Феміністка - Кононович Леонід. Страница 21

— … й чомусь без конвою! — докинув я, знімаючи в передпокої свою шкірянку. — Ну, як життя?

— Кіска-сосіска… хіба це життя! — Вона махнула рукою. — Це — існування, сам знаєш!..

Я розуміюче кивнув. Хазяйка цієї квартири колись була професійною повією й тримала цілу фірму, де трудилося щось із півсотні дівчат; однак, зібравши капітал, вона вирішила, що безпечніше буде займатися легальним бізнесом і відкрила косметичний салон. Серед клієнтури її знали під прізвиськом Кіска-Сосіска — за любов до цієї фрази, котру вона вставляла, де треба й не треба, й за те, що в свої тридцять вісім років була вона винятково звабливою, по-дівочому свіжою й до міри пухкенькою.

— Значить, так, — сказав я, сідаючи в фотель біля журнального столика, — щодо твоїх проблем… я зустрівся з тими хлопцями!

— Й ти владнав?.. — з надією глянула на мене Кіска-Сосіска.

— Та звичайно! — Пару тижнів тому на її салон черговий раз наїхали рекетири, і як завжди в таких випадках, Кіска-Со-сіска зателефонувала мені. — Все о кей… не турбуйся! — Я взяв книжку, яка валялася на столику, й став зацікавлено розглядати палітурку. Там був намальований здоровезний чолов'яга, котрий завалює в ліжко напівроздягнену дівчину.

—І?.. — несміливо писнула Кіска-Сосіска.

— Перебалакав я з ними! Вони дадуть тобі спокій.

— Й ти нас будеш охороняти?

— Он поцеловал ее, больно укусив за нижнюю губу… — півголосом прочитав я, перегорнувши пару сторінок. — Кетрин почувствовала щекотание внизу живота. Милый, не надо, прошептала она…

— Береш ти мене під свій дах?

— Що?.. — неуважно поспитав я, гортаючи книжку далі.

— Під дах береш мене, га?

Я глянув на неї. Оце затишне помешкання з коштовними й до смаку підібраними меблями, барвисті рибки в акваріумі, підсвіченому м'яким світлом, круглий спокійний писок цієї лагідної жіночки — ну, не вірилося, що півгодини тому в тебе смалили з бойової гвинтівки й смерть була на відстані витягнутої руки! Чи його й справді найнятися десь добровольцем, подумалося мені… а то ж геть уже перестав миші ловити!..

— Люба моя, щоб я брав усіх вас під свій дах, то він у мене давно поїхав би!

— А хто ж нас буде охороняти?

— Кетрин закрыла глаза, — голосно прочитав я у відповідь. — Щеки ее горели…

— Та що ти вхопився за ту книжку. як мавпа за гілляку, справді! Охороняти, питаю, хто буде?

— Га? — підняв я голову.

— Ну, чого ти знущаєшся з мене, кіска-сосіска? Я в тебе про що питаю?

— А, охороняти. ніхто не буде!

— Як це?

— Неоднократно… — пробурмотів я, водячи пальцем по сторінці.

— Що? — не втямила Кіска-Сосіска.

— Неоднократно Уиндем целовал ее грудь, белую, словно лепестки розы, — прочитав я, піднявши догори пальця, — и всякий раз ее тело напрягалось, как струна, изнемогая в пучине страсти, которая… Й ти читаєш такі книжки? Ти що, здуріла на старості?

— Кіска-сосіска, так це ж про любов! Я душею відпочиваю, втямив? А то все ці бакси, рекетня…

— …податкова інспекція! — підказав я. Вона знову махнула рукою.

— Ой, не кажи! Так хто ж буде нас охороняти?

— Ее тело охватила сладкая дрожь. Милый, не надо… — Я розмахнувся й пожбурив книжку через усю кімнату. — Та що це таке, — заревів я обурено, — де не відкрий, скрізь «не надо» та «не надо»! Що ти мені оце підсовуєш, га?

Кіска-Сосіска нагнулася й підняла книжку.

— Знаєш що, — сказала вона, — зараз як дам по мармизі! Не хочеш — не читай… а кидатися моїми книжками немає чого, ясно? Розбирається він сильно… одморозок!

— Все, все… — підняв я руки догори. — Мовчу. Німий як могила.

— Ото там ти й опинишся, коли будеш кидати! — Вона ніяк не могла заспокоїтися. — Тут прочитаєш та хоч трохи забуваєшся за ці проблеми… а воно ще кидає, диви!

