Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань - Влад Марія Миколаївна. Страница 30

Турш — то таке ніяке дерево, що не росте ні уверх, ні вшир. Туршами також називають запаршивілих телят, що не правляться, лиш кучерявіють.

Тоти дівки й удовиці, що хочуть у цім році віддатися (ясно, що вийти заміж), стараються зловитися попові за рясу або бодай ущипнути за що-небудь, як переступає поріг із церкви на Ардан. Котра то зробить, кажуть, що точно в цім році віддасться. І та дівка, що несе Матір Божу на Ардан, також має завитися у цім році.

Усі ґазди, що мають пасіку (а карпатські меди, відколи гори, славляться), ідуть на Ардан із засвіченими трійцями. Піп гасить трійці у Ардані (в ріці) — це на рої, парої, на меди.

“На Ардані, бувало, — казали старі гуцули, — грішко вигеукували стрільці из пістолєт, що аж дим из пороху укривау Ардан”. На Відорші по днині, яка запогідна, ворожили старі люди “політе на пасіку і урожу на ціле літо”.

По Ардані не вільно прати чотирнадцять днів, бо в усіх ріках, потоках і головицях вода свячена! Того свята на Ардані умиваються водою, аби змити із себе “усєкі услауди”. Набирають води у судиння до хати на цілий рік.

От і кінець січня, 31 день його - — Танасія. Не можна тільки шити-прясти, а так усе роблять. Як від Дмитрія до Танасія, так забагато зими від Танасія до Юрія (6 травня), їздавен приказують старики, що “єк на Танасія є половина сіна в оплотах, то годіуля дотєгне до Юрія. Єк на Танасія більше сіна изгудовано, єк лишилось, то траба собі загоді докупити, хотіуше ни стратити маржину”.

Ґаздівські приказки з давніх гуцульських господарських календарів радять: “Сухої днини першої і другої кватирі січня добре є рубати дерево на стоупи і кілє до плотіу. Січневе дерево є здорове і тверде, єк криця. Прудко ни пріє”.

У М’ясниці ґаздині роблять кужелеві толоки на прядіння. Не з одної такої толоки велика люба зачалася...

Посеред січника, або вже по-теперішньому — лютого (лютовня, у горах кажуть), 15 дня, Стрітеннє — велике урочисте свято. Прецінь, зустрічаються зима із літом і борються, котре котрого передужіє. По Стрітенню люди ворожать, яке буде поліття. Як тепло на Стрітеннє, то побідило літо, а як студінь, що стріха не капне, то “перемоцовує” зима. Іще буде довго держати.

На Стрітення святить піп у церкві трійці, убрані зіллям і трьома свічками. Люди розбирають собі трійці із церкви д’хаті. А до речі: трійця у формі тризубця також споконвічний народний символ у горах. Зрештою, це триєдиність Отця, Сина і Духа. Люди не годні були зрозуміти, чому раптом стару трійцю після війни стали забороняти. Її таки з церкви і своїх хат не дали. Та ж то символ душі! Так оці свячені на Стрітення свічки і зілля із трійці сохранно ховають. Тим добре “си підкурювати, єк си христінина шош осахнет (настрахає) або учєпитци икас бола. Тим добре підкурювати и маржину, єк їй шош хибує”.

Це дуже варке (небезпечне) і пригінчливе (від “пригода”) свято. “Хто єго зпониважєє, то может раз-два (швидко) побачити каліцтво або мати икус причьку”.

...Уласія — 24 лютовня — то свято від ласиці-кіточки. У горах дуже твердо святкують Уласія, “аби ласичка маржину не кусала”. Як укусить маржину ласичка, на то майже нема ліку. Але я пригадую, що Фурівка була відсипала вуглям і примівкою, як раз бабчину корову укусила за дійок ласиця і вим’я так спухло, що тиждень не приступити було до корови...

Ґаздівські ради на січник-лютовень: “На віуці (згадаймо “Черноуци”; хтось побачив отару чорних овець, і так назвали потім там місто) треба мати теплі хліви, аби єгнєта не мерзли, єк си віуці уночі котєт. Рано, єк си випускає віуці из хліва до обори, траба пересмотрювати, котрі є на окочилю и на ці удень напантрувати, аби єгнєтко окочене ни змерзло та и аби ворони очі не видзьобали. Молоденькі єгнєтка добре держєти у теплим місци, то уни тогди добре ростут. Треба зважєти при плеканю на віуці, єк би єке єгнє ни висисало молоко, то конче ту віуцу видоїти-вицеркати, аби си вим’я у неї ни зважило.

