Срібне молоко - Шевчук Валерий Александрович. Страница 6

Григорій Комарницький замовк і обвів поглядом не лише троянівських, а й лавників, і пана возного, і писаря, і підписка.

– Також і ви, панове врядні, чудово знаєте, бо Троянів село приміське і належить житомирському магістрату. Ви провели не одну справу і не дасте мені збрехати, бо всі близько живете, що село славиться не лише злодіями, а й… відьмацтвом.

Глуха тиша зависла в помешканні. Пан дяк однак не поспішав. Вийняв люлечку і посмоктав її вже без вогню.

– Отож, панове врядні, осмілюся сказати й припустити, – урочисто повів дяк Комарницький, – що Катерина звістила правду, що нібито до неї приходив я, але то був не я.

– А хто? – аж видихнуло кілька ротів.

– Одмінець, от хто! – просто, навіть безпристрасно прорік дяк. – Тобто якийсь чарівник тут справді діяв, не перечитиму, але хто, і як, і чого, того ніввіку ані мені, ані вам не довідатися, панове врядні, хіба здогадуватися можемо. А одмінець, як знаєте, – це не жива людина, а тільки образ людини, викликаний кимось третім, про кого ніколи не взнаємо.

І він знову замовк, проходжуючись і посмоктуючи згаслу люльку.

– І тут, панове врядні, доходимо найскладнішого, – промовив дяк. – Чому вони для того, щоб село залишалося відьомське і в поколіннях, обирають для аберації не своїх хлопців чи чоловіків, а чужого, прийшлого? Не беруся переконливо судити, але мені здається, що для того, аби дитя було натуральним байстрям. Бо коли б довідалися, хто те вчинив, то мав би оженитись. А з байстрят, як кажуть поміж людей, та й ви це знаєте, виходять найкращі чарівники та відьми.

Дяк креснув вогню, але люлька не запалилася. Тоді він знову сховав її до кишені.

– Але тут, панове врядні, постає ще одне, не менш складне питання. Степанові Щуці дали втекти, хоча з ним проробили те саме, що й зі мною, більше того, його брутально прогнали, а мені втекти не дали, хоча двічі намагався. Але двічі мене перепиняли брати Сахнюки й завертали. Друге: мого попередника Степана Щуку до суду й не гадали позивати, а мене позвали, ще й добре стерегли, твердо пильнуючи, щоб мене було покарано.

Дяк Григорій Комарницький перестав ходити і став як укопаний, нерушно дивлячись у куток. І тут пролунав у тиші дзвінкий і схвильований Катеринин голос:

– А по-моєму, панове судді, він вам туману напускає чи диму, яким тут насмердів. Можу поклястися на Святому Письмі, що то був він, а ніхто інший.

– Не перечу, – спокійно відповів дяк. – Кажу ж бо: то був начебто я, але достеменно не я, тільки мій видимий образ, себто од-мі-нець! Дозвольте, панове врядні, знову дещо в Катерини запитати.

– Питай! – дозволив старший лавник.

– Так от: коли той, кого звеш моїм іменем, – проказав Григорій Комарницький, – до тебе торкався, бо не торкатися не міг, чи ж був він тілом теплий чи холодний?

– Холодний, – здивовано відказала Катерина. – Я ще подумала: як вужака.

– Ото-то! – звів пальця Григорій. – А підійди-но, дівко, до мене!

– Але я боюся! – сказала Катерина.

– Підійди до нього! – наказав старший лавник.

Катерина нерішуче підійшла, а дяк простяґ руку.

– Ану почіпай! – сказав.

Катерина боязко торкнулася руки, але миттю відсмикнула.

– Холодний я чи теплий тілом? – голосно запитав Григорій.

– Теплий, – протягла Катерина.

– А торкнися моєї щоки.

Катерина так само обережно торкнулася.

– Теплий, – видихнула.

– А теперечки шиї!

– Та ж теплий! – сказала ніби непритомна Катерина.

– Отож-бо воно і є! – урочисто звідомив дяк. – Усе зрозуміли, панове врядні? Що ж залишається ще повісти? А те, панове врядні, що пояснення напрошується одне. Ані дівка Катерина, ані її батьки, ані брати Сахнюки не належать до чарівницького чи відьомського кодла, і їх у селі за те не люблять, чи не так, кубіто Антонихо?

– Так, – сказала Антониха. – Бо вони в селі знедавнячки. Прийшляки!

Дяк Григорій Комарницький тріумфально всміхнувсь і аж підскочив:

– Отож неприйшляки й захотіли, панове врядні, щоб і в їхньому коліні з'явилася кровина, яка б з'єдналася в дусі із відьмацьким селом. Через це вони і вмовили мене стати дяком у них, а відтак і використали для своїх чарівницьких проб мого образа.

І він витяг люльку, викресав упевнено вогонь, запалив, спрагло вдихнув диму, і його сині очі стали холодні, мов крига.

– Суду треба порадитися, – оголосив старший лавник. – Вийдіть надвір, а для прочитання вироку вас закличемо.

Отож вони й посунули із судового покою: Петро з дочкою, Антониха та дяк Комарницький, котрий вийшов останнім, мирно попихкуючи люлечкою.

– Зух із тебе, пане дяче, – сказав Петро Сахнюк, понуро його обзираючи. – І не дурний!