Я посміхнувся. Що проблеми, то проблеми… Кілька років тому я проїжджав окружною й загледів таку картину: здоровезний джип-черокі притис до узбіччя крихітного форда, й троє дагестанців тягнуть із-за керма жінку, котра верещить мов порося. Певна річ, я теж одморозок і людину мені зарізати, як раз плюнуть, але з дагестанцями в мене старі порахунки, це по-перше, а крім того, мені стало шкода цю жіночку; я вискочив зі свого авта і з ходу заїхав найближчому дагові в пику. Решта облишили свою жертву й кинулися на мене, мов тигри, але за якийсь мент обоє полетіли в кювет з проваленими черепами, а я, не тямлячи себе від люти, почав трощити ногами їхнього джина. Аж тоді та жіночка трохи отямилася й, ухопивши мене за рукав, потягла з місця пригоди. Історія була проста, як двері: косметичний салон, де разом з хазяйкою працює всього три душі, обклали даниною заїжджі кавказці, а коли їх послали подалі, на хазяйку салону стали наїжджати, добираючи всяких садистських трюків. Звичайно, в кожного свій бізнес і рекет — явище нормальне; однак мені стало шкода цю жінку, й наступного ж дня ми з Мур-Муром і Пітоном учинили наїзд на штаб-квартиру дагестанців. Операція пройшла за повною програмою: двох дагів ми убили, кількох скалічили, а решті звеліли забиратися під три чорти й узагалі геть з України. Отак почалася моя дружба з Кіскою-Сосіскою. Чим довше я знав її, тим більше переймався до неї повагою: ця жіночка зазнала в житті багацько лиха, одначе зуміла вийти цілою з усіх оказій і знайти своє місце в цьому проклятому суспільстві, де людина людині — вовк.

— От нещодавно, — сказала Кіска-Сосіска, міняючи гнів на милість, — нещодавно я прочитала таку гарну книжку… «Прощай, невинность» називається!

— Ну? — не повірив я.

— От тобі хрест! — забожилася Кіска-Сосіска. — Значить, слухай: була собі така гарна дівчина, звалася вона…

— Еліза! — сказав я.

Кіска-Сосіска од подиву аж рота роззявила.

— А ти звідки знаєш?

— Я, — зробив я поважну мармизу, — все знаю!

— Не бреши, кіска-сосіска… читав, мабуть, еге? От була ця Еліза така гарна-гарна… але, треба сказати, в неї мати була нерідна! І ця мати її вигнала з дому. От іде вона лісом та й плаче… аж раптом упала в яму…

—І там її з'їли звірі? — поспитав я, позіхнувши.

— Та ні… ну, кіска-сосіска, ти знущаєшся з мене, еге? Знущаєшся, скажи?

Я знову позіхнув.

— Та певно, що знущаюся! Але ти не звертай уваги, розповідай… Ну, впала вона в яму?

— Й так сильно кричала, — засмучено проспівала Кіска-Сосіска, — так вона кричала, ця кошечка малінька! Але йшов один хлопець та й витяг її звідти. Й узяв її заміж!

— А далі?

Кіска-Сосіска здивовано глянула на мене.

— Ну… ну й усе! А що ти хотів? Вийшла вона за нього заміж — і почала дітей народжувати…

Я крутнув головою.

— Заміж… подумати тільки! Отак завжди з цими жінками: зробиш їм добро, а віддячують вони тобі — злом!

— Це ти на що натякаєш? — підозріло видивилася на мене Кіска-Сосіска.

— Та боронь, боже, щоб я на щось натякав! Слухай-но, — сказав я, рішуче міняючи напрямок розмови, — маю до тебе одну справу! Власне, й приїхав я сюди, щоб її обговорити…

— До мене? Справу? Кіска-сосіска, я що завгодно для тебе зроблю! — Її очі раптом засяяли. — Ти… може, ти хочеш переспати зі мною… га, кіска-сосіска?

Я вхопився за голову.

— Ну, — вигукнув я, — з цими жінками не скучиш! В них одна тема для балачки: як не секс, — то лебедина вірність! Ні, моя люба, справа ця стосується ще тої пори, коли ти тримала дівчат… пам'ятаєш, га?

Вона сіла в фотель і уважно глянула на мене.

— Пам'ятаю… чом би й ні! Й що ж тебе цікавить?

— Одна особа… Леся називається!

— Леся?!

— Атож! А чому це тебе дивує?

— В мене була тільки одна Леся… але вона вийшла заміж — причому, єдина з-поміж усіх дівчат! Ой, це ж була краля! Фігура в неї була, як у цієї… як же ж її… ото, що в музеї без рук стоїть!

— Про фігуру, — нетерпляче сказав я, — потім! За кого вона вийшла?

Кіска-Сосіска мрійливо посміхнулася.

— Був такий хлопчина — метрів зо два заввиш, писок мов у гамадрила, руки до колін… ух! А грішми сипав — наліво й направо! Син короля, до речі.