Будинок на дюнах - Стивенсон Роберт Льюис. Страница 5

Та хоч би там як, а цієї ночі я не міг думати ні про кого іншого, як тільки про неї, і дарма, що й поведінка дівчини, і становище, в якому вона опинилася, викликали підозру, я в глибині душі не мав і крихти сумніву щодо її чесності. Я ладен був життям своїм закластись, що за нею нема жодної догани і що коли таємниця, якою зараз це все повите для мене, розкриється, причетність її до цієї справи знайде своє виправдання і обґрунтування. Щоправда, моя уява відмовлялася дати мені бодай приблизне пояснення, в яких стосунках вона була з Нортмором, та все-таки я не сумнівався у своїх висновках, бо вони спиралися на інтуїцію, а не на розумові докази, і так і заснув тоді з думкою про неї.

Наступного дня дівчина вийшла приблизно о тій самій годині сама, і тільки-но з будинку її не стало видно за дюнами, підійшла на узлісся й покликала мене, але не дуже голосно. Мені було дивно, що вона виглядала блідою як смерть, і дуже збудженою.

— Містере Кесіліс! — гукнула вона. — Містере Кесіліс!

Я ту ж мить вихопився із засідки й скочив з пагорба на діл. Обличчя її зразу випогодилося, коли вона побачила мене.

— Ох! — скрикнула хрипко дівчина, як бува у людини, на душі якої раптом полегшало. — Дякувати Богу, з вами все гаразд! — І тут-таки докинула: — Я знала, що коли ви живі, то прийдете сюди. — (Чи ж не дивно? Так швидко й мудро природа готує наші серця до великої і довічної спілки, що ми обоє, майбутня дружина моя і я, відчули неминучість цього, хоч був тільки другий день нашого знайомства! Я вже тоді леліяв надію, що вона мене шукатиме, а вона була певна, що знайде мене). — Вам не можна залишатися тут! — хутко додала вона. — Обіцяйте мені, що більше ані одної ночі не ночуватимете в цьому лісі. Ви й не уявляєте, що я пережила: всю ніч я не могла заснути, думаючи про те, яка небезпека вам загрожує.

— Небезпека? — перепитав я. — Небезпека від кого? Від Нортмора?

— Ні, ні, — відказала вона. — Невже ви гадаєте, що я сказала йому щось після цієї вашої розповіді?

— Не від Нортмора? Тоді від кого? І яка це небезпека? — здивувався я. — Мені нема кого боятися.

— Ви не повинні розпитувати мене, — була її відповідь, — бо я не вільна звіритись вам. Просто повірте мені й виберіться звідси. Повірте мені й виїдьте, якомога швидше, швидше, бо життя ваше під загрозою.

Наганяти страху — але в такий спосіб важкувато здихатись юнака, коли він має характер. Моя затятість ще й посилилася після всього того, що сказала дівчина, і я вирішив, що залишитись — це для мене питання честі. А її піклування про мою безпеку тільки скріпило мене на цій думці.

— Не оцініть це, як мою нав'язливість, панночко, — відказав я, — але якщо Ґреден — дуже небезпечне місце, то ви, безперечно, теж ризикуєте, залишаючись тут.

Вона тільки глянула на мене докірливо.

— Ви і ваш батько… — мовив я далі, але вона не дала мені докінчити.

— Мій батько! А звідки ви знаєте, хто мій батько?

— Я бачив вас двох разом, коли ви висадились на берег, — пояснив я і — не знаю чому, але ця відповідь задовольнила і її, і мене, бо воно ж таки була правда. — Але, — поновив я мову, — вам нема чого мене боятись. У вас, очевидно, є причини зберігати таємницю, то повірте ж мені, що я збережу її так само надійно, як би вона була похована зі мною у Ґреденській драговині. Я довгі роки мало з ким спілкуюся, єдиний мій товариш — кінь, але і його, бідолахи, нема зараз біля мене. Тож ви бачите, що цілком можете здатися на моє мовчання. Тільки скажіть мені правду, люба моя леді, — ви в небезпеці?

— Містер Нортмор каже, що ви порядна людина, — промовила вона, — і я повірила в це, коли вас побачила. Я скажу вам лише одне: ви маєте рацію. Ми в страшній, страшній небезпеці, і ви теж зазнаєте цієї небезпеки, лишаючись тут.

— Он як! — озвавсь я. — То ви чули про мене від Нортмора. І як же він схарактеризував мене?

