Багато, багато, багато золота… - Билкун Николай Васильевич. Страница 47

Тепер вони вдвох вибігли за ворота вілли.

— Для чого тобі пістолет, хіба… — почав Франсуа, але тут замовк, бо попереду в тумані бовваніли на шосе якісь силуети.

— Мідаси, — впевнено сказав Мідас, — тут ми не пройдемо. Побігли до океану, відпливемо подалі від берега, а там буде видно.

Вони побігли в протилежному напрямку. Раптом просто над їхніми головами заторохтів мотор. На подвір’я вілли знижувався вертоліт. Йому залишилося спуститися ще метрів двадцять, як Мідас вистрілив з пістолета. Франсуа здавалося, що Мідас зовсім не цілився, але з мотора спортивного вертольота повалив дим.

Великокаліберний пістолет у руках такого стрільця, як Мідас, діяв не гірше, ніж зенітна гармата. Куля влучила в самісінький мотор, і вертоліт спочатку завалився на бік, потім вирівнявся і спробував набрати висоту. Це йому не вдалося, і, піднявшись метрів на двадцять, потім ще вище, метрів на сто, тягнучи за собою шлейф чорного диму, вертоліт почав віддалятися. Як видно, Ферч дотримав свого слова, прислав по Живокіста вертоліт, але скористатися його допомогою Мечислав уже не міг. Тим часом Мідаси, що з’явилися на шосе, вже увійшли у двір вілли. Перші вибігли на ґанок і почали щосили гамселити в двері.

— У них закінчується енергія, — сказав Мідас, — вони хочуть підзарядитися. Через двері вони не потраплять, двері зроблені навіки, але…

Двері були справді зроблені навіки. Гартман свого часу постарався. Що ж, моя оселя — моя фортеця. Тільки ця фортеця зараз на очах перетворювалась на в’язницю для її власника.

— Енергія в них закінчується, але її цілком вистачить на те, щоб розрахуватися з нами, — продовжував Мідас, — тут, з океану, просто на віллу веде підводний і підземний канал, ними проходять Мідаси-золотошукачі. Коли хоч одна з цих тупих худобин згадає про тунель, вони підуть на берег, і тоді нам буде скрутно. Я знаю їхню програму. Вас вони просто вб’ють і мені відімкнуть живлення. Побігли!

Так вони знову опинилися на березі океану…

— Підемо у воду! — гукнув Мідас, намагаючись перекричати ревіння океану.

На берег накочували тисячотонні громади води. Асигнаціями шелестів пісок, золотими дукатами дзвеніла галька. Було страшно навіть подумати, щоб наблизитись хоча б до місця прибою, а вони мусили йти в океан, бо це був єдиний порятунок. Мідас простяг Нуазе пістолет, і він мовчки заховав його до кишені.

— Тримайте міцніше портфель, — гукнув Мідас і підхопив Нуазе на руки, як малу дитину. — Не бійтеся, він зачиняється герметично.

Нуазе притиснув портфель до грудей і набрав повні легені повітря. Мідас ступнув уперед, і скляна густо-зелена гора накрила їх з головою.

* * *

Мечислав бачив усе й нічого не міг вдіяти. У вікно йому було видно, як Мідас і Нуазе бігають по подвір’ю вілли, бачив, як вони втекли на берег, бачив, як знижувався вертоліт, чув постріл Мідаса і бачив, що був цей постріл влучний. Він кусав у безсилій люті пальці, бігав з кімнати до кімнати, шпурляв важкі предмети у вікна, торсав двері, але не такі були ці вікна, щоб їх можна було відчинити чи розбити, і не такі це були двері, щоб їх також можна було відчинити. Все тут робилося на совість. Мечислав вибіг до коридора, де кілька Мідасів-охоронців навалилися на двері зсередини, намагаючись їх будь-що вивалити. Живокіст пробував було перевірити схему, але тут-таки переконався, що Нуазе з Мідасом попрацювали на славу. Тепер у Мечислава не було ніяких сумнівів, що Нуазе вивчив схему блокування досконало й зробив так, що двері підкорялися і його біострумам. Проклятий Нуазе не підслухав чарівне “Сім-сім, відчинись!”, він розгадав його сам і примусив відчинитися. По всьому Мідас устиг блокувати систему так, що вона тепер взагалі нікому й нічому не підкорялася. Двері можна було б хіба що виварити за допомогою автогену.

Хвилинами Живокістові здавалося, що Мідаси-охоронці доможуться успіху. Як-не-як, а кожен з них був потужніший за будь-який трактор. Двері ніби прочинилися, але раптом сили врівноважились — це знадвору почали ломитися інші Мідаси, ті, від яких втекли Нуазе з Мідасом.

