Багато, багато, багато золота… - Билкун Николай Васильевич. Страница 8

— Ні, я не забув. Ми прибули сюди для того, щоб обладнати цю калошу під пам’ятник загиблим кораблям.

Мечислав помовчав і після довжелезної паузи, яка примусила Вертеса переступити з ноги на ногу, сказав:

— Ну?

Вертесу залишалося небагато — ще раз переступити з ноги на ногу й розвести руками.

— Покличте до мене аквалангістів, — наказав Мечислав.

— Але ж зараз ніч, — спробував заперечити Вертес.

— Серйозно? — саркастично протяг Мечислав. — А мені чомусь здавалося, що зараз гарячий полудень.

Вертес засопів як бик і пішов виконувати наказ. За хвилину перед Мечиславом стояло шестеро аквалангістів.

— Ось що, хлопці, коли ви думаєте, що я найняв вас виключно для того, щоб ви танцювали свиг, то ви дуже й дуже помиляєтесь.

— Зараз ніч, сер, — сказав старший з аквалангістів.

Але сказав він це не дуже впевнено, ніби сумніваючись. Щось таке було в голосі цього типа, що дозволило Мечиславу взагалі на вважати його за людину.

— Ніч? — здивувався Мечислав. — Тоді, мабуть, доведеться використати ліхтарі. Це вам. А мені, мабуть, доведеться зайвий раз розстебнути гаманця.

— Дякую, сер, ми зараз, — сказав старший аквалангіст, і Мечислав сам себе вилаяв у думках. Такому і всій його бригаді можна було не доплачувати, а просто як слід нагримати на них.

Усі вони такі. Мечислав разом з Вертесом і Данилом Слупом підбирали їх у всіх найсумнівніших шинках уздовж узбережжя. Народ цей, як правило, конфліктував з поліцією, заборгувався по вуха барменам і був не вельми допитливим. На таких людей і у Вертеса, і у Слупа був нюх і було око, і Мечислав Живокіст не втручався в їхні справи. Тут вони обидва були на коні, і його поради нічого б не додали.

Зафрахтувати у Голіфасті яхту з сумнівною репутацією її капітана виявилося теж нескладною проблемою. Митні чиновники стали напрочуд скромними після інтимної розмови з Хуаном Вертесом. Портові документи були оформлені так, ніби гарна, вихована компанія на борту яхти “Ціцелія” вибирається в океан трохи порозважатися, поплавати з аквалангами та спорожнити кілька фужерів фруктових напоїв (спиртного ні, ні й ще раз ні!).

Мечислав відчував дивне піднесення. Нічого незвичайного в тому, що він бачив за останні дні навколо себе, звичайно, не було. Й він не зробив якихось надзвичайних відкриттів, оперуючи формулою “люди — гроші — гроші — люди”. Мечислав з дитинства був вихований як слід: ти мені гроші, а тоді я побачу, чого вартий ти. Навіть у дитинстві він уже знав, що за гроші все продається і все купується. Продавати він не хотів нічого, йому хотілося купувати, купувати. Й тепер усі ці останні дні він був якось приємно натхнений і окрилений. Формула діяла бездоганно — він купував. Правда, ті, кого він купував, були дрібнуватим і дешевим товаром, але ж і платив він за них зовсім дешево. Грошей все ще було обмаль, грошей не вистачало. Ні Вертес, ні Слуп не розуміли його. Для них він уже й зараз мільйонер, для них він уже й зараз і шеф, і бос, і бог, і диявол в одній особі. Й вони підуть з ним в огонь і воду, бо такі, як вони, звикли служити дужому. Але вони навіть зараз, на самісінькому старті, зовсім не розуміють його. Більше того, їм здається, що він по-дурному, по-хлоп’ячому тринькає гроші. Ха-ха-ха! На якого біса Данилові Слупу здався б оцей корабель, який наполовину затонув? Ха-ха-ха! А хіба б заплатив Данило Слуп таку купу грошей за право ходити вздовж похиленої палуби цієї калоші? Пам’ятник! Ха-ха-ха! Пам’ятник кораблям, що затонули. Ха-ха-ха! Контора могильника на цвинтарі кораблів… Може, так правильніше буде?

…На палубі спалахнули ліхтарі. Щось брязнуло раз, удруге, почулися приглушені голоси, взагалі починалось якесь пожвавлення. Але Мечислав Живокіст усе глибше й глибше пірнав у свої думки та плани й навіть не помітив, коли пірнула в холодні, сірі води Атлантики перша пара аквалангістів. Яке йому було до них діло? Досить того, що він платив їм гроші.

— Сер, — буркнув Вертес, — перша пара пішла досліджувати дно, як ви наказали.

