування мого товару?» (Цим товаром могло бути, приміром, туалетне мило.)

Ще інші (найнеприємніші відвідувачі) виманювали нас У сусідні бари грати в кості на коктейлі, а коли коктейлі були оплачені, пропонували тут же грати на гроші. Пристрасть цієї братії до гри в кості перевершувала все: в одному клубі, де я обідав як «мій партнер, містер Додд», скляночка з костями з'являлася на столі разом з вином потім замінювала пообідню бесіду.

З усіх відвідувачів мені найбільше припав до душі Імператор Нортон. Його ім'я нагадує мені, що я ще не віддав належне мешканцям Сан-Франціско. В якому іншому місті виявили б таку повагу та підтримку тихому божевільному, який уявив себе імператором обох Америк? Де ще перший-ліпший ставився з отакою повагою до маячні цього бідолахи? Де ще його приймали торговці та банкіри, видавали готівку на його чеки, сплачували накладені ним самим податки? Де йому дозволяли виступати на випускних вечорах у школах та коледжах? Де на всім білім світі він міг пообідати в ресторані найвишуканішими стравами і піти, не заплативши? Казали навіть, що він дуже вередував: невдоволений обідом, погрожував, що більше до цього ресторану не прийде. Я цьому вірю, бо в нього було обличчя гастронома й гурмана. Цей монарх зробив Пінкертона своїм міністром — я бачив відповідний указ і лише подивувався із зичливості власника друкарні, який виготував спеціальні бланки. Мій друг очолював міністерство чи то іноземних справ, чи то освіти — врешті, це байдуже, бо обов'язки усіх міністрів були однакові. Незабаром після приїзду мені довелось бачити, як Джім виконує свою державну роботу. Його імператорська величність забажали навідати нашу контору. Це був гладун з досить дряблою шкірою, з виразом шляхетності на обличчі; він справляв враження надзвичайної урочистості та безглуздості: при боці у нього метлялась довга шабля, а над капелюхом стирчало павичеве перо.

— Я зайшов нагадати вам, містере Пінкертон, що ви трохи забарилися з виплатою податку, — сказав він із старомодною і величною люб'язністю.

— Скільки з мене, ваша величносте? — спитав Джім, і коли божевільний назвав суму (два чи три долари), віддав її до останнього цента і підніс як премію пляшку «Тринадцяти зірочок».