Ловці перлів - Пашек Мірко. Страница 26

Ловці Саїдових перлів виконали деякі портові формальності, зійшли на берег, і пан Бабелон наказав нахуді чекати.

— А тепер, — звернувся він з посмішкою до Попастратоса, — тепер, любий приятелю, спробуємо пошукати щастя кожен самостійно.

Мені здається, що Башир іще тут, в Адені. Побачимо, хто з нас раніше знайде його.

Пан Попастратос погодився. Він і сам хотів запропонувати те саме, бо охочіше працював на свій страх і риск.

Він сів у двоколісний екіпаж і, не гаючи часу, вирушив до центру міста. Пан Бабелон задумливо стежив за ним… а тоді також найняв екіпаж, але поїхав у іншому напрямку.

Бабелонів шлях лежав уздовж берега затоки до скелястого виступу, що його Аденський півострів простягає, наче клешню, до моря. Залишилися позаду кам'яні будинки міста, англіканська каплиця з невгаваючими дзвонами, і ось уже лише низенькі бараки тулилися до порошної землі. Потім скінчилися й бараки, і екіпаж пана Бабелона зупинився перед огорожею з колючого дроту. Зійшовши з екіпажа, пан Бабелон простяг свою візитну карточку вартовому-англійцеві, пройшов за колючий дріт до брами камінної споруди командування фортеці й незабаром опинився у кабінеті полковника Х'юза.

Полковник Едвін Х'юз, червонолиций чоловік середнього віку зі щіточкою шпакуватих вусиків під носом, був у сорочці кольору хакі з розстебнутим коміром, у галіфе й легеньких жовтих кавалерійських чоботях. Ліву руку він носив на перев'язі, бо поранив її, але не в бою, а під час гри в кінне поло. Над головою в полковника гойдалася індійська пунка — довгий вузький клапоть тканини, причеплений до тички під стелею. Мотузок від тички тягся через систему блоків аж за двері, де сидів семирічний хлопчик-тубілець і смикав безупинно за мотузок, створюючи для полковника вітерець.

Х'юз підвівся, вітаючи пана Бабелона люб'язною усмішкою:

— Хеллоу! Найінформованіша людина на берегах цього Червоного пекла з'явилася нарешті особисто!

— Ви надзвичайно спостережливі,— сказав пан Бабелон, утираючи піт; англійською він також розмовляв майже бездоганно. — Справді ж бо не існує Червоного моря, а існує лише Червоне пекло, та ще й до того ж це пекло не червоне, а блакитне. І я вже ситий цим подвійним обманом по горло.

Х'юз засміявся:

— Ви? Ситі по горло?

— Еге ж, — притакнув пан Бабелон. — А коли взяти до уваги, що після смерті я, вірогідно, потраплю до пекла, то стає не зрозуміло, чому я повинен потерпати в ньому ще й за життя.

— Ви говорите так, наче прийшли попрощатися, — зазначив полковник, мляво примружуючи очі: кімнату заливало сонячне сяйво, що відбивалося від скель.

— Я прийшов… — почав пан Бабелон, — краще мовити, приплив сюди з багатьох вельми поважних причин. Перш за все, я шукаю тут якогось Башира і сподіваюсь, що ви мені допоможете. По-друге, я привіз сюди пана Попастратоса, купця з Массауа…

— Кгм! — хмикнув полковник без будь-якої зацікавленості.

— …справжнє ім'я якого ви, мабуть, колись уже чули, — спокійно додав пан Бабелон. — Це, на мою думку, Ерік Ліб.

— Як? — вигукнув полковник, цього разу виявляючи аж занадто великий інтерес. — Ліб? Це ваше припущення?

— Ні. В мене є відповідні докази, — всміхнувся чоловік у синіх окулярах, дістаючи щось із нагрудної кишені…

Далі події розвивалися дуже швидко. Так швидко, що, коли англійська поліція, яку на безпечній відстані супроводив пан Бабелон, увірвалася до Баширової кімнати в тубільному караван-сараї, Башир ледве встиг закрити миску з перлами полою свого халата. Що ж до пана Попастратоса, який прибув сюди десять хвилин тому, то він не спромігся ні на протест, ні на захист.

— Ой! — тільки й мовив він. І це пролунало так, ніби настало те, чого пан Попастратос давно вже чекав. Але насправді цей вигук свідчив лише про безмірний подив. Пан Попастратос сунув руку в кишеню, не для того, звичайно, щоб витягти револьвер, — револьвера він не носив. Пан Попастратос просто не знав, куди дівати руки. Все це приголомшило його до такої міри, що він вийшов, наче загіпнотизований, дивлячись на пана Бабелона, немов на примару.

— Щаслива путь! — гукнув навздогін йому пан Бабелон і зробив «до побачення» кінчиками пальців, наче дитині, яку забирає з собою нянька. Але Попастратос не прореагував на це.

— А колись же він був такою ґречною й веселою людиною… — похитав головою переможець.

— Що з ним зроблять? — пробелькотів переляканий Башир.

— Повісять.

Башир посинів від жаху:

— Чому?

— Тому, що він вчинив дуже багато тяжких гріхів, — пояснював пан Бабелон пишномовно. — По-перше, продавав зброю там, де це не дозволяється, наприклад, бедуїнам Аравії. По-друге, збирав те, чого не можна збирати, а саме: воєнні відомості. І передавав їх туди, куди не треба передавати, а саме: німцям і туркам. І взагалі він устромляв свого носа куди не слід.

У Башира затрусилося підборіддя.

— Але яким робом вони дізналися, що він у мене?

Хвилину пан Бабелон дивився на нього з такою цікавістю, ніби міркував, чи є в світі істоти, боягузливіші від цього старигана.

— Дізналися, бо я їм про це сказав. Англійці — мої давні друзі, а він погано ставився до мене, справді погано… — Пан Бабелон зненацька нахиливсь уперед. — Та й ти також погано ставився до мене!

Башир безтямно забелькотів щось.

— Не запирайся! — гаркнув на нього пан Бабелон. — Я вже не кажу про те, що ти вкрав перли Алі Саїда…

— Я не вкрав їх, — змігся нарешті Башир на відповідь. — Саїд давно звелів мені, щоб я по його смерті відвіз перли далі від Дахлака й повернув їх морю. Саїд не хотів, щоб перли дісталися Абдаллахові! Присягаюся тобі…

— І ти повернув їх морю? — спитав пан Бабелон, відкинувши полу Баширового халата й захоплено вдивляючись у мерехтливі перлини.

— Я не зміг… — схлипнув Башир. — Вони надто прекрасні… Я люблю їх…

— І тому ти вирішив продати їх моєму ворогові, га? — іронічно пробурчав пап Бабелон. — Ні! Ти таки погано поставився до мене. За моєю спиною ти домовлявся з чужинцем, незважаючи на те, що ми з тобою давні знайомі і я завжди був прихильним до тебе. А я б тобі запропонував стільки ж, як і він.

— Ось вони! — вигукнув Башир благально. — Купуй, я продам їх тобі за ту ж ціну, що і йому. Я не знав, що ти тут.

— Міг би приїхати по мене й до Массауа. Оце з твого боку був би справжній доказ доброзичливості, — заперечив пан Бабелон і взявся рахувати перлини. Кілька хвилин панувала тиша. — Сто шістнадцять, сто сімнадцять, сто вісімнадцять! Що це? Невже старий ненажера видавив з моря ще одну?

— Так, — прошепотів Башир. — За тиждень до смерті…

— Гаразд, — сказав пан Бабелон, зсипав перли до полотняної торбинки й поклав ту торбинку до кишені. Кишеня випнулася, наче в ній лежав гранат, але в цю хвилину то була, безперечно, одна з найкоштовніших кишень у світі. — Якими грошима заплатити тобі? Англійськими, французькими чи турецькими?

Але перш ніж Башир відповів, пан Бабелон додав, почухавши під носом:

— Хоча тепер тобі, мабуть, не потрібні ні ті, ні інші, бо за хвилину англійці /прийдуть і по тебе.

На безформному, посинілому Башировому обличчі прозирнуло щось таке, що важко було назвати виразом.

— Я ні в чому не винний! — закричав він, наче його вже засуджено. — Присягаюсь!

— Ти багато в чому винен. Ти спілкувавсь із шпигуном, а тепер ще в тебе знайдуть багато грошей, — пан Бабелон замислився, підважуючи рукою кишеню повну перлів. — Мабуть, найкраще б ти зробив, коли б зник звідси якомога швидше… Але як це зробити? Кгм…

Башир не зводив очей з Бабелонових уст, чекаючи їхнього вироку: порятунок чи загибель.

— Кгм, — міркував уголос пан Бабелон. — Справді, мабуть, найкраще я прислужився б тобі, коли б замість першого виплату негайно переправив тебе до Джибуті, В мене тут є корабель, і англійці вірять мені… А вже в Джибуті ми б домовилися про все інше. В усякому разі ти не будеш бідніший, ніж у час свого народження.