Сигнали з Всесвіту - Бабула Володимир. Страница 85
— Жива модель тризір’я Центавра! — охнув приголомшений Краус — Моделі сонць ні на чому не тримаються, — додав він зачудовано.
— Це ше дрібниця! Поглянь уважніше: навколо сонць обертаються планети. Бачиш, як швидко рухаються? І так само вільно пливуть у повітрі… Як це можливо? Який механізм приводить їх у рух, якщо вони нічим не зв язані з усім навколишнім?
Краус раптом здригнувся:
— Повернімось. Побоююсь, щоб Грубер там чого не накоїв.
Біля входу в піраміду Грубера вже не було. Марно шукали вони його на подвір’ї та у вуличках поміж будовами. Тільки біля великої півкулі з спіралями виявили лушпиння “горілчаних” бананів.
— Біда! — розпачливо сказав Краус — Мабуть, хтось затягнув його всередину, — кивнув він головою в напрямку входу, подібного до того, який вони виявили в найбільшій піраміді.
Після короткого вагання вирішили піти на розшуки.
Вхід у простору будову з спіральними конструкціями був ширший, аніж у піраміду, так що мандрівники могли просуватись вперед не нахиляючись.
В кількох місцях коридор перетинали труби, що йшли кудись у глибину землі.
Що далі просувались втікачі, то дужче охоплювало їх почуття, ніби вони втрачають грунт під ногами. їхні тіла легшали й легшали. А в кінці коридора, перегородженого низенькими поручнями, вони раптом відчули, що зовсім втратили вагу; притягання планети на них не впливало — так само, як і в міжзоряному кораблі. Вони судорожно тримались за поручні, скеровуючи прожектори перед себе.
З темряви перед ними проступило просторе приміщення сферичної форми. Посередині кількома мереживними балками була прикріплена куля з блискучого металу. Як промені, до неї збігалось кілька труб.
Краус нахилився через поручні, але одразу ж злякано відсахнувся.
— Хтось летить прямо на нас… — прошепотів він ледве чутно і швидко попростував до виходу.
— Це Грубер, не бійся!
І справді, за хвилину перед входом у приміщення з’явилась людина, яка пливла повітрям. Вона була звернена до своїх приятелів спиною, ніби й досі їх не помічала.
Краус погукав, але Грубер навіть не поворухнувся і байдуже продовжував свою дивну подорож понад стінками печери.
Обидва стежили за ним, як за привидом.
— Можливо, його приглушили?.. Треба його якось рятувати, — прошепотів Краус. — Зачекай тут, я збігаю по трос…
— Нікуди не ходи, це даремно: він знову підпливе до нас. Поглянь, обертається навколо кулі, немов супутник…
У Крауса від такого байдужого порівняння аж мороз пробіг по спині, але він нічого не сказав.
Нарешті тіло Грубера знову наблизилось. Мак-Гарді втягнув нещасного до коридора і присвітив у обличчя.
— Мертвий…
— Справді, мертвий… — підтвердив Краус, коли уважніше оглянув нерухоме тіло. — Вбитий електричним струмом! Свозилова ще могла б оживити його…
Він схопився за голову:
— Прокляте життя!.. Повернімось краще до наших, бо інакше ми тут, безперечно, збожеволіємо! Або загинемо так само, як і він.
Розділ XVII
ПРИБОРКАНИЙ ВУЛКАН
Життя у підземеллі ставало дедалі небезпечнішим. На будівництві житла на Накритому столі боролись за кожну хвилину. Тільки-но вивершили дах, як туди одразу ж перевели всю обстановку спалень, лабораторій та клубу.
— Першу перемогу здобуто, друзі! — урочисто сказав Навратіл на невеличкому бенкеті з цього приводу. — Ще кілька тижнів тому ми часто зітхали: “Ох, куди поділись ті часи, коли світом ковбаси літали!” А сьогодні вже…
Він не закінчив. Світло в клубі раптом згасло. Водночас з цим пролунав оглушливий гуркіт.
Вроцлавський підскочив до вікна і рвонув запону:
— Наша підземна електростанція!..
Над скелями, які на очах жолобились і насувалися одна на одну, тьмяне передвечірнє небо розгорялось багряним сяйвом.
— Люлька вивергає вогонь! — вигукнув Фратєв. Поминувши групу вчених, він вибіг з будинку і подався на аеродром. Перш ніж хтось встиг опам’ятатись, у повітря піднявся вертоліт.
— Увага, увага!.. — лунав схвильований голос Фратєва з гучномовця радіостанції в клубі. — Наближаюсь до кратера вулкана. Дим перешкоджає бачити, спускаюсь нижче… Зараз уже бачу добре… Могутній потік лави суне кратером у напрямку Накритого стола… Тікайте!
— Я — Навратіл! — хрипко викрикнув академік. — Негайно спускайтесь!.. Негайно, ви чуєте?! йдеться про життя усіх.
— Зараз буду спуска-а-а… — Фратєв протягнув останній звук і несподівано замовк. — Все гаразд, тільки невелика подряпина на скроні… — озвався він знову по короткій паузі. — Спускаюсь.
Як тільки вертоліт приземлився, Навратіл кинувся до нього й сів поруч Фратєва. Під пахвою він тримав невеликий металевий циліндр.
— Назад, до вулкана, до паразитарного кратера! — наказав академік, відсапуючись.
Фратєв мовчки кивнув. Вертоліт піднявся в повітря. До кабіни заповз їдкий задушливий дим.
— Приготуйтесь, друже, зараз скинемо атомну бомбу! — сказав Навратіл, коли вони опинилися над протилежним схилом вулкана. — Бомба спускатиметься на парашуті, однак багато часу в нас не лишиться. Коли я вам скажу, намагайтесь якнайшвидше вибратись з зони вибуху. Не може бути, щоб ми не скерували лаву в інший бік… Увага!.. Єсть!
Освітлений багряними відблисками парашутик з атомною бомбою швидко знижувався. Навратіл провів його поглядом і обернувся до Фратєва:
— Ну, чого ж ви…
Вертоліт гойднуло. Фратєв, який сидів, уткнувшись головою в пульт управління, мляво зсунувся додолу. Його обидві щоки були залиті кров’ю.
Навратіл кинувся до нього, потім судорожно перехопив важелі управління, щосили натиснув на педаль газу.
Вертоліт різко рвонуло.
А внизу, біля невеличкого засипаного кратера, блиснув спалах неймовірної яскравості. Вогненний вихор здійнявся у височінь; він розганяв присмерк ночі, підхопив вертоліт і кинув його аж ген убік.
Навратіл насилу вирівняв машину.
Велике жовте сонце зайшло за голі верхів’я гір. По небу розлилося червоне віялоподібне сяйво. І назустріч ньому сяйву швидко піднімався вертоліт, у якому сиділа одна-однісінька людина — професор Мадараш.
Професор ще раз поглянув згори на будинок, освітлені вікна якого навівали смутні спогади про затишок.
“Чи доведеться ж його ще побачити?” — майнула в голові невесела думка, але професор одразу ж її прогнав і перевів погляд у протилежний бік.
Долиною вогнів сунув густий дим, прибитий вітром до землі. Над ним крихітними чорними цяточками снували крилаті квартяни, вигнані пожежею з своїх печер.
Вулкан погрозливо вивергав полум’я з обох кратерів. Лава, яка ще потроху витікала з бічного отвору, моментально застигала на поверхні, утворюючи на скелях зморшкуваті нарости. В деяких місцях гази й водяна пара пробивали неміцну зовнішню кору, утворюючи мініатюрні кратери, що розбризкували іскри вогню.
Мадараш зітхнув і полетів швидше.
Вертоліт прямував просто на північ, до екватора. Треба було поспішати: наближався зручний час для зв’язку з Землею — та півкуля Кварти, де стояв гравітаційний передавач, оберталась у напрямку до нашої Сонячної системи.
Машина легко сіла на майданчику біля невисокої конструкції. Мадараш зайшов у приміщення, увімкнув апаратуру. Вчений був дуже схвильований.
— Сьогодні передаю вам ще сумнішу звістку, аніж учора… — монотонно виспівував телеграфний ключ. — Інженер Фратєв тяжко поранений: у нього розбита черепна коробка і обпалено частину обличчя. Разом з академіком Навратілом він героїчно рискував собою заради нас усіх… Доктор Вроцлавський бореться за його життя. Втрату крові поповнено переливанням, однак поранений увесь час лишається непритомний… Як усе це трапилось?.. Учора я повідомляв про несподіваний вибух нашого сусіда, вулкана Люльки. На щастя, академік Навратіл встиг виготувати атомну бомбу, якою ми вирішили відкрити бічний кратер, щоб потоки лави не знищили наше селище. Інженер Фратєв при розвідувальному польоті над вулканом був поранений розжареною вулканічною бомбою в скроню. Він вважав це за легке поранення і не доповів Навратілу, а полетів з ним до вулкана ще один раз. Навратіл помітив його стан тільки перед вибухом атомної бомби, коли Фра-тева було поранено вдруге, — великим уламком каменя, що пробив вікно вертольота. Крім інженера Фратєва, всі чіорові… Щойно збудоване житло на Накритому столі не пошкоджене, зате печера завалилася зовсім. Підземна атомна електростанція знищена. У нас лишився єдиний реактор на “Стрілі”, але він не може дати стільки енергії, щоб ми могли побудувати ливарню й виготовити частини для пошкодженого “Променя”. Ми зайшли у безвихідь. Лишається єдина надія: попросити про допомогу квартян. З дотепних конструкцій, виявлених Свозиловою під час подорожі навколо Кварти, можна судити, що вони досконало володіють технікою й мають металургійні заводи… Сподіваємось, що квартяни зустрінуть нас по-дружньому і не вважатимуть за окупантів планети… Турбуємось про Северсона й Свозилову. Вже кілька днів від них нема ніяких звісток. Можливо, у них пошкоджено передавач… На сьогодні кінчаю. До завтра!