Довга ніч над Сунжею - Кононович Леонід. Страница 5

— Ти, — згадав МурМур, запихаючи до рота кружальце лимона, — щось хотів сказати?

Я кивнув.

— Маємо нагоду розквитатися. Я вийшов на слід. Підписуєтеся?

Пітон витягнув шию і, вп'явшись у мене своїми блискучими чорними очицями, почухав горлянку. Ну, натуральний плазун: широчезні плечі, мускулистий торс атлета, — і маленька голова на довгій шиї. Ну, й ще, звичайно, цей незмигний холодний погляд…

— Ти, — озвався він своїм грубим товарячим басом, — хочеш сказати…

На столику задзеленьчав телефон. МурМур одставив келишка і недбало підняв трубку.

— Угу!.. — сказав він. — Умгу… тут він, тут… Тебе! — кивнув він мені.

— Оскар? — озвалася Цуцичок на тім кінці дроту. — Ти встиг щось винюхати по справі Хреста?

— Хто цікавиться?

— Шеф.

Десятка вимагає інформації, зрозумів я. Вони ж і нараду, мабуть, зібрали для того, щоб обсудити оцей наїзд на транспорт…

— Новини є, — нарешті скзав я. — Досить поважні, між іншим… Звітувати?

— Не клади трубку. — Чутно було, як вона переключилася на кабінет Мурата. Через кілька секунд в слухавці клацнуло, й вона коротко сказала: — Зайди.

Я підвівся.

— Викликає шеф, — сказав я. — Почекаєте?

Пітон глянув на мене своїми посоловілими очима.

— Там же ж нарада! Нічого собі… ще жоден з нас не звітував перед десяткою!

— Щось велике в лісі здохло! — підтримав його МурМур. — Я вже сім років на цій роботі, а навіть не знаю, які вони в обличчя, оці боси… Ідеш угору, старий!

Я налляв іще один келишок і похапцем випив. Тоді вийшов з кабінету й піднявся на горішній поверх.

В приймальні було повно командос.

— Зброя? — перепинив мене здоровезний мов танк зарізяка.

Я дістав з наплічної кобури парабелума й подав йому руків'ям уперед. Тоді понишпорив у кишені й кинув на стіл ніж диверсанта з автоматичним лезом. Якийсь хлопчина в камуфляжі підійшов збоку й мовчки обстежив мене детектором.

Командос, які стояли попід стінами, пильнували за мною, тримаючи руки на ложах автоматів.

— Давай! — буркнув зарізяка, одступаючи вбік.

В кабінеті було темно. За столом сиділи люди, але їхніх облич я не бачив. Збоку горіла сильна лампа під ковпаком, кидаючи на підлогу яскраве кружало світла.

Я ввійшов в те коло й став.

Люди за столом мовчали. Їх було десятеро, і влада кожного з них перевершувала можливості найбільш високопоставленого державного чиновника, — це були боси тіньового бізнесу, авторитети кримінального світу, які жили за тими законами, які самі й установлювали. Мурат був одним із цієї десятки, й лише його я знав у обличчя, — про решту було відомо лише те, що вони чеченці.

— Псевдо — Оскар, — помовчавши, сказав Мурат. — Освіта: два курси історичного факультету. З 1980 року воював у складі десантноштурмового батальйону в Афганістані. 1981 року потрапив у полон. Був інструктором з рукопашного бою на опорній базі муджагідів Бадабера, Пакистан. 1986 року перейшов кордон і був підібраний військовою колоною біля Джелалабада. Пройшов фільтраційний пункт. Звільнений за відсутністю доказів. З серпня 1987 року працював у бригаді командос «Тартару». В березні 1988 року провадив справу, пов'язану з Українським культурологічним центром, після чого був призначений детективом для особливих доручень. Провадив справи під криптонімами «ВільнюсКиїв», «Гладіатор», «Лупанов енд компані», «Транзит», «Сірі вовки», «Феміністка», «2222», «Біхач», розслідував убивство детектива для особливих доручень Сенсея, брав участь у ліквідації угруповання відомого вам Папи Мушкета. Вільно володіє англійською, французькою, німецькою, польською, хорватосербською, дарі, фарсі, урду. З вересня 1994 року по січень 1995 року за моїм дорученням займався переправкою зброї для людей Джохара. Успішно організував і переправив близько двох десятків транспортів. 22 січня цього року очолювана ним колона зазнала збройного нападу федеральних військ. Провадить справу про витік інформації.

В кабінеті стояла мовчанка.