– А я ще казала: в нього голови нема! – зчудовано зойкнула Антониха.

– Голова в мене є, – байдуже сказав Григорій Комарницький, пускаючи дим. – А коли вона й у вас на місці, то могли втямити: не бажаю ані вам лиха, ані собі.

І він закутав наявну в себе голову прозорою хмаркою.

А там далі, біля возів, стояли повернуті в їхній бік семеро братів Сахнюків, а з ними ще й троє свідків-троянівчан; одночасно схитнулися й рушили до них.

– Чого вийшли? – запитав один із братів.

– Рішають, – відказав Петро, – винний цей шалапут чи й ні.

– Можуть признати невинним? – загрозливо спитав другий із братів.

– Відійдімо, розкажу, – мовив Петро.

Брати віддалилися, і Петро щось пошепки й гаряче почав їм розповідати, розмахуючи руками.

Антониха стояла, підтисши бантиком губи, були вони сірі й видавалися, як ворочок.

– Що, кубіто Антонихо, – поблажливо спитав дяк, – хотіли щось сказати?

– Та от усе думаю: є в тебе голова чи немає? – загадково відказала Антониха.

– Щось не так сказав? – схилився до неї дяк.

– Все так, а більше й не так, – знову загадково обізвалася Антониха. – Хай буде Бог тобі суддя! – і знову зібрала у ворочок губи.

У цей час з'явився писарчук і закликав їх досередини. Суд стояв, а коли зайшли, старший лавник проголосив вирок:

– Ми, магістерський житомирський суд лавників, розважно порадившись поміж себе і достатньо вирозумівши свідчення чесних і віри гідних людей, котрі ставали перед нами, прийшли однодушно до переконання, що поставлений перед судом поселянином села Троянів Петром Сахнюком дяк того-таки села Григорій Комарницький у порушеній справі про блуд із його дочкою Катериною Сахнюківною та у звинуваченнях щодо чарівництва не визнаний за винного, а оскільки за цей час справжнього винного, засвідченого віри гідними свідками, не відшукалося, звільняємо дяка Григорія Комарницького від звинувачення, а справу відкладаємо доти, доки віри гідні й чесні свідки з'являться. Велимо також скаргу і повідання поселянина Петра Сахнюка записати до магістратських книг. Можете йти.

І коли вони вдруге вийшли з магістрату, дяк Григорій Комарницький побачив сімох братів Сахнюків, які стояли, згрудившись і одночасно розвернувшись у його бік, – у їхніх очах загусла чорна, важка й нерухома пітьма.

– Викрутився, халамидо? – спитав крізь зуби один із братів.

– Має, шалапут, щастя! – махнув рукою Петро.

– Що ж робитимемо? – спитав другий із братіз. – Може, візьмемо його під руки та й учинимо суда свого?

– Ні, братове, – зітхнув Петро. – Я праву підкоряюсь. Хай собі йде! – Він повернувся до Комарницького, і з його очей плюснула та ж таки пітьма, що й у братів. – І коли хочеш, обіяснику, аби карк залишився цілим, то хай очі наші більше тебе не бачать, а вуха не чують, а ніс твого сморідкого духу не вдихне. Зійди, згинь і пропади!

І дяк Григорій Комарницький, автор славетної пісні про комара, котрого буря зірвала з дуба, втягнув голову в плечі так глибоко, що коли б хто в ту мить зирнув на нього, то подумав би, що він без голови чи принаймні без половини голови. І відчув дяк, що повітря навколо нього згусло, потемніло й наповнилося духом смоли. А сонце над головою запаморочилося, ніби хто наклав на нього накривку із задимленого скла. А ще відчув дяк Григорій Комарницький: коли хоч трохи тут затримається поміж оцих людей, то шуря-буря таки справді може зірватися. Отож бічком-бічком, озираючись на чорних і насуплених дядьків, проплив повз них, як у танці, дивлячись не так на дядьків, як на бучки, котрі трималися їхніми жилавими й волохатими п'ястями, бо ті п'ясті аж побіліли, так судорожно стискалися. І він не витримав, а кинувся бігти, вряди-годи зацьковано озираючись; там же, біля магістрату, стояли, ніби неживі, боввани чи опудала, всі восьмеро братів Сахнюків, а ще й троє поселян-свідків, а ще й милосердна до нього господиня Антониха, та й Катеринина мати Явдоха, та й сама Катерина з дитиною. І невідь-чому почудувався пан дяк на те, що ось їхали вони разом, і весь час, коли Катерина стояла з дитиною побіч, маля ані пискнуло, ані заплакало, ніби й не дитина то була, а загорнене в пелюхи поліно. Одначе ця думка з'явилася на коротку мить – не було часу Григорію Комарницькому над тим замислюватись, отож, усе ще ввібравши голову в плечі й так само вряди-годи озираючись, почухрав якомога хутенько, інколи й підбігаючи, і йому нестерпно захотілося опуститися на чотири та й чкурнути десь у такий спосіб, як біжить пес після шкоди і як уже випадало йому бігати не раз. Ледве поборов те несвітське бажання, а коли чорні постаті біля магістрату помаліли, не витримав і побіг, і на нього зчудовано ззиралися перехожі, а його несло, стьобало, ніби хтось гнав батогом, і це тривало доти, доки не висякло в грудях повітря. Тоді спинився й перечекав, поки перестануть мигати в очах зірочки.