Ловці перлів - Пашек Мірко. Страница 20

Абдаллах і справді не потребував уже майже нічого, крім ель-кхату. Він не виходив тепер з дому, отже міняти одяг йому було непотрібно. Він нічого не купував — і гроші були йому непотрібні. Нічого не підписував — і перо йому було непотрібне. На відміну від пана Бабелона новий господар не обтяжував його підписуванням документів; пан Попастратос знав, що тримає Абдаллаха інакше й певніше…

Саффар не знав усього цього, але незабаром почав дещо розуміти. Для цього варто було лише послідовно обміркувати відомі усім події — поїздку Попастратоса до Ходейди, купівлю там в'язанок зілля, стосунки Абдаллаха та його батька, — варто було лише поставити в певній послідовності всі причини й наслідки.

Навіщо білий пан поїхав до Йємену по ель-кхат? Щоб прив'язати до себе Абдаллаха. Навіщо йому прив'язувати Абдаллаха до себе? Тому що Абдаллах є сином і майбутнім спадкоємцем Алі Саїда. Що він одержить у спадщину? Перли…

Отже, щоб одержати перли, які зберігаються на Дахлаку, білий чоловік пливе до Ходейди по ель-кхат! Так, саме так воно і є. Аллах акбар…

Це був надзвичайно складний вузол причин і наслідків, але Саффарові пощастило розплутати його, хоч у руках він тримав лише один кінець — ель-кхат.

Саффарові міркування було перервано. «Ель-Сейф» знову вирушив до Ходейди.

Цього разу пан Попастратос залишився в Массауа, тому що не хотів покидати свого гостя, й корабель вів нахуда. Це був веселий рейс. Нахуда мав напрочуд гарний настрій — і тому, що він хоча б тимчасово був єдиним господарем корабля, і тому, що незадовго до відплиття його таємно відвідав сам пан Бабелон з незмінною усмішкою на обличчі. Після цього візиту протягом усієї подорожі нахуда також усміхався, а матроси сміялися й співали, наче їхні серця також підхопила хвиля радості.

У Ходейді нахуда накупив багато ель-кхату, а потім зійшов на берег відпочити, відпустивши й команду. Цей день виявився для Гаміда фатальним.

Гамід зайшов до Йєменської кав'ярні — сам, бо, незважаючи на приязнь до Саффара, уникав з'являтися на людях у Саффаровому товаристві. В кав'ярні Гамід замовив склянку води, але забув додати «з Ель-Хохи». Йому принесли води з місцевого колодязя, бо за привозну треба було платити окремо. Гамід випив ту воду, хоч вона й тхнула болотом: він не зачув того запаху, бо щойно пив кагву мур, щедро присмачену прянощами. Гамід весело провів у Ходейді цілий день, але ввечері, невдовзі після відплиття, відчув різкий біль у шлунку, й незабаром уже лежав у гарячці. Саффар замінив його біля керма, й цього разу вперше вів корабель сам, без сторонньої допомоги. Але він турбувався за свого друга, й радість його була потьмарена. Саффар безпохибно довів корабель до Массауа, і лише перед самим портом до керма став нахуда.

Як уже мовилося, корабель привіз багато ель-кхату, але частину його нахуда потай продав усміхненому панові Бабелону.

І ось пан Бабелон вирушив з візитом.

Вихований і чемний, пан Бабелон тихо постукав у двері Попастратосового будинку.

— Увійдіть! — гукнув господар. — А, це ви, любий друже! То ж сідайте!

— Не турбуйтесь, я можу постояти, — скромно відповів пан Бабелон, — я, власне, прийшов не до вас, а до Саїдового сина; маю до нього справу…

— Не знаю, не знаю, чи прийме він вас, — чухаючи тім'я, насмішкувато сказав пан Попастратос. — Його саме відвідують інші, бажаніші гості.

— Навіть найбажаніші гості коли-небудь підуть собі, — впевнено мовив пан Бабелон. — Я зачекаю. Що вдієш. На жаль, Абдаллах — мій боржник…

— Боже милий, та коли справа лише в цьому, то можете не утруднювати себе чеканням, — засміявся пан Попастратос. — Я сам заплачу за нього, а з ним розрахуюся згодом.

— Ви надзвичайно люб'язні… мабуть, найлюб'язніші від усіх, кого я знаю, — вклонився йому пан Бабелон. — Але я хочу ще й поговорити з Абдаллахом. Погляньте — він забув у мене річ, яку я колись подарував йому, — і пан Бабелон показав вічне перо. Пан Попастратос зареготався.

— Ну то ходіть тоді вгору. Перші двері ліворуч. Вони не замкнені — в кімнаті так затишно й гарно, що навіть пташка не схотіла б вилетіти з неї.

Пан Бабелон, уклонившись, подякував.

