Довга ніч над Сунжею - Кононович Леонід. Страница 20

— Ладно! — буркнув високий драб. — Все равно мы уезжаем… Зачем тебе Аслан, э?

— Поговорить надо, — сказав я. — Давай отойдем.

Ми одійшли під універмаг. Сніг падав і падав. Видно було, як середхрестям, дзеленькаючи, котиться трамвай.

— Где вы взяли мужика, который врубился за вашу бригаду на разборках?

Високий похитав головою.

— Это Аслана друг. Я его не знаю. Ты в самом деле работаешь на Мурата?

Я дістав свою службову картку. Одколи «Тартар» перейшов на легальне становище, я офіційно іменуюся детективом для особливих доручень приватної детективної компанії «Тартар».

— Да, — сказав кавказець, пробігши очима посвідчення, — все правильно… Но Аслана нету, друг. И вообще, у нас проблемы…

— Какие? — настороживсь я.

— Мы продали анашу этим… как там их…

— … цыганам! — підказав хтось із чеченців.

— Да, цыганам. Они не уплатили нам. Аслан уехал вчера к ним на разборки. И не вернулся.

— Поехал сам? — діловито поспитав я.

— С двумя из нашей бригады. Тоже чечены.

Я став думати.

— А нех йому всячина! — сказав я нарешті. — Где искать этих цыган?

— Здесь, в Старом городе. Ты к ним поедешь?

— Да, — буркнув я. — Ты будешь со мною. Оружие?

— Здесь ничего нету. Есть на хате, — два макарова и автомат.

— Некогда! — відмахнувсь я. — Возьмешь мой узи. Стрелял когданибудь из этой марки?

— Нет, — похитав головою драб.

— Ладно, освоишь! Значит так, — обернувсь я до решти чеченців. — Вы сворачиваете бригаду. Прямо сейчас. Прекращается любая деятельность. А мы едем к этим цыганам… Как тебя зовут? — глянув я на високого драба.

— Мой звать Шамиль, — відказав він.

— … едем с Шамилем на разборки. Ждите нас на хавире. Усекли?

Я обігнув здоровезну сіру кам'яницю — день був похмурий, і видно було, що в квартирах горить світло, — й загальмував коло хідника.

— Вхід з двору, — сказав Шаміль. — квартира на третьому поверсі.

— Двері? — поспитавсь я.

— Броньовані. Так просто не візьмеш… Але можна прикинутися шлангом.

— В смислі?

— Покупцем. Вони торгують наркотою, й до них вдень і вночі йдуть люди, — хто купити порцію, а хто цілу партію.

— Отакот із вулиці? — здивувась я.

Шаміль кивнув.

— Вони згубили всяку обережність. Дзвониш у двері й даєш гроші. Платять, як правило, валютою.

– І справді, втратили!.. — сказав я. — Інакше не зважилися б ввійти в конфлікт з чеченською бригадою.

— Та ще й взяли у полон наших! — буркнув Шаміль. Тоді нетерпляче озирнувся. — Ну що, починаємо?

Я обернувсь до Ронні.

— Дайно мого узі… там, у схованці!

Той заліз у потаємний сховок, вмонтований у дверцятах авто, й дістав зачохлений автомат з кількома спорядженими магазинами.

— Оце машина! — вигукнув Шаміль, коли я витягнув з чохла новісінький воронований узі.

— Дарую, — недбало сказав я. — Якщо збираєшся воювати за Дудаєва, то можеш залишити собі!

— Через два дні ми з Асланом збиралися виїжджати в Грозний, — сказав Шаміль. — До речі, троє з нашої бригади ще раніш вибралися туди. Справді, якого дідька тут ошиватися!

— Тожбо й воно, — буркнув я, вилазячи з авто. — Весь народ воює, а ви…

Ми пройшли попід аркою. Тоді ввійшли в під'їзд і стали підніматися по східцях.

— Ви, двоє, — обернувсь я до них, — піднімаєтеся на горішній поверх і чекаєте, коли одчиняться двері. Коли я ліквідую того, хто буде на вході, валите за мною. Ронні працює в приміщенні, Шаміль стереже вхід. Ясно?

Обоє кивнули. Ронні лінькувато жував гумку, зацікавлено роззираючись довкруги.

– І як ви оце живете в таких будинках, — нарешті сказав він. — Кругом сморід, ліфт не працює, світла нема…

Я махнув рукою. Пожив би ти, друже янкі, в селі, — та ще й років з двадцять тому, коли ні доріг, ні газу, ні електроенергії… а якщо в кого хата була під шифером, то він вважався неабияким багатієм! Та хіба цим американцям збагнути наші проблеми? Вони з дитинства звикли, що людина отримує якийсь мінімум для підтримання своєї життєдіяльності, а питання, за що купити завтра шмат хліба, для них просто не існує.

