Довга ніч над Сунжею - Кононович Леонід. Страница 11

Довкруг полегшено зітхнули.

— Фак' ю! — понуро сказав Ронні. Й замовк.

— Смертельний номер! — почувся коло мене насмішкуватий голос Лугині. — От прострелиш колись мою головешку!..

Я зняв мішок, і в вічі вдарило потужне світло люменсцентних ламп, які горіли під стелею.

— Не прострелю! — буркнув я, заганяючи в колодку парабелума споряджену обойму. Тоді обернувсь до американця. — Коньяк?

Той понуро мовчав, підкидаючи на долоні підзорну трубу.

— Не вірив, бач! — кивнув на нього Раб. — Мусив йому трубу дати, щоб усе було без обману!..

— Американці, вони такі! — сказав я повкраїнському. І поанглійському: — Послухай, Ронні, ти що, в цирку ніколи не був?

— Ну й що? — буркнув він.

— Це ж елементарний трюк з репертуару циркових стрільців! Вони, щоправда, стріляють з гвинтівки, але так само бойовими патронами й теж зав'язують очі. Людина може все, навіть неймовірні речі — треба тільки талант і тренування…

До зали зазирнув якийсь драб у камуфляжі.

— Оскара до телефону! — гаркнув він.

Я поклав парабелум на стойку й вийшов у коридор.

— Гало! — сказав я, притискаючи трубку до вуха. — Говоріть, я слухаю!..

— Зайди, — озвався на тому боці Мурат. — Маємо новини.

У кабінеті шефа сиділа якась чорнява дівчина в джинсовому костюмі. Видно було, що вона не дуже бентежиться офіціозом, якого напустив на себе Мурат: між пальцями в неї диміла цигарка, та й розсілася вона досить безцеремонно в фотелі, навіть ногу за ногу закинула.

— Це, — сказав Мурат, підводячи на мене погляд, — Леся!..

Я стенув плечима. Леся то й Леся… Ще жінок мені не вистачало! На моє переконання, в детективному бізнесі їм робити нічого.

— Слухаю вас! — коротко сказав я, сідаючи в крісло.

Вона оцінююче зиркнула на мене. Очі в неї були темні й якісь безсовісні.

— Я напала на слід російського агента, — заявила вона. — Того, що зветься Глобус.

— Ви — співробітник «Тартару»? — перебив я її.

Вона зітхнула й подивилася на Мурата.

— На контракті, — сказав той. — Виконує окремі доручення інформаційноаналітичного відділу.

Я подумав.

– І де ж ви напали на слід?

Під моїм поглядом вона знітилася.

— Казино «Диск». Він приходить щосуботи о восьмій вечора. Можливо, для зустрічі з кур'єром.

— Це все? — гостро подививсь я на неї.

— Все, — незворушно відказала вона.

Я покрутив головою.

— Дивний спосіб контакту. Звідки у вас ця інформація?

— Я часто буваю в цім казино, — спокійно пояснила вона. — і в мене добра пам'ять на обличчя. Коли мені дали фото, я впізнала на нім чоловіка, якого бачила в цім закладі щосуботи. Мене ще й здивувало: чому він з'являється рівно о восьмій? Аж он воно що…

В кабінеті запала мавчанка.

— Тактак! — озвався нарешті Мурат. І до мене: — Що скажеш?

— Не знаю! — буркнув я. — Візьмемо до уваги, звичайно… якщо це не брехня!..

Дівчина крутнулася, неначе її голкою штрикнули.

— Брехня?! — вигукнула вона. — А ви знаєте скільки часу я працюю на «Тартар»?

Мурат замахав на неї руками.

— Знаємо, знаємо… — примирливо сказав він. — Просто цей пан не довіряє жінкам… Є за ним такий гріх!

Вона ображено глипнула на мене своїми безсовісними очиськами. Тоді войовниче зиркнула на Мурата.

— Винагорода? — поспиталася вона.

Шеф став було щось казати, але я випередив його.

— Після того, як перевіримо факти! — сухо відрубав я. — Не раніше. Сьогодні в нас, до речі, субота. Чекатиму вас в казино!

— А… — розкрила вона було рота, але я перепинив її лаконічним жестом.

— Більш не затримую вас! До вечора.

Леся загризла вуста. Тоді підвелася й, не кажучи ні слова, рушила до дверей. Джинси підкреслювали рельєфність її фігури, в якій відчувалася виклична хижа чуттєвість.

Зняти б з тебе оті штанці, тоскно подумав я, дивлячись їй услід.

— Ти що, не довіряєш їй? — поспитавсь Мурат, коли двері зачинилися.

— Хтозна!.. — буркнув я замислено. — Щось тут не так.