Хто має налагожене дерево у лісах на будинки ци опал, добре извозити на своє місце, поки дорога держит, аби витак ни капарити грузьми”.

Марот. Або, як радше кажуть у горах — у Пущінє. Чрез ціле пущення м’яса не їдять — упускають його зо всіх страв. Зато увечір перед м’ясопусним тижнем їдять стільки м’яса, аби ціле говіння не кортіло їсти.

Як котра дівка дуже хоче віддатиси, то ще на Різдво, лиш переступит поріг церкви, каже, гордо хрестячися: “Добрий день, святі апостоли! За три неділи з файним чоловіком на постели!”

А як не віддасться, минуть М’ясниці, іде до церкви на Пущінє — потихоньку увійде, стане у куточку смутна, тєжко зітхаючи, молиться: “Икий би був, най би вже був, Коби лиш хліба роздобув...”

На 9.ІІІ припадає Обрітеніє. То свято обрітенія птахами рідних країв. Птахи починають паруватися. І десь у цей час — прадавня Дідівна — задушна субота. Кажуть, що в давнину діди випросили у Бога три дні у року, три суботи, у які моляться за померлі душі, поминають їх, а душі з того світа так само моляться за нас. Перша Дідівна, або Задушна, субота припадає М’ясниць у суботу перед Великим Пущінням, друга — у суботу перед Святою неділею, третя — у суботу перед Дмитрієм. “У даунині діди збиралися на цвинтарях — на. гробах покійників. Люди износили поминки: усєку їду та питє. Діди їли-пили і молилиси Богу, данцуючи на гробах та плещучи у долоні померлим: ла-ду-ші. При цім приспівували: “Плещу у ла-душі за померших душі”.

Цей звичай, переказаний дідами, давно скасований. Але люди роблять на цвинтарях опроводи. Дають бідним кукуци (малі хлібці) за душі умерлих і лагодять на гробах їду. А діди ще й таке кажуть:

“Дідіуна субота зветци тиму, що у ню колись діди молили Бога за душі так, єк тепер попи, лиш инчим способом. За-душна тиму, шо робитци поминки за душі. У Дідіуну суботу по деєких селах не роб’є нічьо през умерлі. Бо єк си робит у ці суботи, то душі валєютци на тім світі і не мают супокою. Такі люди, що роб’єт у ці дні ни є самі доуговічні, бо їх проклинают душі тих дідіу, шо ці дні обібрали були дауно за свєта”.

От вам і так звані нині модні з’яви “біополя”, “двосторонній зв’язок”. А попросту: невмирущість душі, незнищенність сущого. Діди наші знали, дотримували, святкували. А ми тільки — по газетах і з телевізора знаємо. І то на день-два...

Наприкінці першої декади марта — Велике Пущіння. Люди наварюють якнайбільше страв. Особливо прийнято цього дня їсти пироги (вареники) з бриндзою і маслом, а також бануж (кукурудзяну кулешку на сметані). Їдять допізна. М’яса не вживають “през шкоду між маржиноу”. Кажуть, що циганська дитина так наїлася на це свято, що розсілася. На Пущення ввечері здавен роблять вечорниці “из зузами и гульками”.

Перший понеділок Великого Пущення називається Запусний, або Полокавний, понеділок. Цього дня усі постять, крім дуже маленьких дітей. Наколи день, раненько усі перебираються у чисті білі сорочки, миються, чешуться. Ґаздиня перемиває у хаті всі миски, ложки, горшки, столи, лавиці — усе, на чім би міг затриматися “скором”. Пече із ячмінної муки тоненький корж — жилауник, дрібненько його натикаючи і солячи, кладе у піч. Його їдять із квашеною капустою, хроном. Ще, бувало, діди давно ходили в Запусний понеділок до коршми “зуби полокати” від скорому. Але тепер коршм нема, а зуби навчилися “полокати” будь-котрого дня.

14 марта на Одокії добре зачинати першу днину весни у городі. Посіяна в цей день розсада капусти, брукви дуже файно вродить.

Як останній тиждень М’ясниць зветься Масниця, так перший тиждень говіння має назву Федоровиця. Того й того тижня не можна золити пряжі, білизни, аби не робилися черваки у скороми (молочних продуктах). Давно не вільно було прясти Федоровиці. На це гуцули придумали раду (бо скільки вже можна святкувати — нічого не робити): завивають чучело і кладуть у кут на запічок. Це увечір. Рано розвивають ще й через те, “би си родиу лен і колопні”. Як хочуть льон і коноплі мати дуже файні, то Федора розвивають аж наступного понеділка.