Мечислав не відповів нічого, й Вертес, пом’явшись, відійшов. Мечислав намацав ногою ящика й сів на нього, схиливши голову на руки.

Аквалангісти все ще не випливали, але з борта “Менхасетти” було видно, як у чорно-сірій воді плавали дві молочно-жовті медузи. Це крізь воду світилися ліхтарі аквалангістів, що обстежували дно й підводну частину корабля. Ліхтарі на палубі були погашені, тільки вздовж борту вишневими вогниками тліли сигарети. Ніхто, звичайно, не вимагав розмовляти пошепки, тут вони могли ревіти, наче моржі, однаково, крім риб та дельфінів, ніхто їх не почує, але нікому не хотілося розмовляти голосно. Часом до Мечислава вітер доносив уривки шепотіння:

— …біс його знає…

— Що нам до того? Нам платять? Платять. А решта мене зовсім не обходить.

— Кажуть, що…

— …великі гроші…

— Великі гроші завжди не наші, але й на ці, що він заплатить, можна пристойно…

— …морський ресторанчик…

— Хі-хі-хі! З дівчатками…

— А що? Такі собі русалочки… хі-хі-хі. Це мусить бути оригінально й пікантно, щоб я удавився власним ліктем…

— І мусить коштувати до біса грошей для тих, хто сюди приїжджатиме…

— Ніколи не рахуй чужі гроші, бо й власні гроші завжди йдуть повз нашу кишеню.

“Цей уже звик, — подумав Мечислав, — і таких, як він, чимало. Для нього сума, за яку можна купити пляшку віскі, вже скарб. Дрантя, людська подоба, але не людина”.

Мечислав почав уважніше прислухатися до того, що зривав вітер з їхніх губ і доносив до його вух.

— Ви йолопи, — смачно сплюнувши за борт, сказав котрийсь із них, — невже ви не розумієте, що тут серед океану не дуже вигідно торгувати пивом та яєчнею? Якого дурня потягне за сто п’ятдесят миль в океан, та ще й у таке прокляте місце випити чарку віскі? Ви уявляєте, скільки коштуватиме така чарка?

— Ги-ги-ги… А дівчатка?

— Ет! — продовжував той самий голос. — Хіба мало дівчаток на березі? Дурниці все це. Тут справа зовсім не в тому…

Мечислав весь напружився і навіть подався вперед, як рись перед стрибком. У думках він підганяв цього патяку: “Ну-ну, кажи ж, що ти там підозрюєш!” Але його підганяв не тільки Мечислав у думках, всім було цікаво почути щось нове, недодумане іншими.

— Ви про марихуану що-небудь чули?

— Сигарети, здається, є такі, з цією марихуаною, — непевно сказав чийсь хрипкий голос.

— Узагалі-то є, а тільки не в сигаретах справа. А опій курив хто-небудь з вас? Ні? У-у, селюки. Мені доводилося, коли плавав до Гонконга…

— До чого тут Гонконг? — хтось надсадно закашлявся.

— А до того. В Гонконзі чи, скажімо, в Макао таку курильню так само легко зорганізувати, як у нас кав’ярню-автомат. І поліції там діла зовсім немає, хто там що курить і як курить. У нас інша справа, у нас поліція ловить. Знову ж таки героїн, контрабанда…

Мечислав беззвучно розсміявся. Йому стало все зрозумілим, і він з полегшенням зітхнув. І в цього фантазія не сягнула далі контрабандного героїну чи опіуму. Проте цей, здається, хлопець з головою. Найраціональніше надумав використати оцю стару калошу. Але його товариші не були такі догадливі й вимагали продовження:

— Ну, марихуана, ну, героїн, ну, опіум, а що далі?

Він, мабуть, зрозумів, що їм треба говорити відверто, бо натяків вони все одно не зрозуміють, і сказав:

— А те, що наш бос, мабуть, хоче обладнати на цій калоші щось дуже схоже на курильню опіуму або склад контрабандного героїну.

— Що нам до того, — хтось плюнув за борт, — нехай тут переховує навіть чортову бабусю, навіть контрабандну атомну бомбу, нам чхать на це. Головне, що він платить, і платить непогано.

— Це так, — погодилися з ним інші.

“Розумник, — подумав Мечислав, — усі б ви такі були. Страшенно ненавиджу мислячих, їх треба просто знищувати”.

Саме в цю хвилину аквалангісти піднялися із води. Трохи віддихавшись, старший почав доповідати Мечиславу:

— Шефе, мене просто дивує, чому свого часу не підняли це судно…

— Ви забули про страхові премії, а загалом це не ваша справа. Що там?