Втрачений скарб. Інший світ - Гребнев Григорий Никитич. Страница 24

— Це сторож, дід Антон… Ви постійте тут, а то він вас помітить, Настусю, а я сходжу подивлюся, куди він почвалав.

— Мені страшно тут!.. — зашепотіла Тася.

— Ну, ходімо зі мною. Тільки ви залишайтеся за рогом церкви, а я простежу за ним.

Вони пішли по траві, намагаючись тихіше ступати. Тася притулилася до рогу церкви, а Волошин обійшов стіну і почав тихенько пробиратися вперед, розсовуючи густі зарості полину. Старий зник, стихли і його кроки, тільки десь близько почувся брязкіт залізного засува. Який це засув?.. Де він?..

Волошин оглядівся навколо, але нічого, крім невеличкої церкви, не побачив…

“В каплицю увійшов?.. Але ж під нею якась гробниця, склеп, мерці… Що йому там потрібно?” — розмірковував Волошин, поволі підходячи до каплиці.

Він припав вухом до обсипаної штукатурки каплиці, проте ні шарудіння, ні звуку не почув: стара усипальня була такою ж мертвою, як і поховані там заслані бояри…

Волошин підійшов до дверей каплиці і смикнув їх, але двері не піддалися: було ясно, що вони замкнені зсередини і замкнув їх, звичайно, дід Антон.

— Ваню! — почув Волошин і, вже не ховаючись, попрямував до Тасі.

— Де ви? Я вже почала боятися за вас! — сказала дівчина. — Ну, що там?

— Зник… замкнувся в гробниці…

— Уночі?.. В гробниці?.. — злякано спитала Тася. — Там же покійники…

— Мабуть, дідуган вважає, що це найбільш підхожа для нього компанія.

— Ходімо звідси. Мені тут страшно!..

— Навіть зі мною?..

— Ходімо…

Тася взяла його за руку і рушила вперед.

— А по озеру знову на ручках? — спитав Волошин.

— Добре… — Дівчина помовчала. — Цікаво, що йому треба вночі в гробниці?

МОНАСТИРСЬКИЙ СТОРОЖ

Однак цієї ночі побували в монастирі не тільки Тася і Волошин.

Джейк Бєльський з перших же днів звернув увагу на старого монастирського сторожа, а розмова на березі озера остаточно зміцнила в ньому впевненість, що дідуган, мабуть, дещо знає про книжковий скарб Грозного. Але, перш ніж спробувати викликати діда Антона на відвертість, колишній князь вирішив дізнатися про нього якнайбільше. Він пішов до директора музею Анишева і добився дозволу переглянути особові справи “деяких співробітників”. “Мені хочеться знати, хто з них був зв’язаний з монастирем до революції”, — пояснив він, обдаючи директора серією простодушних підморгувань.

Коли Стрілецький у супроводі Тасі й Волошина вийшов, Джейк Бєльський попрямував у канцелярію, усівся за чийсь письмовий стіл і розкрив особову справу сторожа музею Антона Миколайовича Бєлова. Вже через кілька хвилин увагу його привернула пожовкла від часу довідка, написана вицвілим чорнилом. Придивившись, князь дістав лупу і підніс швидкозшивач до лампи. Те, що він помітив, вразило його. Бєльський тихо свиснув, сів і замислився.

Потім він рішуче вирвав довідку з швидкозшивача, акуратно згорнув її і поклав у бумажник.

— Хто б міг подумати? — тихо вимовив Джейк. — А втім, може, це й на краще…

Поклавши папки з особовими справами на місце, Джейк погасив світло і повернувся до готелю.

Кортец у своєму номері вже чекав його. Розставивши на столі банки з шпротами, з зернистою ікрою, тоненько нарізану буженину і шматочки лімбургського сиру, він обережно відкупорював пляшку масандровського портвейну.

— Ага! Товариш Богемський! Ви прийшли саме вчасно! — вигукнув він по-французькому, потираючи руки від задоволення і жадібно дивлячись на стіл. — Чи не здається вам, голубе мій, що цей стіл сервірований не гірше, ніж мій круглий столик у Парижі?

— Авжеж, мосьє — ввічливо погодився Джейк. — Тут не вистачає лише одного…

— Чого?

— Не “чого”, а “кого”, мосьє… Мадлен!

— Мадлен!.. Це що за натяки? Сідайте краще до столу і викладайте, містер Шерлок Холмс, що ви знайшли в конторській келії цієї Пармської обителі.

— Я зробив сенсаційне відкриття, мосьє Кортец, — спокійно сказав Джейк, продовжуючи стояти.

