Срібне молоко - Шевчук Валерий Александрович. Страница 17

– Бреше, бреше! – тоненько зойкнула, як до смерти змерзла пташка, Гапка.

– І тебе, Гапко, я б посадив поруч із Явдохою в куну, бо, може, й ти брешеш, бо всіх вас, баб, водить на мотузочку чортяка. Він вас доладу й розбирає, а може, й ні.

Гапчин рот уражено розтулився, показуючи попсовані зуби, а очиці стали круглі, наче вишні, а ще й почервоніли так, ніби не до кінця дозрілі вишні.

– Забирайтеся з моєї хати всі! – гаркнув піп. – А ти, пономарю, й ти, Явдохо, залишіться, маю до вас мову осібну! І всі почали не так виходити, як вислизати з попової хати: першою Гапка, яка при тому затравлено озирнулася, за нею її невістка Настя, яка не озиралася, хіба наклала на вуста скошену всмішку, через що здавалася криворотенькою, а вже за ними, привідставши, й дяк Григорій Комарницький, який також поменшав у зрості, а голубі очі його стали такої ж барви, як цей туман та Змій, котрого вони полишали в поповій хаті.

7

Туман довго не протримався, бо, може, й був пущений Змієм для покриття дійства, що відбувалось у поповій хаті, тож коли пристрасті вляглися, Змій із радости став крилатим, злетів у висо-кость, помахав крильми, і тумана та й хмари розвіяв та розігнав. Натомість знову з'явилося сонце, і дяк ревно віддався своїм обов'язкам, тобто почав научати школярів, даючи непутящим чосу, і тільки після обіду, а на обід була шкільна каша без жодної присмачки та й без хліба, подобрів і почав розучувати зі школярами нищинські вірші, які сам і складав, і дітям ця наука була миліша за псалтирну або часословну, отож проказували вірші з печальним наспівом чи й прививаннями, з чого дяк був цілком задоволений, отож вечір зустрів із миром у душі, а коли це траплялося, сідав, як звично, на ґанку та й поринав у екстатичного акта кушпелення, а заодно любив переганяти все, що відбулося, цього ж разу те, що діялось у поповій хаті, і конклюзії його були б утішні, коли б не відчуття легкої тривоги, якої не міг позбутися, не зважаючи на те, що вечір вдався погідний, а ще край неба з'явилася холодна, розсвічена бляха чи щит великого місяця, і простір навдокіл почав заливатися срібним молоком, а дяк печально подумав, що в цьому селі навряд чи хтось би захотів зараз пригостити його молоком справжнім, отож задовольнявся хоч би цим примарним.

І саме в цей мент він уздрів на порожній вулиці хитляву, майже розмиту постать, котра хилиталася, як маятник дзиґаря, а довкола тієї розхитаної постаті щось ніби бігало менше, але що саме, розібрати до ладу не міг, бо світ ближчий був задимлений з його таки люльки, адже в сутінку міг не остерігатися й пускав дим в усі шпари, які існували в його голові, хоча, правду кажучи, в його заспокоєному мозкові таки мигнула думонька: а чи не до нього прибивається у молочних хвилях вечора отой п'яний а ще й із псом? І дяк відставив від рота кушпельку, відтак дим зійшов з його очей, тобто перестав пускати через них, а постать у цей час наблизилася, і Григорій здивовано признав у ній пономаря, легковажно виснувавши: а чи не послала його Явдоха, щоб запросити до себе, де вони б і відсвяткували сьогоднішню перемогу над лихим Явдошиним ворогом, власне, ворогинею Гапкою?

Але пономар, доплентавши до шкільного ґанку, раптом став, мов укопаний, так само став і його пес, який при господарі не виявив до дяка жодних ознак прихильности, і дякове серце важко гупнуло, адже уздрів у срібному молоці вечора не пригідне й прихильне обличчя, а таки кам'яне; очі ж Івана Пошивайла зоріли на дяка десь так, як у поповій хаті, ніби в смолу були застромлені двоє крицевих мечів чи ножів.

– Щось хотів сказати, Іване? – спитав обережно дяк, кинувши туди й сюди оком, ніби готуючи собі шлях до втечі.

– Еге ж, – сталевим голосом промовив пономар. – Хотів щось сказати.

– Про те, що виповів вам по відході панотець? – спитав трохи підхлібно дяк.

– І про те, – мовив пономар, а дяк відзначив подумки, що той зовсім не п'яний, а коли й випив, то лише для хоробрости.

– То що сказав панотець?

– Здер од мене дві лисячі шкури із тих, що я забив собі на шапку, – сказав крижаним голосом Іван, – а ще й узяв усі гроші, що ми їх мали, аби не позивати нас до полкового суду.

– Овва! – зчудувався Комарницький. – То він Явдосі не повірив?

