Покійник «по-флотському» - Лапікура Валерій. Страница 5
Від автора: На вулиці Богомольця у Києві і досі міститься Міністерство внутрішніх справ, тепер уже Незалежної України. В подальших розповідях Олекси Сироти фігуруватимуть ще кілька популярних у ті роки, особливо серед міліцейського люду, адрес.
«На Калініна» — великий сірий будинок на розі площі Калініна (нині Михайлівська) і вул. Десятинної. Його праве крило займав комсомол, а ліве — міськком КПРС. Сюди, у відділ адмі-норганів, Сироту і його начальників тягали для накачки. Зараз там МЗС України.
«На Орджонікідзе» — зараз вулиця Банкова. В народі до 1991-го року будинок ЦК КПУ називали «Білим домом», або «Великою хатою». Рядових працівників радянської міліцгі цією адресою тільки лякали. Субординації тоді дотримувались чітко. І якщо викликали когось у ЦК, то хіба що начальника міліцгі Києва.
Ще одну адресу вголос не називали, щоб не накликати лиха. Коли старші за віком міліціонери, як і переважна більшість корінних киян, говорили «На Короленка», то мали на увазі будинок КДБ УРСР на Володимирській. Цікаво, що ім'я Володимира Галактіоновича Короленка ця стара київська вулиця носила до 1934-го року, коли республіканське НКВД містилось у Харкові, а Київське — на Жовтневій (нинішня Інститутська). А все одно люди похмуро жартували: «Найвищий будинок у Києві — на Короленка. З підвалу Магадан видно».
Олекса Сирота:
Однак наш Полковник оптимізму Старого не поділив і теж мав рацію. Вічна-віч сказав мені таке:
— Віддати справу назад військовим, що два пальці об… асфальт. Нам — спокій, дурням — радість. Але що буде далі? Ну, понавішують військові один на одного всіх собак, ну, завалять когось зі своїх. А саму справу спартачать, бо не та у них кваліфікація. І, врешті-решт, шукати їхнього прапорщика знову будемо ми. Тільки зараз ми — крайні, а тоді будемо відповідальними. Відчуваєш різницю? Командуючий округом міліцію не любить. Коли їде на дачу — своїх регулювальників ставить. Накапає, так, що буде наш Генерал на Орджонікідзе коридорами бігати. Сам колись бачив…
— Незабутнє видовище, — погодився я. Але Полковник не розвинув цю тему, а суворо зиркнув і офіційним тоном підсумував:
— Так що розкручуй, Сирота, усю цю машинерію далі, а я вже якось відіб'юсь. До речі, ти мундир дружині для опізнання пред'являв?
— Ще ні, — зізнався я, — та й потім, нащо зайвий раз смикати? Там же й прізвище, і номер.
— Прізвище, номер! — передражнив Шеф. — Ти що, перший день у розшуку? А раптом це його стара форма? Тільки він її замість на смітник викинути, чомусь втопив, а сам у новішій десь світом вештається. І знаєш, що мені не подобається?
— Що він зараз по Києву у «формі номер раз» тиняється? Тобто, в самих трусах? Так у нього ще маєчка є. І шкарпетки з черевиками. Нормальний вигляд, як для початку серпня.
— Сирота, не корч із себе Швейка, бо сам у мене будеш у трусах і маєчці бігати. Якби його, твого прапорщика, професіонал прибрав, він би форму не топив, а спалив. А вже якби топив, то вирізав би і номер, і прізвище, і фабричний ярлик. Так що готуй опізнання дружиною і тими, хто в роті служить. І про особистісні характеристики не забудь.
— Оцього точно не забуду, товаришу полковнику. Я їх уже щоночі заповнюю. Уві сні. Дописався.
Цей мудрий термін — особистісні характеристики — наш Полкан почув на якійсь нараді у Москві і відтоді морочив усім сискарям голову. Вимагав навіть письмові звіти. А я такої роботи не переварюю — виписувати, що підозрюваний любить, а чого не терпить, які в нього смаки і уподобання. Та ну його к бісу! Я саме це слово — «характеристика» — ще зі школи ненавиджу. «Дайте характеристику образу Печоріна в романі Лєрмонтова»… Ми що, письменники, романи пишемо? У нас замість художньої літератури з її «образами» чорна пиятика, кров, брудна білизна, страх і лицемірство. Одне слово — дійсність.