Кортец зацікавлено подивився на нього.

— Яке?

— Зараз я помию руки і все вам розповім, мосьє.

— Б’юсь об заклад, що ви відкрили якусь таємницю! — вигукнув Кортец. — Це написано на вашому мармуровому чолі.

— Так, мосьє, ви вгадали…

— Араби кажуть: “Якщо ти зберігаєш таємницю, вона твоя полонянка, якщо ти не зберігаєш її, ти її полонений”.

— Зараз я вмиюся, мосьє, і ми разом з вами станемо полоненими однієї надзвичайно цікавої таємниці, — мовив Джейк і вийшов з кімнати.

Через п’ятнадцять хвилин він уже сидів з Кортецом за столом.

— То яку ж таємницю відкрили ви, голубе мій? — спитав Кортец, любовно розглядаючи фужер з полум’яним ароматним вином.

Джейк байдуже кинув, наче мова йшла про звичайнісіньку справу:

— Я дізнався, що дід Антон, древній сторож Сіверського монастиря, не хто інший, як мій рідний дядько.

Кортец поставив фужер і спантеличено подивився на свого молодого соратника:

— Пробачте… Я вас не зрозумів, Джейк. Повторіть…

— Копаючись у документах співробітників музею, — тоном учасника ділової наради пояснив Джейк, — я знайшов оцю довідку…

Він вийняв з бумажника пожовклий папірець і дав його Кортецу.

— Як бачите, мосьє, ця довідка видана понад тридцять років тому якимось вологодським будкомом громадянинові Бєлову Антону Миколайовичу… З цією довідкою нинішнього сторожа діда Антона колись прийняли на роботу в монастир-музей, — пояснив Джейк.

— Ну й що ж? — Кортец, усе ще нічого не розуміючи, розглядав довідку.

Джейк подав йому лупу:

— Уважно подивіться на ім’я і прізвище…

Кортец примружив одне око і з хвилину дивився на довідку. Нарешті підвів очі на Джейка і сказав:

— Підчищено…

— Так… Ім’я “Антон” явно перероблене, певно, з “Платона”, а прізвище “Белов” тут було довше. Думаю, що “Бєльський”. По батькові так само, як і мого батька, — “Миколайович”…

Кортец підвівся. Він не був позбавлений здатності дивуватися, але в цю мить його стан був ближчий до остовпіння, аніж до подиву.

— Князь Платон Бєльський?.. Той самий?..

— Думаю, що той самий… Вам дати води, мосьє?..

— А вам?

Джейк узяв фужер з вином і сказав з посмішкою:

— А я, мабуть, на радощах, що знайшов рідного дядька, вип’ю вина!

Кортец заговорив нетерпляче:

— Перестаньте ламати комедію, Джейк! Цей оперний князь-мельник серйозно сполохав мене.

— А мене ні. Я певен, що це справді він, суперник мого батька, і так само полює за книжковим скарбом, як і ми. Якщо це так, то ми з вами, мосьє, приїхали туди, куди треба.

— Але ж він уже понишпорив тут до нас! У його розпорядженні було тридцять років! — роздратований спокоєм Джейка, прогарчав Кортец.

— Він міг нишпорити тут сто років, мосьє, і нічого не знайти. План тайника був у руках мого батька, а не в нього…

— Он як! — насмішкувато вигукнув Кортец. — А ви не забули, що він про Годунова сказав?

— Я розшифрував це так: він чув усі наші розмови по-французькому, він знає, чого ми приїхали сюди, і хоче нас спровадити. Князь Платон не втратив ще надії знайти тут тайник Грозного…

Кортец, поринувши у роздуми, почав ходити по кімнаті. Зупинившись біля вікна, він довго дивився на високу стіну монастиря, що тяглася з-за березового гаю Парку культури і відпочинку.

— Це небезпечний стариган, Джейк, — промовив він нарешті. — Такий небезпечний, як і професор Стрілецький… Я думаю, що ми повинні встановити з ним контакт, а потім, якось позбутися його

— …а заодно і Стрілецького… — підказав Джейк.

— Джейк! — суворо сказав Кортец. — У вас часто з’являються розумні думки, дуже розумні…. Та було б краще, якби ви не ділилися ними зі мною… Згадайте вашу обіцянку в Парижі… Я хотів би залишатися осторонь деяких ваших… є… досить потрібних заходів. Вам двадцять п’ять років, а мені за п’ятдесят, і навіть один рік тюрми для мене буде моїм останнім роком…