Абдаллах сидів у порожній кімнаті на брудній циновці, й повіки його очей тремтіли, наче осикове листя. Він щойно повернувся з далекої мандрівки у райські сади ель-кхату. Пан Бабелон усміхнувся, привітався з Абдаллахом і сів просто на підлогу.

— Чи гідно синові Алі Саїда жити в такій дірі? — спитав він докірливо.

Абдаллах підняв угору очі, які сяяли, мов зірки, але повіки в нього все ще тремтіли.

— Марево, — прошепотів він. — Все марево. Й кімната — теж марево. Я живу в палаці, який тобі й не насниться…

Тут пан Бабелон дістав вічне перо й поклав його до ніг Абдаллахові:

— Я приніс річ, яка колись подобалась тобі. Візьми її.

Абдаллах глянув на перо.

— Воно мені вже непотрібне, — втомлено мовив він. — Я можу пальцем писати в повітрі золоті літери. І варто мені лише дмухнути на них, як вони зникнуть…

— Ходімо до мене, Абдаллаху, — прошепотів йому пан Бабелон. — Я дам тобі багато ель-кхату й покладу тебе на м'які подушки, до яких ти звик.

Але Абдаллах похитав головою. Він був аж прозорий, наче посудина з темного скла. На зап'ясті в нього тремтіла голуба жилка, вона пульсувала так часто, що, здавалося, ось-ось розірветься, й тоді поллється кров, коли вона ще є в Абдаллахових жилах. В усякому разі пан Бабелон дуже сумнівався щодо цього. За кілька тижнів Абдаллах перетворився на жмуток нервів. З його обличчя зник вираз упертої жорстокості, воно пом'якшало й стало байдуже — для жорстокості потрібна воля, а в Абдаллаха волі вже не було. Це вже був не Абдаллах — Раб Божий, а раб ель-кхату й пана Попастратоса.

Пан Бабелон підвівся.

— Жаба! — вигукнув він. — Ти навіть не божевільний, а просто йолоп!

Це були перші різкі слова, які злетіли з Бабелонових уст. Хвилину пан Бабелон стояв нерухомо… А тоді вийшов, не попрощавшись, але не забувши забрати вічне перо. Засмучений, увійшов він до кабінету господаря.

— Я переможений, — глибоко вклонився пан Бабелон панові Попастратосу й подав пачку розписок. — Я старий бельбас…

— Щастя, мов та жінка, — філософськи мовив пан Попастратос, підраховуючи суму. — Тож будьте мужчиною! — Він відчинив сейф і розрахувався з паном Бабелоном.

— Це правда, — відповів пан Бабелон, ховаючи гроші. — Дякую вам і сподіваюсь, що син не піде раніше батька.

— Куди? — наївно спитав пан Попастратос.

— До праотців! — добродушно всміхнувся пан Бабелон і попрощався.

Але Пан Попастратос не відповів гостеві — він застиг за своїм столом, а тоді стрімголов кинувся сходами вгору.

Абдаллах сидів у тій самій позі, в якій залишив його пан Бабелон; повіки його тремтіли, жилка на зап'ясті пульсувала, очі блищали.

Господар похмуро дивився на Абдаллаха; він не був тут уже кілька днів, бо не міг подолати неприємне почуття, яке завжди охоплювало його в Абдаллаховій присутності, й задовольнявся повідомленнями слуг про те, що все гаразд. Але було негаразд: ель-кхат діяв швидше й небезпечніше, ніж цього можна було сподіватись, бо Абдаллах був надто слабкий та безвільний. Пан Попастратос знав, що Абдаллах його раб і зробить усе, що йому накажуть, за чверть в'язанки ель-кхату. Але Попастратос знав і те, що від ель-кхату треба негайно відмовитись…

— Абдаллаху, — промовив він наполегливо, — незабаром я вирушаю в плавання до багатьох гарних країн. Коли хочеш, візьму тебе з собою.

Абдаллах похитав головою. Він нічого не хотів, його стомлювала навіть бездіяльність… Хвилину пан Попастратос мовчки гриз нігті.

— А чи хочеш ти бути Володарем перлів, Абдаллаху? — проказав він нарешті.

Цього разу в Абдаллахові ніби щось здригнулося.

— Хочу! — пристрасно вигукнув він, звівши вгору голову. — Я буду ним! А може, я вже Володар? Алі Саїд помер? Ти щось приховуєш від мене, невірний?

В Абдаллаховому голосі вчувалися загрозливі нотки. Якісь приховані сили прокинулись у нього в серці й подолали летаргію, що була заволоділа Абдаллаховою істотою. Може, то була жадоба могутності, жадоба слави, єдина жадоба, яка ще жила в ньому, крім жадоби до води та ель-кхату? Пан Попастратос цього нё знав, але відчував, що торкнувся напнутої струни.