Пам'ятаю, коли ще на карний розшук усю кримінальну дурню валили, прихопили ми за агентурною наводкою підпільне фотоательє. Клепали хлопці порнографію. Ну, у нас цей товар як робиться? Привозить хто-небудь із-за кордону контрабандою відповідний журнал або колоду карт. Народні умільці, переважно з числа глухонімих, це діло копіюють, розмножують і поширюють. Як правило, на залізничному транспорті. Але з нашим ательє ситуація була нестандартна, бо тут не імпортну продукцію тиражували, а робили оригінальні зйомки з місцевими непрофесійними натурницями і натурниками. Та й це ще не дивина. Траплялось подібне в міліцейській практиці. Оригінальність полягала в тому, що весь цей товар виготовлявся не для масового продажу, а для індивідуального замовника. Серйозний такий мужчина, перекладач з кіностудії, квартира на площі Перемоги, дружина — в Академії Наук докторську добиває, пасербиця середню школу закінчує. На допиті забив нам баки, що це у нього комплекс такий, загалом нешкідливий. Бо якщо, розумієте, він оту порнографію тихцем розглядає для поліпшення інтимного життя, то нікому не завдає такої шкоди, як деякі, хто отією гидотою, що на знімках, у натуральному вигляді займається. І таки переконав би нас, якби мудрий Старий не домігся від начальства ордеру на обшук. Краще, каже, ми все самі вилучимо, бо може якесь фото за сервант впало. Знайде хтось сторонній — знову будуть проблеми. Проблеми виникли, і то швидше, ніж гадалося. Бо знайшли ми документальні докази, включно зі знімками, що оцей поліглот розбестив свою пасербицю і жив з нею з її тринадцяти років. Спливло все, як колгоспний гній у повінь. І що? Дали йому, незручно згадувати, мов тій базарній перекупці. Пішов під суд лише за виготовлення порнографії, бо по тим серйозним статтям, де мінімум вісім років світило, потрібна заява батьків або опікунів неповнолітньої потерпілої. А нам матір дівчинки замість заяви дві дулі під носа скрутила:
— Ось вам моя заява! Мало того, що мою дочку зґвалтовано і розбещено, так хоч без свідків і за зачиненими дверима. А тепер ви хочете, щоб дитина усе це ще раз на суді пережила? Дзуськи!
— То може, ви свого кобеляку і після відсидки з розкритими обіймами приймете? Щоб сусіди чогось поганого не подумали? — це вже Старий не витримав. А ця без п'яти хвилин доктор мистецтвознавства Старого в фарбу увігнала одним махом.
Каже:
— А то не ваше собаче діло, кого мені приймати і в якій позі.
Єдине, що ми змогли, — стукнути в «зону», аби там цього жванчика «кодло» опустило, як належить.
Від автора: Перекладач-маніяк через дев'ять місяців вийшов на волю по амністії, Переїхав до Одеси, де продовжував працювати за фахом. Олексу Сироту він пережив. Ледь не забув: він почав писати вірші і видав кілька збірок там-таки, в Одесі. Редакційна передмова викликала нервову гикавку у втаємничених: «Автор давно і плідно працює над темою комуністичного виховання підростаючого покоління на прикладах високої моралі і традицій радянської сім'ї».
Олекса Сирота:
Віднайдену форму дружині прапорщика, звичайно, показали. Вона засвідчила, що саме у ній чоловік пішов на службу. Документи й гаманець він завжди брав з собою і клав до внутрішньої кишені кітеля. Коли згорток витягли з води, їх там не було. Експерти не виявили на одязі жодних слідів крові, ножа чи кулі. Нічого, що свідчило б про насильницьку смерть власника.
Уявити, що прапорщик втопив свій мундир з принципових міркувань і блукає десь зараз світом у сімейних трусах і майці, було важко. Бо хоча людське божевілля і знає таку форму, як патологічна нехіть до одягу, у двомільйонному Києві голий вояка давно б уже втрапив комусь на очі. З усього випливала неприємна версія: комусь терміново знадобилися військова форма і документи. А після використання мундир втопили, військовий квиток знищили.
За той час, що минув, у Києві, та й по всій республіці, ніяких злочинів, де б фігурувала людина у формі прапорщика або з його документами, не зафіксували. Перевірили Жуляни і Бориспіль — ніхто не брав квиток на прізвище людини, яку ми шукали. Щоправда, були ще військові каси на вокзалі, де частину квитків продавали за готівку — під документ. Але хто їх пам'ятає, точніше, хто до них придивляється — до людей, які стоять у черзі? Це ж вам не станція Березань. У нас по Києву-Пасажирському влітку одних тільки додаткових поїздів півсотні.