Втрачений скарб. Інший світ - Гребнев Григорий Никитич. Страница 31
— Е ні! Так не буде! — вигукнув Руднєв. — Волошин! Ходімо знову… Але тепер треба дивитись уважно. Там є якась лазівка вбік.
— Ходімте! — рішуче промовив Волошин і знову рушив до спуску в підземелля.
— Ваню! — гукнула його Тася. — Візьміть мене з собою… Я так боюся!..
— А якщо боїтеся, то чого ж вам спускатися в це чортове підземелля? З вами там усе може статися, — насмішкувато сказав Руднєв.
— Я не за себе боюся, — тихо промовила Тася.
— А, он воно що… — протяг Руднєв. — Товаришу Волошин, пропоную вам лишитися.
— Нізащо!
— Цей старик божевільний, — мало не плачучи, сказала Тася. — Він десь там причаївся…
Сяк-так спільними зусиллями Тасю вдалося заспокоїти, і Руднєв з Волошиним знову зникли в чорній пащі могильного склепу…
Минуло п’ятнадцять хвилин. Вони не поверталися і ніяких сигналів не подавали… Минуло двадцять і тридцять хвилин… Ані звуку…
Тася одійшла від каплички, лягла на траву і втупилася нерухомими очима в небо. Їй здавалося, що минула вже вічність з того часу, як Волошин спустився в підземелля. Раптом вона почула голос Волошина:
— Настусю! Де ви?..
Дівчина кинулася в капличку й побачила Руднєва і брудного, але цілого Волошина.
— Ви живі? А я чого тільки не передумала…
— Знову те саме, — нерозуміюче, з досадою сказав Руднєв. — Кружляли, кружляли, обмацували кожен метр стіни, а лабіринт привів нас назад до гробниці!..
— Загадкова історія! — багатозначно промовив Стрілецький. — Тепер я вже не сумніваюся, що ми натрапили на правильний шлях. Десь там, у тунелі, є хід, що веде до книжкового тайника Грозного.
— Тайник Грозного! Скажіть будь ласка! — неспокійно вигукнув Анишев. — А я тут, мов дурень, поряд сиджу і нічого не знаю! Якісь підземелля, якісь тайники… Що ж буде, коли дізнається моє начальство?.. Це ж скандал! Халатність пришиють!.. Ох, і понаїздили ж ви на мою голову!..
Хтось запропонував у підземелля більше не спускатися. Якщо старик причаївся там, він довго не витримає: повітря в підземеллі важке, їжі й води у нього, мабуть, нема, а якщо і є, то не так уже й багато…
— Він неодмінно вилізе сам, і ми його затримаємо, — резюмував начальник міліції.
— Але ж нам потрібен не він, голубе мій! — вигукнув Стрілецький/
— Як це “не він”? А хто вчиняв замах на вас?
— Та бог з ним, Із замахом, товаришу майор! Треба тайник знайти. Тайник з бібліотекою Грозного! Розумієте ви це?
— Як не розуміти? — знизавши плечима, відповів начальник міліції. — Бібліотека — це… звичайно… що й казати. Але тут ми вже маємо справу, так би мовити, з пропажею державного майна. Цим, до вашого відома, повинен займатися відділ боротьби з розкраданнями і спекуляцією. А замах на вбивство — то вже інша стаття. Це справа міліції і карного розшуку… Що ж стосується іноземного агента, то тут, так би мовити, справа політична… У всьому повинні бути ясність і порядок, товариші…
Тим часом настав вечір, а за ним і ніч. Монастир був оточений щільним кільцем міліціонерів. На дорогах стояли посилені пости, які перевіряли документи у всіх літніх чоловіків. На річковій пристані чергували співробітники розшуку в цивільному.
Майор Руднєв ще кілька разів спускався в підземелля, але безрезультатно. Добре втомившись, він увійшов у притвор церкви Іоанна Предтечі і вирішив поспати там годинку якраз під іконою Георгія Побідоносця.
Не пішов і професор Стрілецький. Він влаштувався в тому ж притворі, під іконою євангеліста Луки, і попросив Волошина розбудити його, якщо трапиться щось екстраординарне.