– І що ж саме?

— Не подумай, що я забобонний, але я не йму віри жінкам на ймення Леся. Для мене це ім'я нещасливе.

— Це все, що ти можеш мені сказати?

— Все не все… — зітхнув я, — … а інформацію треба перевірити. Так що почекаємо до вечора!

ІV

Невеличкий затишний хол казино «Диск» був оздоблений червоним деревом, а на стінах горіли кришталеві світильники. Коло дверей, що провадили в глибину приміщення, стояла охорона, — троє молодиків спортивного типу в елегантних вечірніх костюмах.

Я залишив своє пальто в гардеробі й, купивши вхідний квиток, — як не дивно, але він коштував усього двадцять доларів, — недбалою ходою рушив до тої трійці. Казино «Диск» було однією з ланок численної мережі ігорних закладів, які організувала по всій Україні фірма «ТаоТао». Володіла цією фірмою дуже сильна і впливова група, котра мала зв'язки з міжнародним злочинним концерном, який очолювали люди з італійської мафії. Через систему казино йшло відмивання брудних грошей, — ще б пак, адже держава просто нездатна проконтролювати розміри прибутків, які отримує кожен ігорний заклад! І обслуговування клієнтів, і охорона казино була поставлена на рівень світових взірців: фірма «ТаоТао» мала свою службу безпеки, в якій працювало кількасот дуже добрих фахівців, — од співробітників інформаційноаналітичного центру до бойової групи командос.

Я показав квиток, і один з молодиків запобігливо відчинив переді мною двері. Заходячи, я краєм ока загледів, як високий кощавий чолов'яга метнув на мене гострий, пронизливий погляд. Вочевидь, це був фізіономіст, який повинен запам'ятовувати обличчя клієнтів, — хоча така міра застороги практикується хіба що в великих ігорних центрах Заходу.

Зала нічного клубу простотаки приголомшила мене. Кольоровий паркет, викладений химерними візерунками, оздоблені мармуром стіни, стеля з дерев'яних різьблених плит… Оце розкіш! — подумав я, озираючись. Подумати тільки, дев'яносто дев'ять відсотків населення перебувають за межею бідності, пенсіонери насилу животіють, не маючи навіть на буханку хліба, шахтарі по півроку не отримують платні, — а тут усе влаштовано для того, щоб якийнебудь спекулянт чи авторитет мафії міг розслабитися після своєї вельми напруженої й копіткої праці! В цому закладі був стриптизклуб, ресторан, розкішний бар, — а нагорі ще й величезний ігорний зал, де за вечір програвалися десятки тисяч доларів.

«Випити, чи що?» — подумав я, сідаючи за столик. На естраді тривало еротичне шоу, — кілька звабливих і дуже молодих панянок звивалися в світляному колі прожектора, демонструючи свої пругкі юні форми. На них були сітчасті костюми, які геть нічого не прикривали, й здорові строкаті капелюхи.

— Коньяк… і щось до коньяку! — недбало кинув я офіціантові.

— Маємо мартель, хенессі… — почав було той.

— Мартель, — обірвав я його. — І хутчій, будьласка!

Дівчата виконували повільний, сповнений жаги танок. Як не дивно, але цей номер було поставлено зі смаком, — пристрасна, мистецьки виконана еротика, без жодної краплі отої заяложеної банальності, котра поширена в нічних клубах.

Офіціант поставив переді мною кришталеву карафку й тарілки з якимись закусками. Тоді обережно наповнив широкий келишок.

— А мені, — безцеремонно сказав хтось позаду, — наллєш… га, Оскаре?

Я озирнувся й уздрів круглого чолов'ягу з виразно азіатськими рисами обличчя. Він був уже добре напідпитку.

— А, — сказав я, — це ти… Сідай, побалакаємо!.. — й до офіціанта: — Ще келишок, будь ласка!

— За гуманність і лібералізм! — проголосив чолов'яга, коли ми підняли келихи.

Я згідно кивнув головою. Цього чолов'ягу всі знали під кличкою Хан, і займався він збором інформації. Одколи почалася перебудова й ослабла діяльність вітчизняних спецслужб, на територію України прямотаки ринули різного роду розвідки. Продаж інформації перетворився в одну з найбільш прибуткових галузей тіньового бізнесу: один тільки я особисто знаю щось із п'ятдесят душ, котрі збирають економічну, політичну й військову інформацію, котру в них купує ЦРУ, Моссад, Служба зовнішньої розвідки Російської Федерації, поляки, чехи, китайці й ще чортзнахто! Інформацію за нашого часу здобувати дуже легко, — майже вся вона лежить на поверхні, тому що ніхто в Україні її не охороняє.