Кайдани для олігарха - Кононович Леонід. Страница 14

— Хуйня-муйня? — дико посміхаючись, поспитав я. — Базар-вокзал?

Хобот подивився на мене зизом, і я втямив, що надто увійшов у свою ролю.

— Ну, — сказав ошелепок, уникаючи мого погляду, — короче, замочил он троих в сопровождении… потом, блин, прострелил колеса нашей тачке и, короче, забрал бабки!

— Как это — забрал? — не втямив Хобот.

— Ну, Леху маканул с ходу, он ведь за рулем был, — а я, короче…

— Ну-ну?

— Ну, а я ушел, конечно… что же голову подставлять!

Я знову посміхнувся, від усієї душі сподіваючись, що лице моє при цьому робиться тупе, мов коліно. Ошелепок був єдиною душею, котра вціліла, з угруповання Лупанова. «Тартар» свого часу довго полював на цю бригаду, аж врешті я розстріляв пахана із засідки та ще й забрав цілий дипломат грошви з його джипа.

— Оно-то, конечно… потому шо шо ж! — я глянув на ошелепка й із задоволенням побачив, як він зблід. — На хрена же голову подставлять… голова ведь одна, а не две!

Хобот обернувся до мене.

— Ты что-то имеешь к нему?

Я покрутив головою, намагаючись зберігати тупий вираз обличчя.

— Он свое получил, бригадир! Ни хрена не имею.

— Лучше будет, — устряв зненацька Барабаш, — если ты уберешь его, на хрен… чтоб не портил настроение!

Ошелепок нічого не казав. Зарізяка сидів і тряс головою, і я мимохіть подумав, що в нього, напевне, струс мозку.

— Значит, по нолях. А вы, — Хобот глянув на нас із Барабашем, — готовы?

Я знову дико посміхнувся.

— Мы всегда готовы, бригадир! — і до Барабаша: — Так ведь, братуха?

— Конечно, блин! — з готовністю відказав Барабаш. І, подумавши, докинув: — Потому шо шо ж!

Хобот зненацька зареготав.

— Ну, — сказав він, ляскаючи мене по плечу, — вот это бойцы! Посмотрим сейчас, что вы умеете! Спарринг?

— Хоть сто порций! — сказав я. — Кто?

Хобот посміхнувся, й лице його раптом осатаніло.

— Да хоть и я!

— Сочту за честь, бригадир!

Ми вийшли на середину зали, де було накреслено квадрат. Бійці посідали під стіною, і я завважив, що ошелепка між ними вже немає.

— Работаем без правил… идет?

— Конечно, на хрен! — сказав я, широко посміхаючись. Він атакував мене в блискавичному стрибку, і я втямив, що це справді дуже непоганий боєць, тому що тіло його рухалося напрочуд легко й із просто-таки феноменальною швидкістю, виконуючи за якусь частку секунди акробатичні трюки, які під силу тільки справжньому майстрові; ухиляючись від прямого випаду в щелепу, я пірнув униз, вхопив його за ноги і, випроставшись, пожбурив через себе скільки було сили. Він гепнувся об підлогу, аж задудоніло під склепінням; його тіло було достатньо тренованим, а реакція настільки доброю, що тут-таки він знову був на ногах і знов атакував мене, буквально злетівши над ринґом і ціляючи мені п'ятою в перенісся; розвертаючись на лівій нозі, я ухилився з лінії атаки й, коли він за інерцією подався вперед, входячи в зону мого засягу, я перемістився йому за спину і з'їздив ліктем по голові. Він крутонувся мов дзиґа; якби за цим поєдинком стежив фахівець, то зразу втямив би, що Хоботу не протриматися проти мене й десяти секунд — я міг нокаутувати його як під час падіння, так і перемістившись; однак ця перемога не входила в мої плани. Наступної миті Хобот атакував мене подвійним дзукі; я поставив блок і водночас підсік його за колінну чашечку; він махнув руками й, перевернувшись через голову, знову був на ногах. Доста, подумав я, блокуючи короткі бокові удари… більш атакувати не будемо — ще травмується, не дай Боже! Мета цього поєдинку була зрозумілою ще од самого початку — Хобот хтів продемонструвати братві, як їхній бригадир може розправитися з чужинцем, котрий підняв руку на одного з бійців; однак, щойно розпочавши поєдинок, він утямив, що з ним просто граються й узагалі це не бій, а чистісінька ілюзія. Та що амбіції не дозволяли йому визнати свою неспроможність, то він продовжував атакувати мене цілою зливою добре поставлених ударів, дедалі прискорюючи темп і сподіваючись, що я можу виявитися не таким витривалим, як здається на перший погляд. Збігло вже хвилини зо три; Хобот викладавсь як міг, буквально вилузуючись зі шкури, а темп, який він мені нав'язував, справді був дуже й дуже непоганий. Врешті я вирішив скінчити цю комедію й почав ставити жорсткі блоки, дедалі нарощуючи й нарощуючи їх силу, аж побачив, що Хобот почав тяжко сапати, а лице його вмить почервоніло. А певно, думав я, наглядаючи за його реакцією, тридцять п'ять років… і вік уже не той, і часу на тренування витрачається мало, та й усе воно дається взнаки — і спиртне, й дівчата, і тютюн, хоч у ньому й вітамінів багацько… Хобот вже остаточно видихався; кілька разів я ухилявся з лінії удару й констатував, що він аж надто глибоко провалюється вперед, не встигаючи вчасно повернутися на вихідну позицію; завалити його можна було тепер як раз плюнуть, але я потроху став збавляти ходу, аж врешті ляснув у долоні.

