Втрачений скарб. Інший світ - Гребнев Григорий Никитич. Страница 39
— Там… іду…
У цю хвилину з шахти долинув далекий глухий вигук Майгіна.
— Клавдію Володимировичу!
Берсеньєв, Петя і Нене кинулись у шахту і вже з перших кроків зрозуміли все: через довгий, вузький підземний хід тягнулись курні яскраві промені. Падаючи, спотикаючись об каміння і стукаючись головою об низьку стелю шахти, Берсеньєв добрався, нарешті, до Майгіна. Той стояв біля вікна, прорубаного ним у найбільш прозорій сфері, і, жадібно припавши до цієї поки що маленької щілини, розглядав підземне чудо. Коли Берсеньєв підійшов, Майгін, весь сяючи, повернувся до нього і обняв його.
— Ну, що я вам казав? Мій Клавдій Володимирович не з тих, хто помиляється.
Підійшли і Петро з Нене. Вони зразу ж по черзі стали вдивлятися в щілину, наповнюючи шахту захопленими вигуками.
Коли перше захоплення спало, друзі знову взялися за роботу і скоро перетворили щілину у велику світлу вітрину, за якою маленьке печерне місто стояло так близько, що до найближчого будиночка його, здавалось, можна було добігти за чверть хвилини.
Тут виявилося, що підземний хід не привів до прямокутника, який наші підземні мандрівники вважали здалеку за двері, коли розглядали прозору сферу зверху. Але через півгодини, відвойовуючи в застиглої лави все нові фути прозорої сфери і розширюючи свою “вітрину”, невтомні землекопи добрались, нарешті, до темної грані, що піднімалася сажнів на півтора. Незабаром були відриті всі “двері”, і “перед ними великий простір, достатній для того, щоб стулки “дверей” відчинилися, якщо вони взагалі могли відчинятися.
Берсеньєв ретельно оглянув “двері”. Це були дві високі і досить широкі плити з тієї ж прозорої речовини, що і вся сфера. Завісів вони не мали, але біля зовнішнього краю кожної стулки виднілась якась тоненька синя трубка. Можливо, це були осі, на яких стулки поверталися. Стик стулок з’єднувала металева смуга. Ні замка, ні щілини для ключа геологи в “дверях” не знайшли.
Майгін розмахнувся і вдарив киркою по металевій пластинці. Ефект був такий самий, як і при пробі сил на речовині прозорої сфери: пучок сліпучих маленьких блискавок — і жодної подряпинки.
— Ні, доведеться вам, Андрію, сьогодні все-таки переночувати в своїй палатці, — сказав Берсеньєв. — Ми досягли своєї мети, друзі, і на сьогодні з нас досить. Усі ми дуже стомилися. Ходімо пити чай і спати. А вранці побачимо. Завтра, може, придумаємо, як відчинити двері без ключа.
Другого дня Петя і Нене ще до сніданку шмигнули в нову шахту, а Берсеньєв і Майгін взялись оглядати знайдений кістяк. Кістки були темні, майже коричневі — мабуть, вони пролежали в товщі лави багато століть.
Так, це були останки людини. Але навіть Майгін, який не вивчав анатомії, відразу виявив у них значне відхилення од будови нормального людського кістяка. Передусім він був величезний — на півтора нормальних людських зрости. Руки були надзвичайно довгі, так само як і ноги, з тоненькими фалангами пальців, по шість на кожній кінцівці. Плечові кістки вузенькі, ключиці крихкі, грудна клітка плоска, з десятьма ребрами з кожного боку. Та особливо примітним був череп: велика черепна коробка з надмірно високим лобом свідчила про те, що мозок, який містився колись у ній, був дуже великий.
З хвилину обидва геологи мовчали.
— Велетень! — промовив Майгін. — І голова, як пивний казан.
— А кісточки крихкі, — помітив Берсеньєв. — Але чому в нього двадцять ребер і дві дюжини пальців? Дивно…
— Можливо, просто виродок?
— Бог його знає… Ні, навряд. Мабуть, якась інша раса…
— Загадки, загадки… Друзі помовчали.
— Ну, що ж далі? — запитав Майгін, — Я просто збагнути не можу, як нам відчинити чортові двері в тому казковому Кітежі-граді!
— Не знаю, Андрію. Мені ніколи не доводилось без ключа відчиняти чужі двері… та ще які двері.
— Але ж він входив у ці двері? — Майгін кивнув на кістяк. — А в тому, що він звідти, я тричі впевнений. До речі, ви звернули увагу, Клавдію Володимировичу, що куля, яку ми знайшли біля кістяка, зроблена з такого ж скла, як і прозора сфера? Тільки вона матова.
— Так.
— Б’юсь об заклад, що в цій кулі, власне, і криється секрет управління дверима.
— Все може бути…
Майгін підняв кулю, що лежала біля кістяка, і оглянув її.
То була, як уже зазначалося, невеличка кулька, завбільшки з кулак. Ніяких отворів у ній не було, якщо не брати до уваги заглиблення, щільно закритого круглою металевою пластинкою, схожою на гривеник. Крім того, куля мала кругле плоске денце. От і все. Ніяких кнопок, нічого такого, що відкривало б п або відкривалося в ній.
— Таємниці! Безперервні таємниці! — вигукнув Майгін. — Усе це мене страшенно інтригує. Та, слово честі, Клавдію Володимировичу, ми ж навіть перед цією кулею тільки руками розводимо. А що буде далі? Що буде, коли нам пощастить проникнути в те зачароване місто? Напевно, там нас ждуть такі загадки, що голова обертом піде.
Берсеньєв хотів щось відповісти, але раптом почувся далекий крик. Він долинув з глибини нової шахти. Обидва геологи побігли туди і за кілька кроків од входу зіткнулися з Петею.
— Двері!.. — задихаючись, крикнув студент. — Клавдію Володимировичу! Двері!
— Спокійно, Петю! Що трапилось? — запитав Берсеньєв.
— Двері одчинилися. Ходімте скоріше!
Майгін відштовхнув Петю і мовчки поповз уперед. Берсеньєв і Петя просувалися за ним.
— Як же вони відчинилися? — спитав мимохідь Берсеньєв.
— Їх… відчинив… Нене… — уриваним голосом вигукнув Петя.
— Що?
— Потім… Потім! Скоріше!
Вони прибігли до прозорої сфери, і те, ідо Майгін і Берсеньєв побачили, здивувало їх, мабуть, не менше, ніж промінь підземного світла, що так несподівано бризнув місяць тому в першій шахті; обидві половинки дверей були широко розчинені, і нікого біля них не було…
— А де ж Нене? — спитав Майгін.
— Там… — показав Петя. — Я бачив здалека, як він відчинив двері і пішов у місто,
— Де ж він подівся?.. — Майгін повернувся до Берсеньєва. — Куди ви, Клавдію Володимировичу?
Берсеньєв, тримаючись за прозорий “одвірок”, обережно став ногою на тверду блискучу поверхню, схожу на гладенький відшліфований темний мармур.
Але тут автор скористається хвилиною нерішучості, яка примусила наших геологів зупинитися на порозі підземного міста, і розповість, як сталося, що двері в прозорій сфері, заворожені двері, до яких не було ключа, раптом відчинилися…
Коли студент і Нене прийшли вранці до дверей у прозорій сфері, Петя, полюбувавшись трохи недосяжним містом, вирішив забрати з шахти непотрібний тепер інструмент — лопати і ломи. Він виніс їх, а повернувшись хвилин через п’ять, ще здалеку помітив, що Нене зайнятий якимись дивними маніпуляціями. Маленький ламут зібрав купу трісок біля дверей, запалив вогнище і став повільно ходити навколо, кривляючись і вигинаючись при цьому всім тілом.
Петя зупинився і, прихилившись до стіни, став спостерігати рухи хлопця. Нене ходив навколо вогнища все швидше і швидше, присідаючи і підстрибуючи на ходу, потім схопив бляшанку, яка валялася на підлозі, вдарив у неї кулаком і гугнявим голосом заспівав щось по-ламутськи.
Спочатку студент вирішив, що хлопчик збожеволів. Петя хотів було вже бігти по Майгіна і Берсеньєва, але згадав, що зовсім недавно, коли вони ходили наймати ламутів, точнісінько таку картину бачив у ламутському стійбищі: ламутський кам, шаман, стрибав навколо вогнища, потрясаючи бубном, і гугняво співав. Він “камлав”, тобто виганяв злого духа, що вселився у хвору бабусю.
Петя ледве стримався, щоб не розреготатись. Маленький ламут, старанно наслідуючи, шамана, стрибав навколо вогнища і бив у бляшанку: мабуть, Нене був певен, що йому вдасться вигнати злого духа, який вселився в ці двері і не пускає його в “красиве стійбище”.
“Покликати Майгіна і Берсеньєва? — промайнуло в голові у студента. — Ні! Поки я збігаю, він уже закінчить “камлати”.