Міліціонери, порозсідавшись по два-три чоловіки навколо загадкової гробниці, стиха розмовляли про привиди, лунатиків, самовбивць і психопатів. Навколо гробниці, тяжко зітхаючи, бродив директор Анишев. Думка про майбутнє стягнення не давала йому спокою…
Тісно притулившись одне до одного, сиділи на паперті Тася й Волошин. Тася, пощулюючись, тихо говорила:
— Моторошно й цікаво…. Чим усе це скінчиться? А “товариш Богемський”?.. Нащадок князів Бєльських! Прибув з Америки! Мисливці за скарбом!.. Прямо як у детективному романі! Жаль, тут Шпанова немає…
— Авжеж… Звичайно… — неуважно відповідав Волошин. — Але куди все-таки дівся старик! Я ж там обмацував кожен камінь і ніде жодної щілинки не знайшов… Дуже хитрий лабіринт! Ідеш наче весь час прямо, а вертаєшся назад…
— Ваню!.. А ви пам’ятаєте, що я казала про ваш знімок мозаїчної підлоги? Може, це справді план підземного ходу? — спитала Тася.
— Так, так! — радо вигукнув Волошин. — Я сьогодні про це говорив Руднєву. Але він звелів мені чергувати біля каменя, ніколи було розглядати знімок.
— Знімок у мене. В сумочці. Давайте глянемо, — запропонувала Тася.
— Давайте!
Тася вийняла з сумочки знімок і дала його Волошину. Той засвітив свій ліхтар, і обоє вони схилилися над фотографією.
— Якщо це підземний тунель, то він бере початок з Кузнецької башти… Але в башті був обвал…
— А Анишев казав, що в 1915 і 1916 роках сюди приїжджав якийсь князь Бєльський і займався реконструкцією гробниці своїх предків, — нагадала Тася. — Пам’ятаєте, він сказав: “При цьому землі в озеро було вивезено силу-силенну”…
— Правильно! — вигукнув Волошин. — Розумнице ви моя! А я й не звернув уваги.
— Напевно, це й був князь Платон Пересвідчившись, що обвал перетнув хід до тайника через башту, він вирішив дістатися до підземного тунелю через гробницю… — розвивала свою думку Тася.
— Цілком можливо! — погодився Волошин, — Тим більше, що риючись у своїй фамільній гробниці, він не викликав ніяких підозрінь.
Волошин знову звернувся до сірої звивистої лінії на фотографії.
— Це своєрідне креслення, записане Грозним на підлозі церкви. Таке креслення не могло загубитися, а таємницю його знав мало хто і до того ж це були найвірніші люди… Але де ж тут шлях до тайника?
Він повернув креслення так, що ромбовидна фігура була спрямована до Кузнецької башти.
— Тут вхід… Тут обвал перетнув шлях… — водячи пальцем по знімку, міркував Волошин. — Отже, гробниця повинна бути ось у цьому місці… — Він понишпорив у кишенях і, діставши авторучку, поставив на знімку хрестик.
— Якщо князь Платон справді вирішив сорок років тому пробиватися до тайника через гробницю, то він мав потрапити в тунель десь отут….
Волошин знову поставив хрестик, на цей раз уже біля самої звивистої лінії.
— Ми з Руднєвим увійшли в підземелля ось у цьому місці і пішли прямо… Вийшли сюди… Потім далі, ще далі.. — Волошин глянув на Тасю: — Ви розумієте, Настусю, як хитро влаштовано? Нам здавалося, що ми йдемо прямо, а насправді ми вже поверталися назад…
— А ось тут лінію вашого шляху перетинає інша лінія, — вказала пальцем Тася.
— Ага! Так ось де треба повертати вбік! Але де ж він, цей перехід? Ми обмацали там кожний сантиметр стіни!
— Треба полічити кроки, а потім вирахувати, на якому відтинку шляху міститься стик з іншою лінією.
Волошин схопився.
— Зараз. Я лізу в тунель негайно.
— Що ви, Ваню!.. Самі?.. — злякано прошепотіла Тася. — Візьміть хоч мене.
— Ні, ні! Ні в якому разі!
— Я розбуджу Руднєва.
— Не треба… Я повинен перевірити. Не люблю марних тривог. Ви тільки повартуйте біля виходу. Коли щось трапиться, я вистрілю, і ви покличете Руднєва…
Тася покірно попростувала за ним.
— Але перший спуск нічого не дасть. Я тільки полічу кроки, а потім ми визначимо, де стик, — збуджено говорив Волошин.
Він спустився в тунель і на цей раз повернувся дуже швидко.
— Тисяча триста шість кроків! — повідомив він. — Де знімок, Настусенько?
З допомогою нитки вони визначили, що стик знаходиться десь між сімсот п’ятдесятим і вісімсотим кроком…
Волошин знову спустився в склеп. Швидко пройшовши сімсот п’ятдесят кроків, він почав просуватися повільніше, старанно освітлюючи стіни, підлогу й склепіння, оглядаючи і простукуючи їх. Раптом йому здалося, що підлога в одному місці відізвалася лунко. Він підскочив. Справді, відчувалося, що глина в цьому місці лише насипана на кришку якогось люка.