— Я запитала у нього про вас учора ввечері, — відповіла дівчина. — Я вдала… — вона затнулась на хвильку. — Я вдала, ніби познайомилася з вами колись давно, і говорила вам про нього. Це неправда, але ж я не могла сказати інакше, бо тоді виказала б вас — ви своїм проханням поставили мене в скрутне становище. Але він дуже хвалив вас.

— Якщо так, то… ви дозволите мені запитати у вас одну річ? Ця загроза йде від Нортмора?

— Від містера Нортмора? — скрикнула вона. — О, ні! Це йому самому теж загрожує!

— І ви при цьому пропонуєте мені втекти звідси? — мовив я. — Не надто ж ви високої думки про мене.

— Але навіщо вам лишатись? — спитала вона. — Ви ж не якийсь близький друг наш.

Не знаю, що зі мною сталося цю мить — такого не зазнавав я від самого дитинства, — але мене так образили її слова, що аж защеміло до сліз в очах, хоч я не відводив погляду від дівчини.

— Ні, ні! — швидко додала вона вже інакшим тоном. — Я зовсім не хотіла зробити вам прикрість.

— Це я завдав вам прикрощів, — сказав я і простяг їй руку з таким благальним поглядом, що вона, зворушена, тут-таки простягла мені свою, і то зовсім не формальним жестом. Я хвилинку тримав її долоню й дивився дівчині у вічі. Вона першою вивільнила руку і, забувши про своє прохання й ту обіцянку, яку сподівалася почути від мене, прожогом кинулася геть і навіть не оглянулась. І тоді я зрозумів, що кохаю її, і подумав — думка ця радістю осяяла мені душу, — що й вона вже не байдужа до мене. Опісля безліч разів вона заперечувала це, але щоразу з усмішкою і аж ніяк не серйозно. Що ж до мене, то я певний, що ми не потисли б так щиро одне одному руки, якби вже тоді я не припав їй до серця. Та й, коли вже на те пішло, я не дуже й помилявся, бо, за її власними словами, вона на другий таки день відчула, що кохає мене.

А проте того другого дня ми трималися так, наче між нами не зайшло ніяких змін. Вона підійшла, як і передоднем, до крайлісу і гукнула мене й стала дорікати, чому я не заберуся з Ґредену, а коли побачила, що я затявся на своєму, почала прискіпливо допитуватись, яким чином мене сюди занесло. Я розповів їй, як ціла низка випадкових обставин привела до того, що я виявився свідком їхньої висадки на берег, а залишитись тут я вирішив почасти тому, що зацікавився Нортморовими гістьми, а почасти через спробу господаря будинку на дюнах убити мене. Щодо першого аргументу, то, боюся, я був не зовсім щирий і дав їй наздогад, що вона завоювала моє серце вже з першої хвилини, як я її побачив. Я полегшую душу, зізнаючись у цьому бодай зараз, коли дружину мою вже покликав Господь і вона тепер знає все, як є, знає, що помисли мої були чисті, коли я так вчинив, бо за життя дружини, хоч це часто муляло мені на сумлінні, я таки не зважився вивести її з омани. Навіть манюсінька невизначеність у такому подружжі, яким було наше, скидається на трояндову пелюстку, що позбавляє принцесу сну.

Від цієї теми ми перекинулись на інші, і я довго розповідав про своє самотнє блукацьке життя, а вона уважно слухала, сама майже не озиваючись. Хоча розмова наша була цілком природна і йшла про зовсім наче байдужі речі, обоє ми відчували приємне збудження. Час зустрічі минув надто вже швидко, і ми, немов за обопільною мовчазною згодою, розлучилися без потиску рук, бо ж кожен знав, що для нас це аж ніяк не порожня формальність.

Наступний день був четвертим днем нашого знайомства; ми зустрілися на тому самому місці, але рано-вранці, і почувалися, мов давні знайомі, хоч обоє були дедалі дужче збентежені. Коли вона знов завела мову про небезпеку, яка мені загрожує, — через що, як можна було зрозуміти, вона вийшла так рано, — я, приготувавши за ніч цілу орацію, заходився розводитись про те, як високо ціную її доброту й увагу до мене, і що досі ніхто ще не цікавився моїм життям і що я до вчорашнього дня й гадки не мав, щоб комусь про це розповідати. Та вона не дала мені докінчити, запально вигукнувши:

— І все-таки якби ви знали, хто я, то не схотіли б і розмовляти зі мною!

Я відповів їй, що це безпідставна вигадка, і що хоча ми зовсім недавно познайомились, вона мені близький друг, — але всі мої протести, здавалося, ще й посилювали її розпач.