І тільки тут Живокіст спочатку страшенно здивувався, а потім зрозумів усе. Справді, чому Мідас-охоронець, замість того щоб знищити Нуазе, зламав палець хазяїнові, видираючи в нього пістолета? Чому Мідас-охоронець урятував життя Нуазе, заступаючи його своїм тілом, чому він почав битися з такими Мідасами, як сам? З такими, як сам? Ні-і, він був не такий, як усі! Це був не той Мідас! Не Мідас-охоронець. Це був той електронний геній, якого Нуазе посилав з борту “Менхасетти” на берег, це був той самісінький Мідас, який роздобув для свого хазяїна перші тонни золота, а потім громив біржу. Для свого хазяїна? Ні-і, хазяїном його завжди був і залишився тепер Нуазе.

В одну мить пригадалася розмова з Гартманом: “До речі, Мідас, той, найперший, згорів…” — “Як згорів? Хіба на віллі була пожежа?” — “Ні, ви мене не так зрозуміли. Ну… він просто зіпсувався. Нуазе пояснив, що там, усередині, в нього не спрацювали якісь запобіжники, щось перегоріло, він утратив інформацію, і…” — “Лізете з різними дурницями. Я думав — справді щось важливе. Один чи два Мідаси, яке це має значення?”

Виходить, мало значення! Мало! Вони підманули його тоді, вони підманули, а він учепився на їхню вудочку! Все мало значення, все, все… И через те, що він був такий по-дурному безпечний, він мусить зараз загинути… Найчесніший із них усіх виявився Ферч, він усе ж таки вислав вертольота. Хоча… хто його знає, з якою метою прилітали ті, на вертольоті? Може, вони мали намір вбити його і набрати золота стільки, скільки зможе підняти вертоліт? Не можна нікому довіряти, нікому, нічому…

Мечислав метався по своїй віллі-фортеці, як лисиця в забитій норі. От-от мисливці вкинуть до нори запалений трут, потягне димом, і доведеться розплачуватися власною шкірою або задихатися в диму…

Мідаси по той бік дверей падали один за одним. Їм не було де увімкнутися до джерела живлення, знадвору вілли не проходила жодна зовнішня лінія. Всі кабелі було закопано глибоко в землю, і ні в кого з них уже не було сили добратися до джерела їхнього електронного життя. Вони грохали просто на сходах, як самовари, у яких підломилися ніжки. Це були тупі, примітивні роботи, спроможні виконувати важку фізичну роботу, роботи-чорнороби, роботи-вбивці, а психічна їхня діяльність була обмежена і примітивна. Їхні колеги по той бік дверей, зачинені всередині вілли, були в значно кращому становищі. Хоч за своїми розумовими здібностями вони теж були тупі й примітивні, але джерела живлення в них були під боком, і вони мали змогу вчасно зарядитися.

Вони ще підкорялися Мечиславу, і, майже оглухнувши від грюкоту, він наказав їм відійти від дверей. Вони скорилися і розбрелися по всій віллі. Мечислав остаточно переконався в тому, що двері виламати не вдасться, вікна, напевне, теж. Вікна були розраховані на безпосереднє попадання бронебійного снаряда. Склоліт, змішаний з пластролом, мусив витримати будь-який удар. Так, це була фортеця, і тут можна було витримати будь-яку облогу, але за умови, що хтось прийде на допомогу.

Живокіст подумав про капітана “Ціцелії”. Він міг би завести свій корабель до бухти й за гарні гроші потім висадити Мечислава, де б він побажав. Але як вийти з вілли? Й тут Мечислав згадав, що з підвалу, де лежав його золотий запас і де безпосередньо працюють автоматичні тиглі, є вихід — тунель просто до океану. Це було так просто, що Мечислав спершу навіть не хотів повірити в своє щастя. Боже, який він ідіот! Боже, як він міг забути про такий простий вихід! Це був вихід в простому і буквальному розумінні цього слова. Швидше, швидше, бо по дорозі до вілли вже, мабуть, мчать машини з національними гвардійцями або з солдатами федеральних військ. Швидше, швидше знайти акваланг, він десь тут, ще зовсім недавно він плавав з ним… Швидше, швидше, якомога швидше скласти програму для цих електронних кретинів. Нуазе колись учив його, як це робиться. Вони мусять не просто охороняти його в дорозі, вони мусять захопити з собою золота стільки, скільки зможуть донести, решту він затопить у підвалі, а потім Мідаси таємно повернуться по нього. Швидше, швидше, в двері вже грюкають…