— Мусульманин? — поспитали з темряви, промовляючи це слово з прикрим кавказьким акцентом.

Я не зронив ані слова: питалися в Мурата, а не в мене.

— Під час перебування в полоні іслам не прийняв, — коротко поінформував Мурат.

За столом знову мовчали. Хтось палив сигару, хтось похитував шклянкою з якимсь напоєм, і чутно було, як дзенькають крижинки об тонкий кришталь.

— Хай доповідає! — озвався нарешті хтось за столом, — з тим же акцентом, але голос був інший.

— Давай! — сказав Мурат.

Я спокійно й коротко виклав усе, що мені вдалося рознюхати за останні дві години. Тоді витримав паузу й додав:

— Якщо мені дозволять зробити деякі висновки…

— Роби, — лінькувато озвавсь із темряви той же голос.

— Резидент російської розвідки належить до дипломатичного корпусу, — почав я. — Він поза сферою силового впливу, добратися до нього я не зумію. Агентуру, котра займається фірмою «Тартар», викрити можна лише через Глобуса. Є підстави гадати, що він безпосередньо керує цією групою. Друге. Проаналізувавши матеріали цієї справи, я дійшов до висновку, що співробітник «Тартару» на псевдо Хрест викрадений був для остаточного уточнення інформації про надходження транспорту. Звідки взагалі росіяни могли знати, що «Тартар» здійснює поставки зброї? Звідки вони могли дізнатися, що Хрест — один з найбільш поінформованих про це людей? Залишається лише одне припущення…

— … в «Тартарі» працює російський агент! — обізвався хтось у темряві.

Я мовчки схилив голову.

МурМур із Пітоном за цей час встигли видудлити другу пляшку коньяку.

— Ну що, алкоголіки, — сказав я, падаючи в фотель, — мені наллєте?

Пітон зазирнув під стіл. Тоді нагнувся й став там щось шукати.

— Гм, — сказав він нарешті, — ми що ж, усе повипивали? Га, МурМуре?

МурМур не відповів: він закинув голову на спинку крісла й пускав димові кільця.

— Гаразд, — махнув я рукою, — переб'ємося… Хто зі мною?

— Про що мова? — підозріливо глянув на мене Пітон.

— Проведемо бойову операцію. Треба відплатити за смерть нашого товариша. Забули?

— Аа, — сказав МурМур, — справді… То ти що, встиг напасти на слід?

— Ну певно ж! — Я глянув на Пітона. — Ти?

— Погнали! — сказав він. Тоді підвівся, височезний і здоровий мов анаконда, замалим не сягаючи головою стелі. — То це справді вони?

— Вони, вони… — відказав я, простуючи до дверей. — Де твій узі?

— В машині! — буркнув Пітон.

— А твій? — глянув я на МурМура.

Той сягнув у куток і підняв тяжку наплічну кобуру з наганом.

— Мені й цього вистачить! — буркнув він, застібаючи ремінь. В «Тартарі» знали: МурМур зазвичай користується револьвером системи «наган» і жодної іншої зброї не визнає. — Обстановка?

— Фірма «Лотос», — діловито сказав я. — Комерційна діяльність, посередництво… насправді інформаційний пункт розвідки. Охороняється озброєними бойовиками. На убивць через неї ми не вийдемо, але, принаймі, треба захопити носії інформації. Крім того, я хочу допитати агента, котрий очолює це гніздо. Можливо, ми вийдемо через нього на слід такого собі Глобуса…

— О, — похопивсь МурМур, — тобі ж прислали шифровку… електронною поштою! Я розкодував, поки ти там був у Мурата… тут, до речі, й фотографії якихось двох типів!

Майор таки не підвів: він надіслав повне досьє на Глобуса й навіть його фото, — вовкуватий, стрижений зарізяка з глибоко посадженими очима й вугластим лицем.

— Ось він, — сказав я, — той, хто викрав Хреста… А це суб'єкт, який очолює «Лотос»!

Пітон криво посміхнувся.

— Розберемося! — сказав він. — За Хреста я з десяток їхніх людей покладу, не менше!..

— Працюємо в масках? — уточнив МурМур, коли ми ввійшли у ліфт.

— Звичайно! — закивав я. — Вогонь відкривати на знищення: з цими людьми церемонитися не слід. Операцію треба здійснити максимум за десять хвилин.

Ми спутилися униз і вийшли на стоянку. Сніг вже перестав. Низьке білясте небо насилу пропускало якесь похмуре сяєво. Коло задніх воріт чергувала посилена група бойовиків.