— Глуши мотор! — я опустив руки і вийшов за ринґ. — Отбой, братуха!

Хобот був червоний як помідор, і піт котився по ньому градом.

— Да… — сказав він урешті. — Хорошо работаешь, братан! Я махнув рукою.

— Против тебя, бригадир, хрен выстоишь! Еще минута — й киздец подкрался бы точно! Так ведь?

Хобот дивився на мене й мовчав. Тоді перевів погляд на Барабаша.

— Он тоже типа тебя? Я дико посміхнувся.

— Да ты че, бригадир… лучше! Зверь, а не человек, понял? Шварц… этот самый… негер по сравнению с ним отдыхает! Спокойно, причем.

Барабаш слухав цю тираду, роззявивши рота. Він усе звик, що його прозивають обревком і мають за ніщо… а тут отакі слова, та ще й у присутності кількох душ!

— Да, — замислено сказав Хобот, — это, конечно…

— Потому шо шо ж! — докинув я. Братва заіржала, мов коні на пасовиську.

— Да, Оскар — это боец… ебать мои веники! — озвався Групіровка. — Откиздячить целое отделение омона… это же весь киздец! Откиздил, говорят, и на кучу сложил, как бревна…

— Сложить-то сложил, — похитав я головою, — да и с работы ведь поперли, на хрен! С братаном вот на пару. — показав я на Барабаша.

— А его за че? — поспитав Хобот. Я посміхнувся.

— Да убытков фирме нанес… на сорок тонн зелени!

— Ни хрена себе! Это как понимать? Барабаш засоромлено похнюпився.

— Да девок тренировал, блин… телохранительниц, короче! А они забрюхатели…

Братва знову заіржала.

— Пустили Чикатилу в детсад! — задихаючись од реготу, вигукнув Хобот. — Нет, братва, я тащусь!..

— А ты, не будь дурак, и решил, — устряв Групіровка, — или хрен вдребезги, — или кизда пополам! И многих оплодотворил?

Барабаш знітився ще дужче.

— Половину где-то… штук тридцать, короче!

Регіт піднявся такий, що драбуга, котрий вартував у коридорі, відчинив двері й стурбовано зазирнув у залу.

— Нет, — сказав Хобот, ляскаючи Барабаша по плечу, — это, в натуре, не человек, а зверь какой-то!

— Так слышь, — озвався здоровезний харцизяка зі шрамом на щоці, — слышь, Хобот. может, и погоняло навесим ему — Зверь?

— А че, — дико посміхаючись, озвавсь я, — подходит, блин… В натуре!

— Эту, как ее… сущность, блин, выражает! — докинув Групіровка, й усі знову заіржали.

Барабаш знічено зиркав на всі боки.

— Короче, — сказав Хобот, — принимаем вас в бригаду! Работать будете на рынке. Это пока… вообще, вам не хрен там делать!

— Бабки? — діловито поспитав я.

— По два куска на рыло. Устраивает?

Я глянув на Барабаша. Той почухав свою квадратну довбешку.

— Маловато, блин. — озвався він урешті. Хобот знову ляснув його по плечу.

— Не вспапашивайся, братан… это же пока! Работы у нас до хрена, так что будет и получше!

Барабаш усе чухав потилицю,

— Идет! — нарешті сказав він. — Для начала проканает. хрен с ним!

— Ты? — глянув на мене Хобот. Я дико посміхнувся.

— Все ништяк, бригадир! Бабки — это дерьмо. Люди, вот что главное!

— Если так, — підсумував Хобот, — значит, представляю вам братву. Это, — він показав на бійців, — мои лепшие кореша. Как менты выражаются, — ядро преступной группировки!