Сигнали з Всесвіту - Бабула Володимир. Страница 17

— …Гадаю, що суперечка про сигнали із Всесвіту незабаром скінчиться. Її виграє Навратіл, це вже точно.

— Хіба вдалося розшифрувати загадкові знаки?

— Ні, бо це не знаки, а суцільна передача.

— Передача з Проксіми? Дивовижно! А що надсилають? Швидше говори, не тягни!

— Ти б хотів усе зразу! — посміхнулась Алена. — Вистачить і того, що встановив учора Чан-су. Він довго сушив собі мозок: чому Проксіма передає на стількох хвилях одночасно і чому на кожній хвилі чути інші сигнали? “Я запевняю, — заявив він нещодавно, — що приймач з амплітудною модуляцією нам зовсім не підходить. Мабуть, Проксіма надсилає фазово-частотну модульовану хвилю з надзвичайно великим частотним зсувом…” Це означає, любий Петре, що створіння з Проксіми надсилають для нас не кілька програм водночас, як ми досі гадали, а тільки одну, з якої ми перехоплюємо окремі уривки. Навіть хлопчисько міг би зрозуміти, що Чан-су — правий. Але Цаген, як завжди…

— Стривай, стривай! — махнув рукою Зайцев. — Що ж, власне, виявив учора Чан-су?

— Не перебивай! — жартівливо розгнівалась Алена. — Незабаром після тієї розмови Чан-су полетів на Землю і повернувся з широкополосним посилювачем власної конструкції. Вчора його припущення підтвердилось: з допомогою нової апаратури він встановив, що імпульси на різних частотах взаємопов’язані. Якщо йому вдасться демодулювати сигнали, це означатиме, що ми незабаром почуємо й побачимо телевізійну програму невідомих створінь з Проксіми. Цим уперше буде доведено те, що ми, астробіологи, твердимо давно: наша Земля — не єдина планета, на якій життя досягло високого ступеня розвитку.

— А я радів! — скептично похитав головою Зайцев. — Я сподівався, що ти навчиш мене, як сказати Проксімською мовою “атомна електростанція”, а виявляється, вони там, нагорі, фантазують!.. А що, коли правий не Навратіл, а Ватсон? Чому не можуть випромінювати радіохвилі з фазово-частотною модуляцією якісь там розжарені газові туманності?

— З таким же успіхом і крокодил може розмовляти іспанською мовою! — розсердилась Алена. — Навратіл мене посилає, щоб я запросила тебе співробітничати з нами, а ти спілкуєшся з Ватсоном проти нас!

— Однак, Аленко, ти вже не розумієш жартів! Оце так ти змінилась на Місяці?.. Не знаю, чим би я міг стати в пригоді Навратілу, але ти ж знаєш, що вас не зраджу… А втім, поговоримо про це згодом. Товариство, мабуть, вітало б більше веселі розваги. Чи не зайти нам краще до Парку культури й відпочинку?

Пропозиція Зайцева припала усім до смаку, особливо Северсону, який майже нічого не розумів з розмови, хоч слухав дуже уважно. Розпитувати “дівчину з Місяця” він побоявся, щоб не здатися їй смішним.

У величезному, повному народу парку Северсон та Алена Свозилова, затримавшись біля одного з атракціонів, загубили своїх супутників.

— Ми тепер навряд чи знайдемо їх серед такої маси людей, але це не страшно. Зустрінемось з ними біля головного павільйону, — заспокоювала його дівчина. — А поки що покладіться на мене. Я тут добре все знаю; недалеко звідси університет, де я вчилась… Ну, то куди ми підемо?

— Знаєте куди? — посміхнувся Северсон. — До аеродрому!

— Чому саме до аеродрому? — здивувалась Алена. — Вам зі мною не подобається? Ви хочете кудись полетіти?

— Ні, що ви! Коли б навіть хотів, полетіти не можу.

— А куди б ви полетіли, коли б могли?

— Спочатку додому, в Норвегію, — сказав він нерішуче. — Потім знову спробував би перелетіти Північний полюс… Але насамперед хотів би побачити своїми очима літак, що стартує на Місяць.

Алена подивилась на годинник:

— Всі ваші бажання — здійсненні, а останнє можна виконати навіть зараз. “Іскра” стартує приблизно через півгодини. Ми ще встигнемо.

Сонце вже заходило, і весь парк поступово розгорявся безліччю вогнів. Повіяло свіжою прохолодою; ніжно запахли нічні квіти. У вологому повітрі звуки лунали м’якше, мелодійніше.