Я зупинився перед дверима. Коли Ронні й Шаміль видерлися нагору, я глибоко вдихнув повітря — й натиснув кнопку дзвоника.

Двері відчинилися відразу ж. На порозі стояла якась зморшкувата циганка.

— Заходь, дорогенький, заходь!.. — проспівала вона. — Не стій, а то сусіди побачать…

— Мені б коноплі… — сказав я, облизуючи губи.

— Сюди, сюди! — сказала вона, відступаючи в коридор. — Гроші є?

Я засунув руку в кишеню й намацав тверде руків'я парабелума.

— Хоч сто порцій! — сказав я, переступаючи поріг. — На всіх вистачить.

В коридорі було темно, хоч в око стрель. Циганка вовтузилася, замикаючи двері. Я зробив крок вперед — і туттаки довкруг спалахнуло світло.

— Руки вверх! Не двигаться! — гаркнув чийсь залізний голос.

— В чем дело? — поспитавсь я, поволі піднімаючи руки.

— Милиция! Стоять, сука!

Мені заламали руки за спину й заклацнули наручники. Оце влип, гірко подумав я. Певна річ, опиратися не було сенсу — з міліцією краще не зв'язуватися, тим більше, що «Тартар» од недавнього часу співпрацює з органами правопорядку.

В кімнаті, куди мене затягло двоє зарізяк у камуфляжі, все було догори коренем. На підлозі лицем вниз лежало кілька циган. Трохи далі видно було трьох кавказців, — вони стояли, впершись руками в стіну й широко розставив ноги. Ну, подумав я, оце, мабуть, і є Аслан зі своїми людьми… На додачу до всього квартира була напхана бойовиками зі спецзагону. Всі вони були з автоматами, в панцерних жилетах, а деякі — то навіть і в чорних масках з прорізами для очей.

— Посмотри, шеф, какого бугая взяли! — сказав один з бойовиків, штовхаючи мене до стіни. — Бригадир, наверное!..

— Обыскать! — наказав товстий мов діжа спецназівець, котрий стояв посеред кімнати. В панцерному жилеті поверх камуфляжу, в своїй масці й з автоматом на плечі він справляв простотаки страхітливе враження. — Анаши хотел?

— Да… — відгукнувся невисокий тренований хлопчина, зі знанням справи обмацуючи мене з ніг до голови. — А вот и оружие!

— Ты посмотри! — вигукнув хтось іззаду. — Настоящий парабеллум! И в хорошем состоянии, кстати!

— Это же реликтовое оружие, — сказав командир, беручи до рук мого пістолета. — Еще со времен Отечественной… вот подонок, а? Что еще?

— Нож диверсанта, — сказав хлопчина. — Тоже неплохо… а это что? Какоето удостоверение!..

— Компания «Тартар»… А, знаем, знаем!.. — командир помахав мені перед очима карткою детектива. — Содействие возвращению коммерческих долгов? Все виды разыскной деятельности? «Тартар» — фирма ХХІ столетия? Уу, казьол!..

Аби лиш тих двох не загребли, подумав я. Мурат витягне мене з цієї халепи… Якби тільки не взяли Ронні з Шамілем! Бо якщо їх візьмуть зі зброєю, то справа набагато ускладниться. От же ж не щастить, га!

— Зачем пришел? — продовжував допитуватися в мене командир спецназу.

— Да конопли хотел… — буркнув я.

— Не пизди, казьол! Ты же не наркоман, — по глазам видно! Че у тебя здесь за дела?

— Ладно! — обірвав його хтось. — Потом допросим… времени хватит! Давай, сворачивай операцию!..

Мене вивели на сходову площадку й стусанами погнали вниз. Чутно було, як ззаду ведуть решту затриманих. Надворі все падав і падав сніг. Ронні з Шамілем і близько не було. Хтось одчинив дверцята джипа з написом «милиция», і я заліз досередини. З обох боків коло мене сіло двоє драбів у масках. Джип виїхав з двору. За ним рушило ще кілька авто, напханих спецназом і затриманими.

Коли ми виїхали зпід арки, я побачив, що мого авто, котре ми покинули біля хідника, вже немає. Таки ушилися, подумав я з полегшенням. Ну й справа ж дісталася мені, — з однієї халепи та в іншу!

— Гадаю, нас витягнуть звідси, — сказав я.

Аслан похитав головою.

— Все це не так просто! — зітхнув він. — Без слідства тут не обійдеться… А на слідстві випливуть такі деталі, що нам буде непереливки!