Сигнали з Всесвіту - Бабула Володимир. Страница 44

В клубі було весело. Навратіл розповідав цікаві історії з Моравської Словаччини — оповідання, які передаються від діда до батька, а від батька до сина: про те, як Францек Пагач обдурив святого Антонічка; як Йожка Несвадбуй чистив вікна сокирою або як на межі, через яку двоє селян доти позивалися, поки втратили свою землю, кожної ночі з’являвся привид.

— Ідіть до нас! — покликав сміючись Шайнер.

— Не чіпайте їх, — хитро посміхнувся Навратіл. — Безперечно, вони хочуть сказати одне одному дещо важливіше, аніж моє базікання. І більшість історій вони вже знають, це мої старі співробітники, я їх завжди пригощаю чимсь схожим.

Алена спалахнула.

— Ходімте до них! — прошепотіла вона.

— За хвилину! — попросив Северсон. — Тільки домовимось, як бути далі.

— Слід було б розповісти Иавратілу.

— Зарано. Можливо, натрапимо на більш важливі речі. Мені спало на думку, як простежити за Ватсоном під час роботи.

— Як?

— З допомогою службового відеофону. Не знаю, як це влаштувати, але, можливо, вдасться.

— Гаразд, гаразд, а тепер — тихше, на нас дивляться. Ідея Северсона з відеофоном була ще авантюрнішою, аніж огляд каюти, проте Алена вже не опиралась. Результати обшуку справді давали право на більш активне втручання.

Здійснення плану забрало багато часу, бо в центральній станції необхідно було зробити такі зміни, щоб можна було коли завгодно вимкнути сигнальну лампу в апараті, яким Ватсон користувався найменше.

Проникнути до центральної станції непоміченим — важкувато: вона була розташована поблизу атомної електростанції, де ні Северсон, ні Алена не чергували. Нагода сипала лише через кілька днів, та й то цілком несподівано. Северсон знову був диктором передачі для Землі. Алена була саме вільна, тому прийшла до студії, щоб допомогти приятелеві.

В репортажі, як звичайно, були кадри з окремих робочих місць. Перед початком передачі Северсон відеофоном попросив усіх членів екіпажу приготуватись. Однак службовий апарат Ватсона не працював.

— Викликайте поки що інших, а я навідаюсь до центральної станції, чи нема там якого пошкодження… — Алена багатозначно підморгнула Северсонові і побігла.

— Все гаразд! — посміхнулась вона, повернувшись за хвилину. — Можемо починати передачу… і приймання! — додала вона пошепки.

Обоє ледве дочекались моменту, коли можна було почати експеримент.

Алена прикрила “око” іконоскопа цупким папером і набрала номер кабінету Ватсона.

Затамувавши подих, стежили вони за екраном. На ньому з’явився кадр з обсерваторії. Ватсон сидів спиною до апарата, з якого за ним стежили.

— Вдалось! — прошепотіла Алена. — Сигнальний вогник не світиться.

Раптом Ватсон обернувся. Обвів поглядом обсерваторію і знову поринув у роботу.

— От я перелякався! — з полегкістю сказав Северсон.

— Не бійтесь, все гаразд. Як я помітила, цим апаратом Ватсон майже ніколи не говорить. Головним чином користується тим, що на столі.

Картина на екрані не змінювалась.

— Сьогодні, мабуть, не побачимо нічого особливого, краще вимкнемо… — запропонувала Алеиа за десять хвилин. — Ватсон надто сумлінний працівник, щоб нехтувати чергуванням біля дослідницького астрорадіолокатора та астрогравіметра.

Северсон уже торкнувся важелька, коли це Ватсон раптом схопився і одчайдушно замахав руками. Швидко крутнув червоний вимикач, яким можна було ввімкнути апарати в усіх каютах одночасно:

— Увага, увага, небезпека!.. Увага, увага, небезпека за двадцять п’ять хвилин перед нами!.. Мчимо до великої туманності. Негайно маневруйте праворуч, в напрямку сузір’я Діви!

Алена страшенно зблідла:

— Тримайтесь!

Тільки-но вона це вигукнула, як уже задвигтіла підлога у них під ногами. Обоє сильно вдарились об стіну, і їхні тіла занурились в захисні подушки.

За кілька хвилин реактори двигунів загуділи на повну силу.

— З вами нічого не трапилось? — через силу запитала Алена.

— Ні. Що сталося? Чому нас не попередили заздалегідь?

— Адже ви чули Ватсона? Це було найсерйозніше застереження, яке я будь-коли чула. Вирішується питання життя чи смерті, зрозумійте не. Для нас усіх. Ми повинні ухилитись від туманності за яку завгодно ціну, навіть коли б хтось із нас під час маневрування позбувся життя. У нас лишається дуже мало часу. Якщо ми залетимо до туманності, то живцем згоримо разом з “Променем”.

— Чому ж Ватсон помітив її так пізно?

— Звідки я можу знати? Я сама з цього дивуюсь. Алена глянула на годинник:

— Отже, все вирішиться за двадцять чотири хвилини… — сказала вона повільно.

Северсон хотів узяти її за плечі, але відцентрова сила надто міцно тримала його на тому ж місці, куди його було кинуто.

— Хай це закінчиться як завгодно, але жити було варто. Люблю тебе, Аленко! — прошепотів Северсон ледве чутно.

— Ти добре знаєш, що й я тебе…

— Гніваєшся на мене?

— Чому, дурнику? Я скорше вдячна, що переживаю цю мить. Коли б ми набралися стільки хоробрості, щоб сказати це одне одному так відверто?.. Я боялась, що мою любов ти засудиш як сентиментальність або все ще лишаєшся вірним дівчині, яку колись кохав…

— Ніякої дівчини я досі по-справжньому не любив. Просто не мав на це часу… Були колись у мене дві коханки, але називались вони Арктика і Антарктика… Скільки хвилин нам ще лишається?

— Забудьмо про час! — попросила дівчина. — Хай собі мчить своєю дорогою. Розповідай мені краще про свою молодість. І про те, як тобі сподобалось у нас. І про Митька з Москви. Ти любиш про нього згадувати. А я люблю слухати.

В кабіні управління всі мовчать.

Молодінова і Навратіл напружено стежать за екраном астротелевізора; Грубер дивиться на годинник; Шайнер обернувся до тулуба корабля і спостерігає вогняну смугу, яку прокреслюють в небі реактори двигунів.

— Не обминемо… — шепоче Молодінова.

І справді, на тулубі “Променя” одна по одній починають спалахувати яскраві крихітні цяточки: вільно плаваючі в космічному просторі атоми водню з шаленою енергією б’ються об метал обшивки зорельота.

Цяточки спалахують все частіше й частіше; оболонка корабля вже починає розжарюватись. Вона рожевіє, і це — страшно…

Ввімкнено всі охолоджувальні пристрої, але вони вже не допомагають. Обличчя космонавтів заливає піт; вони важко хапають ротом повітря, сухе й пекуче.

Кожна хвилина тягнеться нескінченно; починає затьмарюватись свідомість. Ось-ось настане кінець… І вже навіть хочеться, щоб він настав, бо витримувати далі несила…

Але ось вогники починають згасати. Тьмянішає метал оболонки. Ще дуже й дуже жарко в зорельоті; двигуни ще працюють з таким перенапруженням, що весь “Промінь” аж здригається. Однак небезпека вже минула.

— Туманність була надзвичайно розрідженою, і ми захопили тільки її край… — сухо сказав Ватсон. — Саме через те я й виявив її надто пізно… Ви, мабуть, дорікаєте мені за неуважність. Але знайте: все, що Ватсон робить, він робить сумлінно.

— Це, безперечно, так, — палко сказала Алена.

Северсон промовчав.