Покійник «по-флотському» - Лапікура Валерій. Страница 13
— Виходить, не дозволяє.
Майор налив ще по гранчаку, вихилив до дна і поринув у спогади:
— Що таке «сто днів до наказу», знаєш?
— Знаю, служив.
— Так от, маємо один гарнізон у провінції, де офіцерам платять надбавку «за дикість». У солдатів — свої розваги. До наказу про дембель сто днів, служити вже облом, а творча думка буяє. І от кілька «дідів» сидять собі у збройній майстерні. Але зброярка не проста, бо то ракетна частина. І солдатики теж не пальцем роблені, свого часу або з політехнічного вигнали, або з технікуму радіоелектроніки.
— Знаю, служив з такими. Здогадуюсь, на що вони здатні.
— Не здогадаєшся, що мої зарази винайшли. Не напружуй мізки, сам скажу. Приспособу для автоматичного підмахування, аби полегшити місцевим курвам умови їхньої нелегкої праці. За пляшку домовилися з однією, можна сказати, штатною повією, після відбою перетягли її через паркан і привели до майстерні для обкатки винаходу. На їх горе, саме у розпал ходових випробувань через той же паркан переліз полковник Шелест. Чув про такого?
— Чув. Перевіряючий зі штабу округу. Про нього казали: «Приїде Шелест, наробить шерхоту.
— Так отож. Перелазить Шелест через паркан і непоміченим прямує до майстерні. Начальник караулу наступного дня відбув для продовження служби на Землю Франца-Йосипа. Але він був єдиним, хто потерпів у цій катавасії, і знаєш чому? Доки начальство писало пояснення і прало кальсони, хтось украв головний речовий доказ — отой станок. Тому винахідники отримали «губу», начальник зброярки — попередження про неповну службову відповідальність, баришню здали до ЛТП. Але Шелест не був би Шелестом, якби не прописав усьому гарнізону щоденний крос — три кілометри, а у вихідний, перед звільненням, — усі п'ять. Тим, хто робив спроби ухилитися, пообіцяли дисциплінарний батальйон. Бігали всі — і молоді, і діди. Рівно сто днів! До наказу… Так повіриш, отих кулібіних, кажуть, останній раз били в день звільнення в запас. На дорогу…
Я ще раз подивувався нереалізованому потенціалу радянської людини і сказав уголос, що ми 68 таки найрозумніші у світі. Либонь, коньяк подіяв. Майор погодився і підбив підсумки:
— Ну, спасибі тобі, Сирота, за чесність! Не втручаюсь у твої справи, але здогадуюсь, що в моїй роті тепер вакансія?
— Будь певен! Якщо прапорщик і повернеться, то тільки у твій сон.
— Тіпун тобі на язик! — відмахнувся майор і досить вправно перехрестився. Ну-ну!..
Потім, незважаючи на мої слабкі заперечення, він із форсом привіз мене на власній «Волзі» аж до парадного входу в Управління. Прощаючись, запропонував:
— Сподіваюсь, як виженуть з міліції, прийдеш до мене? До речі, як у тебе стосунки з військовими особистами?
— Ніяк!
— То добре, що ніяк. Бо КДБ можеш смикать, а з цими — краще не заводься.
Я подякував за пораду і пішов до свого кабінетику. При цьому намагався не дихати в сторону колег. Опинившись у рідному закапелку, став біля вікна і звернувся вголос до бронзового Богдана Хмельницького на площі:
— Слухай, Бодю, справи кепські! Якщо це цапидло з біцепсами нікому не проляпалося про свою коханку, то це означає, що її взагалі не було. Інакше похвалився б. Отже, ревнивого чоловіка неіснуючої приятельки теж не існує! З іншого боку, товаришу гетьмане, і у дружини прапорщика нікого не було. Бо крім запевнень лікарки та бабусь, є ще показання дембелів: покійний стежив за своєю дружиною увесь час. Обіцяв золоті гори солдатикам з роти, які через травми втрапляли до госпіталю, аби тільки вони там потай стежили за його благовірною. Нуль по фазі! Отже, не маємо ані мотивів, ані трупу. Чого ви мовчите, шановний гетьмане? — А він пригадує, що у його війську робили козакам, котрі у поході до чарки прикладалися!
Це Старий озвався. Увійшов давно, але я його не помітив.
— За що пили, Сирота?
— За упокій душі прапорщика непереможного і легендарного двічі Червонопрапорного Київського військового округу. Скорочено — ДЧКВО!
— Сам придумав?
— Ні, прочитав на стенді по місцю служби покійного.