– Не повірив, – сказав Іван, а його пес при цьому присів і невідь-чому облизався, по-девотському позираючи на дяка, – бо і я їй не повірив.

– Чому ж не повірив? – нетямковито спитав дяк.

– А тому, що вона й справді хвойда, хльорка, фіндюрка та повійниця.

– Чи ж ловив її на спросному ділі? – спитав дяк, ще раз кинувши туди-сюди очима.

– Не зловив, але знаю, – сказав залізно пономар. – І не такий я дурний, як всі ви думаєте. І ти, псявіро, прийшов до неї не тільки для того, щоб нажертися, а щоб білої сметанки нализатися. Для блуду тебе й закликала.

– Але з чого взяв, Іване? – зчудовано згукнув дяк.

– Бо то моя жінка, – незворушно, але затято мовив Іван. – І коли я вас зачинив у хаті, то це ти ліз у віконце, а не вона його відчиняла, щоб випустити дим, бо диму, коли зайшов, у хаті й не було. І жупанця свого не вішав на кілку, а викинув через віконце. А вилізти не зміг, бо дуже набив черево моїм наїдком.

Пес при цьому гавкнув, ніби ствердив сказане, а може, нагадав собі смак з'їденої дякової, а точніше, пономаревої курки.

– Хай і так, Іване, – мирно відказав дяк. – Злякався я, що подумаєш на мене лихе, але можу на Святому Письмі поклястися, що тоді й не доторкнувся до твоєї жінки.

– Бо не встиг, – залізно сказав пономар. – Але знаю й інше: ви знюхалися. І коли залишишся в нашому селі, вона тебе, хоч би, може, й не хотів, до блуду вправить.

– Так не віриш своїй жінці? – спитав дяк.

– Бо то моя жінка, – мовив крицяно пономар. – Отож блудив ти з нею чи не блудив, а коли залишишся, то зблудиш. А я такий, – і з пономаревих очей потекло таким холодом, а ще й смоляним, що дяк на ґанкові закляк, – що коли застану вас, а таки застану, може трапитися тобі, дяче, лихо. Уб'ю, як пса!

Пономаревий пес при цьому знову пригавкнув, ніби ствердив господареве слово, а мав потребу таке вчинити: за з'їдену курку до дяка неприязни не мав та й не міг відчувати.

– А коли не захочу блудити з твоєю жінкою? – спитав Комарницький.

– Захочеш, – сказав твердо пономар. – Бо наша чоловіча порода перед бабськими чарами слабка. А твоя блудяча тим більш не встоїть.

– То чого від мене бажаєш?

– Щоб завтра зранку тебе в нашому селі не було. Це й панотець сказав і доручив мені переказати. Отож, як прителіпався, так і відтеліпайся. Я лиха не прагну, тому й попереджаю. Але тільки раз!

– Це pro finale? [5] – спитав дяк.

– Так тебе профіналю, що кісточок із тебе не знайдуть.

– Ну що ж, Іване, подумаю, – не захотів відразу здаватися Комарницький.

– Маєш ніч, отож і думай! – тим-таки крижаним тоном повів пономар.

І тут сталося щось незрозуміле із псом. Він раптом звівся на рівні, наїжачив шерстину і почав люто гарчати на дяка, очевидно, вже цілковито забувши про з'їдену курку, а може, тільки тепер збагнувши, що курка була таки пономарева.

– Думай, дяче, але не радив би роздумувати довго, бо мене боятися треба. Я такий, що часом сам себе боюся!

Розвернувся круто й пішов геть, зовсім не хилитаючись. Пес перестав гарчати, гавкнув кілька разів, але більше для годиться, й подався за господарем, вряди-годи на дяка озираючись, ніби просячи вибачення за свою неприязнь, до якої мусив удатися.

Дяк Григорій Комарницький, саме той, котрий склав знамениту, бо й тут, на Полтавщині, її співали, пісню про комара, що його зірвала з дерева життя шуря-буря наших пристрастей, сидів на ґанку, ніби кілком прибитий. Смокнув раз-другий люльку, але та погасла; набрав до рота гіркої смоли, отож з обридженням її виплюнув. Місяць у небі зменшився, підбився вгору і лив на село, дерева, на поля, котрі звідсіля проглядалися, на дорогу срібним молоком, отож здалося дякові, що все навдокіл присипав легкий сніговий пил, хоч було тепер літо, а може, цей пил насипався від крижаного пономаревого голосу. І холодне світло пройшло через благеньку одежину Комарницького, адже жупанця йому так і не повернули, і помалу почало студити його серце, легені, селезінку, печінку, шлунка із неперетравленою кашею і той послід, що від неї в кишках відклався. І напівзамерзлий язик Григорія Комарницького виповів до того несвітського місяця, котрий дивився йому лице в лице: