Кайдани для олігарха - Кононович Леонід. Страница 22

— Мочи-и! — азартно заревів десь поруч Дірізюк. Блискавичним сальтом перевернувшись у повітрі, я

доскочив трійці, котра атакувала Дірізюка, й ребром долоні черконув найближчого банабака по горлянці. Він гикнув і, закинувши голову, став завалюватися назад; тої ж миті Дірізюк ударом коліна в пах звалив на асфальт ще одного; третій відскочив убік і, майнувши полою шкірянки, вихопив ножа. Його темне обличчя з круто заламаним носярою вищирилося хижим оскалом(о діти гір, подумалося мені мимохідь, як же ж ви любите запах крови!) — перехопивши руку в повітрі, я крутонувся, зав'язуючи вузол, і почув, як дзенькнув об асфальт здоровий кинджал з арабською в'яззю на клинку. Збоку майнули тіні. Дірізюк плигнув уперед і фаховим ударом звалив на землю одного з напасників; їх було шестеро, і двоє були з нунчаками, але ми кинулися на них, мов пара вовків, і за кілька секунд із усього гурту на ногах зоставався лише один драбуга, високий і здоровезний ніби вежа.

— Убий! — крикнув Дірізюк і відступився вбік. Банабак відскочив назад; я хтів було плигнути на нього, але, вчасно помітивши, як він одкидає полу шкірянки, висмикнув з наплічної кобури свого парабелума — й завмер, держачи пістолет націленим йому в груди. Драбуга закляк; його грубі волохаті пальці стискали рифлену колодку макара, який стримів за поясом, одначе видно було, що він зуміє вистрілити навіть по тому, як я всаджу в нього кулю.

— Брось железо! — звелів я йому.

Банабак вишкірився мов собака. Люди добрі, він і трохи не боявся смерти… навіть тої жахливої кількаденної аґонії, котра наступає після удару в живіт дев'ятиміліметрової кулі з хрест-нахрест підпиляним носиком! Я окинув його оком і в однісінький мент утямив, що цей зарізяка був на війні, причому не рік і не два, — його очі були геть божевільні, як у людини, котра довгий час перебувала під обстрілом, ходила в розвідку, наривалася на засідки, тікала від бетеера і звикла провадити вогонь по живих мішенях.

— Брось железо, чурка!

— С-скімаузе… [4] — просичав він у відповідь. Дагестанець, — сяйнуло мені в голові. Дика бригада, серед наших їх прозивали звірами… Після чеченської війни цих дагів наїхало в Україну хтозна-скільки, й усі були з досвідом бойових дій.

— Ладно, — я опустив пістолет і побачив, як розслабилися його пальці на руків'ї макара. — Уходи!

Ззаду підбіг Барабаш, а за ним Мамед із Серьогою Циплаковим. Усі були захекані, а Мамед притискав до плеча закривавлену шмату.

— Ти що?! — вирячився на мене Барабаш.

— Хай забирається! — гаркнув я. І до банабака: — Абуталибу передай: вечером забиваем стрелку… понял?

Даг прибрав руку з колодки пістолета.

— Кыто? — поспитався він, міряючи мене поглядом з ніг до голови.

— Аскер!

— Гыде?

— В семь часов… четырнадцатый километр! Даг понуро мовчав.

— Мусурман? — зненацька глянув він мені в вічі.

Я похитав головою. Кавказець, який валявся на землі, застогнав і перевернувся на бік.

— Абуталиб знает, кто я! Забирай бойцов и уходи… въехал? Дірізюк хтів було щось промовити, але я так подивився на нього, що він закрив рота. З бокових алей виглядали перелякані бариги. На асфальті вовтузився прибитий банабак, і його рухи дуже скидалися на передсмертну агонію.

За кілька хвилин ми чвалали в діл, спускаючись центральною алеєю.

— Ну ти й гуманіст! — Серьога Циплаков глянув на мене й раптом зареготав. — Отак банабаків перекалічити… Хто їде на стрілку?

Я трохи подумав.

— Ти, я, Барабаш і Мамед. Ще запитання?

— Дірізюк?

— Не їде. Групіровка теж. Я беру з собою лише тих бійців, у котрих впевнений на сто відсотків.

– І ти гадаєш, ми звідти повернемося? Вистоїмо проти звірів?

Я поклав йому руку на плече.

— Ви, — сказав я, карбуючи кожне слово, — повернетеся. Живі. Неушкоджені. Без жодної подряпини. Це. Я. Тобі. Обіцяю. Братан!

Добігала сьома година, й на лісовій дорозі було теменно, хоч в око стрель.

— Перш за все, — сказав я, вилазячи з авта, — поділимо зброю. Кожен з вас повинен знати, що робить, коли ці одморозки відкриють вогонь! А в тому, що вони будуть стріляти, сумнівів немає…

— Потому шо шо ж! — глибокодумно прокоментував Барабаш.

Серьога Циплаков подивився на нього, але промовчав. Я відчинив багажник і дістав тяжкий довгастий згорток.

— Ваші ТТ для війни не годяться. Я привіз на цю стрілку стволи зі свого арсеналу…

— Узі? — здивувався Мамед.

Я подав йому короткоствольний ізраїльський автомат.

— Тримай. Знайома зброя?

— Карабах воевал, трофей в эрмен брал. Ништяк!

— Молоток! — похвалив я його. — Барабаш зброю має, так що йому дістанеться дві ґранати… ось вони! А Сєрий буде смалити ось із цієї залізяки… — я поклав на капот карабіна із масивним круглим барабаном.

— Пепеша? — витріщився на нього Серьога Циплаков. Я посміхнувся.

— Хріна вгадаєш! Ану спробуй ще раз?

— Ну… хіба що «Томпсон» із першої світової! Інших версій немає.

Барабаш безцеремонно поцупив карабіна до себе й, піднявши стволом догори, клацнув затворною рамою.

— Пояснюю для тупих! — сказав він з погордою. — Називається: страйкер. Виробництво: Південно-Африканська Республіка. Магазин: дванадцять набоїв. У кожному дев'ять картечин макарівського калібру. Улюблена зброя бурів, африканерів і всяких чортів, котрі лазять в пустелі Калахарі.

— Знищує все живе в радіусі десяти метрів, — кивнув я. — Ідеально підходить для стрілок і вуличних боїв.

Серьога Циплаков зважив карабіна в руці. Тоді одвів затворну раму й дістав патрона.

— Ні хріна собі! — вигукнув він.

— Гаразд, — сказав я, — поїхали… У нас двоє авт. Оцей ваш москвич поведе Барабаш, він їхатиме позаду. Моя шістка, — я ляснув по капоту авта, котре пригнав з дому, — тільки на вигляд така убога. Насправді це броньоване авто з форсованим двигуном.

— Акаем усе одно прошиє його, як папір!.. — сплюнув Серьога Циплаков.

Я зробив недвозначний жест.

— Ось тобі! Хіба що великокаліберний кулемет… калаші його не беруть! Одне слово, ти й Мамед їдете зі мною. Якщо даги відкриють вогонь, орієнтуєтеся за обстановкою. Головне — нічого не боятися!

— З нами Бог і тисяча фантомів! — сказав Серьога Цип-лаков, розглядаючи крізь приціл страйкера кудлаті верховіття сосон.

— Як-як? — зацікавлено перепитав я. Серьога Циплаков клацнув запобіжником.

— Це, — сказав він, — гасло зелених беретів… ще з в'єтнамської кампанії! Не чув хіба?

Я покрутив головою.

— Вперше чую, от тобі хрест!

— А добре звучить! — сказав Барабаш. — Треба буде запам'ятати… З нами Бог і тисяча фантомів!

— Гаразд, — сказав я, — по конях!

Ми позалазили в машини й, не вмикаючи фар, виїхали з лісу. Біля повороту на автостраду я запалив габаритні вогні й притис педаль акселератора. До стрілки залишалося десять хвилин, і прибути на неї треба було буквально секунда в секунду.

— Ти знаєш цих банабаків? — поспитався Серьога Циплаков.

— Бригада з двадцяти бійців, — сказав я після паузи. — Усі пройшли Чечню, дехто Югославію й Придністров'я. Крім того, є серед них і кілька спортсменів, колишніх чемпіонів

Союзу із самбо й дзюдо. Усі одморозки, серед братви їх називають не інакше, як звірами. Працюють під дахом Короля. Бригадир — Абуталіб, з аварців; місцева братва прозиває його Талібом. Один із моїх найдавніших ворогів…

Серьога Циплаков хтів було щось запитати ще, але промовчав. Я поминув звалище й, збавивши ходу, звернув у ліс. Оця лісиста місцина коло залізниці була відома як «платформа Чотирнадцятий кілометр» — саме тут призначалися стрілки, фіналом яких часто була стрілянина й численні жертви.

— Вот они, волки позорные! — видихнув Серьога Ципла-ков.