Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман. Страница 17

…Несподівано в полі тої ночі ліг туман. Навколо місяця утворилась матова корона, пронизавши небо велетенською сонно-незворушною нічною веселкою. Шарудів вітер, зриваючи з гілля і розсіваючи краплі роси. Кілька крапель, протвережуючи, впало мені на руку. Ні, то були Маринині сльози. Вона сказала, що зможе приїхати аж під кінець осені.

Перед початком війни я ще три дні пробув удома і стрічався з Мариною. Але, видно, і ці зустрічі не були в силі щось остаточно вирішити, бо коли вибухнула війна, і Панько Середа, побоюючись, щоб не забрали на фронт, засватав Марину, вона здалася.

Дощ. Скеля набучнявіла, набряк держак молота. Обух лише приминає брезклий, поцяткований зернятками граніту вапняк. А кидати роботу не можна Та й несила. Глянеш на рядок стосів — і руки знову тягнуться до молота, незважаючи на втому. Я у Львові познайомився з одним художником. Дивна це була людина, лагідної, якоїсь втомлено-старечої вдачі, хоч тому художникові не було й тридцяти. Жилося йому гірко, сидів на хлібі й воді. Та не скаржився. Коли б я до нього не прийшов, заставав його з пензлем у руці. Картини він розставляв уздовж стін, оточивши себе довкола, тоді почав розвішувати в другий і третій ряд зверху. Якось я застав його не при ділі. Сидів кволий, виснажений, фарби і пензлі валялися на підлозі, мольберт пустував. Я зрозумів, що він вичерпав себе і купа не торканих підрамників потрапить на звалище.

Художник несподівано почав розпитувати, що діється у світі (досі він був відлюдником і нічим не цікавився), чи й далі триває безробіття, чи будуть робітники виїжджати в села на жнива. Словом, зі старим він покінчив, але ще не вирішив, куди податися. Ми просиділи години зо три, розмовляючи про речі, до яких йому завжди було байдуже. Потім я запросив його пообідати зі мною. Він відмовився. Тоді я приніс ковбаси, хліба, вина. За столом я переводив очі з картини на картину і мимоволі прохопився, що один із змальованих пейзажів я десь бачив. Художник подивився на мене з недовір'ям і сказав, що цього не може бути, бо… Він кинув виделку, взяв з підлоги пензель і підійшов до полотна в протилежному кутку.

— Бачите оце дерево? — запитав він, тикаючи пензлем. Відтак перейшов до іншого полотна: — А цю скелю над озером?

Я стежив за кінчиком пензля, який зупинявся у певних місцях не менш як десяти картин.

— Всі оці шматочки, — сказав художник, — я скомпонував на одному полотні. Цього пейзажу ви не могли зустріти в натурі.

Та я помітив, що в міру того, як він переходить від полотна до полотна, очі його загораються. Ні, нічого особливого. Він був лишень здивований моїм зауваженням. Але коли я погодився з ним і він рушив до столу, раптом його ніби пришило до долівки. Він поволі озирнувся навкруги, обійшов студію, і очі його сповнилися тугою і смутком. Він ще раз обійшов усі картини, тоді рушив до купи незайманих полотен. Те, що він зробив, повернуло його назад до праці.

Стоси мого каменю, звичайно, не йдуть ні в яке порівняння з доробком художника, та убий мене, я не покину каменоломні. Чим більше стосів, тим більше я прив'язуюся до них, вони стають мені рідними. Мабуть, на конвейєрі я не працював би жодної хвилини: мені треба бачити, що я зробив, тоді зможу продовжувати роботу. Досить мені глянути на купу набитого каменю, і я, забувши про мозолі і втому, вдовбуюся в скелі, як землеїд.

Я назвав би це інстинктом накопичення. Він властивий і бджолі, і тхорові, і мавпі, і людині. Лиш паразити не знають насолоди від результатів праці. Якщо в людей продовжуватимуть відбирати цю насолоду, то буде біда, люди звиродніють. Хто зна, чим це пахне.