— Ага, уже покійного! І по якій статті? Із заздалегідь обдуманими намірами, без оних, у стані афекту, в результаті необережності чи нещасного випадку? З обтяжуючими чи пом'якшуючими? А раптом — у складі злочинної групи, у спосіб, що свідчить про особливу жорстокість і цинізм звинувачених? Так нам цього не треба — звітність псує! А якщо без жартів?
— А якщо без жартів, то пора колоти підозрюваних.
— Ну, викликай і працюй.
— Стосовно «викликай» — думаю, краще взяти тепленькими, вдома, у звичній для них обстановці.
— Коли-небудь, Сирота, тебе самого твої підозрювані тепленьким вдома, у звичній для себе обстановці спровадять туди, де замість кави смолу п'ють. Але у великій кількості… Іди, краще, проспись, а вранці доповіси по формі. Будемо думати. І спробуй мені сьогодні ще кудись, крім власної хати, рипнутись!
Я пообіцяв, але зробив усе по-своєму. Коли двері за Старим зачинились, я дістав із сейфу пляшечку з нашатирним спиртом, а з шафи склянку. Налив води, накапав десять крапель нашатирю, заплющив очі і двома ковтками влив у себе цю гидоту. Після короткої боротьби — хто кого: я шлунок чи шлунок мене — стало легше. Далі вже косметика — вигріб з кишені кілька зерняток кави, кинув до рота і попрямував на вихід, наспівуючи: «Песня близится к заключению, ничего не имею в виду».
Взагалі-то я добре знав, що саме «имел в виду». Якщо когось цікавить ланцюжок асоціацій, то я його охоче наведу. Старий зрозумів, що я випив, не з моєї розмови із пам'ятником Богдану. Я не раз розмовляв з гетьманом і на тверезу голову — приємно поспілкуватися з розумною людиною. Цю звичку добре знали в Управлінні. Мене виказав сильний запах коньяку. Саме поняття «запах» викликало спогад, який довго і несміливо тинявся десь у моїй підсвідомості. Це було щось, зафіксоване механічно і забуте вже через кілька хвилин, бо інша інформація відвернула увагу.
Люди не завжди можуть відділити суттєве від несуттєвого. Тому у них багато проблем, особливо, якщо ці люди працюють інспекторами карного розшуку. Отже, абстрактне поняття «запах» нагадало про конкретне «амбре», яке я зафіксував тому, що кинув палити і був надто дражливий на пахощі. Інакше б він розчинився у морі смороду великого міста, і я не вибудував би ланцюжок, що вів до мети. Власне, це був не ланцюжок, а тоненька ниточка, яку в суді порве навіть зелений адвокат. Але краще це, ніж нічого.
Під знайомим будинком «народних месниць» не було. Я пригадав — сьогодні ж Москва показує «Від усієї душі» з Валентиною Леонтьєвою. Бабці побігли наплакатись. Від душі.
Від автора: Я пишу детектив, а не «Історію — радянського телебачення». Тому зазначу лише: ця ДОКУМЕНТАЛЬНА телепрограма, яку вела популярна дикторка, мала такий неймовірний успіх, що всілякі там «Ізаури» та «Маріанни» просто тихо відпочивають на її тлі. Не вірите? Розпитайте у старших…
Олекса Сирота:
Медсестра відчинила мені швидко і не дуже здивувалась. Я вклонився:
— Маю вам дещо сказати. Воно, звичайно, дрібничка, не варта уваги, але я чомусь не дотерпів до ранку. Можна зайти?
Цього разу ми сіли в кімнаті.
— Як просувається черга на виїзд до Німеччини?
— Дякую, без проблем. Історія з чоловіком не завадить, якщо вас це цікавить. Власне, інтерес для Групи представляю саме я, а він — то так, безплатне навантаження.
— Це приємний виняток, — сказав я, — зазвичай, буває навпаки. Безплатною добавкою їдуть дружини. У мене є один знайомий журналіст, він пробився вільнонайманим в армійську газету до НДР. Жінка поїхала з ним. Роботи для неї не знайшлося, зате він горбатився, як папа Карло. Місяці за три до закінчення контракту дружина каже: «Поїду я раніше, ремонт зроблю, меблі придбаю, радіотехніку поставлю. Щоб ти приїхав на все готове». Він, йолоп, ще хвалився всім, яка у нього хазяйська дружина. Повернувся на батьківщину, а в хаті — який там ремонт! Навіть лампочки викручені. З меблів — одна табуретка посеред кухні, а на ній — позов до суду про розлучення і розподіл житла. Бо майно вона вже поділила — собі все, йому табуретку. І записочка, мовляв, вибачай, але я давно вже кохаю іншого, а він мене голу-босу, без житла і приданого брати не хоче. Бо не той у неї вік і не ті часи надворі. Отже, прости і прощай!