Северсон та Алена довго йшли красивою безлюдною алеєю. Нарешті перед ними поміж дерев заблищало темне свічадо водойми. Вони підійшли до берега широкого каналу.

— Звідси чудово видно аеродром, — сказала Алена. — Ви бачите оту естакаду вдалині?.. Оце й є стартовий трамплін міжпланетних кораблів.

— Я його вже бачив, — сказав Северсон. — Коли ми летіли сюди, Митько…

Та раптом слова застряли у нього в горлі. Естакада обгорнулась червоним сяйвом, а на її вершині з’явився дивовижний літак з маленькими крильцями ззаду. Він затримався на якусь частку секунди, а потім зринув у повітря. Його шлях на присмерковому небі прокреслила вогненна смуга, що губилась аж десь у безконечності.

Северсон довго дивився на те місце, де востаннє блиснув спалах.

— Мені все це здається сном… — сказав він задумливо.

— Я вас розумію… — прошепотіла Алена.

Було в її голосі щось таке, що Северсон мимохіть обернувся і вперше подивився у великі чорні очі дівчини. Вони були теплі й щирі.

Розділ XIІ

“ДОДОМУ, ДОДОМУ!”

З прогулянки Северсон повернувся додому знову ж таки вертольотом, його проводжала “дівчина з Місяця”, Алена Свозилова.

— На добраніч!.. До зустрічі в Празі!.. — гукала вона з віконця вертольота, коли той, висадивши Северсона на даху інституту Тарабкіна, піднявся в повітря. Машина подаленіла, перетворилась на одну з летючих зірочок над великим освітленим містом. Потім зникла й зірочка. І тільки тоді Северсон відірвав погляд від неба.

“До зустрічі в Празі!” — лунало в його вухах, коли він спускався ліфтом.

“До зустрічі в Празі!” — ще чулося йому, коли він зайшов до своєї кімнати.

Северсон підняв штору, відчинив вікно, задивився в далечінь. В голові метушливим роєм перебігали події неспокійного дня, і всі враження повертались яскравішими й сильнішими, аніж були, але їх не хотілося аналізувати. Чудна туга стиснула йому груди. Він сам не знав, звідки з’явилось оце не знане досі відчуття тужливого неспокою.

Северсон сів до письмового столу, мимохіть витягнув з шухляди аркуш паперу й перо.

“Любий Альберте…” — написав він тремтячою рукою. Закреслив обидва слова, зім’яв папір. Знову простяг руку до ящика. Витягнув ще один аркуш і задивився на його білу поверхню.

До кого писати? Кому розкрити свою душу?.. Він тепер на білому світі сам-самісінький — старими друзями покинутий, а поруч з новими — такий по-смішному жалюгідний…

Северсон підвівся, пройшовся кілька разів по кімнаті. Знову повернувся до стола. Він хотів позбутись сум’яття думок та почуттів, звіритись бодай паперові.

“…Мені важко… — писав він похапливо. — Нічого не розумію. Почуваю себе жалюгідною мурашкою, яка з земного праху дивиться на людину-велетня… Велетень до мене ласкавий і люб’язний, але я його боюсь. Він володіє страшною силою. Мені здається, що в нього довжелезні руки, якими він обіймає всю земну кулю, як м’яч, і з легкістю сягає Всесвіту. Він необмежено панує і там, де я колись втратив життя в бою з природою. Нарешті і моє життя він вирвав з обіймів смерті, змусивши її поступитись.

Живу з велетнем, який не знає перепон, не відчуває запаморочення голови ні од висоти, ні од швидкості. З його ласки живу в казковому місті, яке можна сміливо порівняти з раєм… І все-таки я його боюсь.

Легко звикаєш до хорошого, і важко повертатись до поганого. Чи матиму я хоч пізніше досить сил, щоб воювати з долею?

Колись я міг би сміливо стати до перших лав, а тепер я — останній з останніх, найжалюгідніший, дурніший за десятирічного хлопчика. Як багато я проспав, як жорстоко перевалив час через мою голову! Але я не хочу жити з чужої ласки. Я повинен повернутись додому і почати усе заново! Або наздожену сучасну людину, або…”

Останнє слово перетворилось на різку риску, схожу на блискавку. Северсон кинувся на постіль і занурився головою в подушку. Раптом він здригнувся: пальці відчули холодний аркуш паперу.