Полічивши стоси, я невдоволено тру чоло: мало. Я витрачаю масу зусиль за мізерну винагороду. Здалося б свердло. Навертіти б дір, а коли підсохне, камінь почне клинитися — лишень встигай підбирати.

Мені це й раніше спадало на думку. Механічне свердло типу німецького дрільборера можна було давно зробити і не капарити. Мене лиш лякало, що це трохи марудне діло: нема доброго слюсарського начинання, але, зрештою, в кожного коваля знайдеться гострий майзель, молоток і шматок сталі. Інша справа — до кого звернутися. Головацький — з москвофілів, що кормляться з царської ласки, Іван Лобода — дурний радикал, Грицько Чурбан — націоналіст, де вкажеться, там і мітинг. Неохота самому сунутися під струмінь агітації. «Влипнеш», — казав Микола. Іти до Молотковського — то з горілкою. Якому богові цей молиться, в селі не знають. Піду до Молотковського. Якщо й заведеться, то при чарці легше стерпіти.

Я повертався від Шехтмана і міркував, як би то краще розіграти Молотковського, аби одразу признався і було ясно, з кум маєш діло. А втім, навіщо довго гадати? При сучасній складності речей розгублює найпростіше.

Із кузні виповзала, чіпляючись за стріху, бура кіптява: нині добре вугілля в бога за пазухою. Прозоро дивлячись у заґратоване віконце, Молотковський роздмухував жар у горнилі. Шкіряний міх порипував охриплим баском, як жива істота.

— Молотковський! — гукнув я з-за паркана.- Ідіть-но сюди.

Неквапно витерши ганчір'ям руки, він пустився до мене. Ідучи, розправляв плечі, покректував, і був він настільки буденний, природний, що на мить зробилося шкода його. Але задум був надто привабливий, щоб відступити.

— Пане Молотковський, — запитав я, — ви яку секту підтримуєте?

— Секту?!

— Я маю на увазі партію.

— Я?… Яку?… Ках-хи, гм… Я соціаліст.

Коли я дивився на його зажурене обличчя, мені здавалося, що ця людина так само далека від політики і стремління прилаштуватися до влади, як пень недогорілого каштана на нашому подвір'ї.

— А чого власне?…

— У мене до вас діло, — поправився я, — і питаю, бо всяких москвофілів здалека не хотів би бачити.

— Соціаліст я, пане Повсюдо, — впевненіше і поважно сказав Молотковський і діловито відкашлявся. — То прошу вас.

Двометровий, худий мов скіпка, з оцупкуватими пальцями і прозорими спокійними очима, він пропустив мене вперед, причинив хвіртку, в кузні потягнувся До вікна за люлькою, подав пушку з тютюном.

— Сідайте, прошу вас. Ось стільчик. Тут трохи темнувато, я відчиню двері. Так нервую, пане Повсюдо: нема чим вогню розвести! Тільки й того, що цілими днями махаю коромислом. Щось вогка наша зима. Пробирає мокротою до кісток.

Залізний брус міняв форму в його руках, як шматок глини. Коли я запитав, чи має він дрільборер, щоки його підвелися блідим рум'янцем, ніби він винен, що прогрес минув Колоброди. Та досить було показати вуглем на стіні що й до чого, — без зайвих слів приступив до роботи. Довгі, незграбні, мов чепіги, руки перетворилися у вивірені точні механізми.

Молотковський, забувшись, кумгикав якусь пісеньку. Я порпався в купі воєнного лому, вибираючи метал на деталі, наслухав. Третього чую в селі, що співає,- Загату, причинну Теклю і Молотковського. До Теклі під вікна мене вже не раз навертало. Вона співає, ходячи в хаті по колу, наче запряжена в кират: заклавши за спину руки, згорбившись і виставивши вперед усміхнено-скривлене обличчя. Першого разу, провивши гугнявим безрадісним голосом:

вона раптом пішла навприсядки, метляючи ногами і дико лементуючи:

Звівшись, стала мов укопана, добру хвилину дивилась в одну точку, наче чекаючи відповіді, потім сплеснула в долоні, вдарилася в боки:

Іншого разу я побачив її в чому мати на світ народила. Проспівавши: