Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман. Страница 35

Я відказав, що, навпаки, така смерть найлегша і наймиліша. Він не погоджувався, навіть злився, і я йому більше не перечив:

Уб'ють, Семене, будь певний, і — з заслугами.

Онук захоплювався успіхами полковника Болбочана і хоробрістю гуцульських куренів, що «тиснули москалів». Волосожар розповідав, що Америка постановила: якщо Європа не втихомириться — оголосить війну. Гривастюк закликав громадян приборкати польський ескадрон, який появляється ночами на толоці. Ілля Гордій переконував, що Росія без України не проживе і придумає якусь каверзу, аби заслати сюди своїх колоністів; що Росія заради хліба звойовує донське козацтво, а козацтво збройне опирається. Петро Стінковий вигукував, що треба допомогти республіці з останнього, а коли йому закинули, навіщо з Ковальчуком випакували зерно до вертепу, коли була реквізиція, страшно обурився і гримнув кулаком по столі.

Я полегшено зітхнув, коли в дверях задренькали музики, і в присінку навкіл Ревеки закружляло парубоцьке колесо. Ревека вже призабула Загату і ходила навприсядки з голими коліньми. Танцюристам плескали в долоні, Микола з Гривастюковою Гафією витинали такі кільця, що й Задвірний-дід ударив підборами. Кухарчукова Орися безсоромно світила нафарбованими червоним папером щоками і глибоким вирізом у светрі, а Ілля, спершись їй на плечі, підпирав ручищами її повні, привабливі груди.

Миколу штовхнув Богдан Онук. Микола дав йому стусана і послав до жінки. На Миколу налетіли Онукові побратими. Микола підпер плечима двері від комори і відбивався кулаками.

Почали впереміжку гамселитися старі й молоді, представники різних партій і безпартійні. Я вчасно протовпився до виходу; Онук вхопив з кута залізну кочергу.

— Ах ти, ситий бугаю, — кричав він. — Я тобі за все відплачу-ууу! Думаєш, ми не знаємо, в який ти бік тягнув на з'їзді в Станіславі? Не знаємо-ооо? Ах ти…

Зопалу я шарпонув держак на себе, і кочерга врізалась у стіну. Держак зламався. Онук не зумів його вирівняти або підняти над головою, а тут хтось Онука раптом штовхнув, і він полетів з штурпаком на Гривастюка. Сердешний війт дістав у груди такий лютий удар, що зарикав.

Усі розступились. Я поволік Миколу надвір. Тремтячи від збудження, ми довго сміялися. Онук досі обіцяє Миколі розмову сам на сам…

— Через півгодини я буду в тебе, — запевнив Микола.

— Пам'ятай, що без тебе я не покладу рісочки до рота.

— Добре.

Микола пішов до сестри за паскою. Три дні нудьгування ми вирішили замінити читанням книжок у замку і запасалися харчами. Якби не свята, я потесав би решту каменю.

Звечоріло, а Микола не появлявся. Я пішов до його сестри.

— Миколу і ми виглядали. Думали, він затримався у вас.

Вона хотіла ще щось добрехати, та я рушив геть.

Наступного ранку я озброївся двометровою лінійкою і подався до бункера. Плита мала форму квадрата з відтятими вершинами. Вимірявши одну сторону, я сів підраховувати. І тут загурчала бричка. Микола покинув коней під акаціями і виліз до мене на бункер.

— Ти що тут ворожиш? — Вій з зацікавленням почав озиратися.

— Хіба я тобі не казав? На цьому бовдурі буду зводити фортецю нащадкам.

Він остовпів.

— Ти з глузду з'їхав. Ні, справді?

— Справді ж.

— Ха-ха-ха-ха! — засміявся він. — Ну, й вигадник… А, між іншим, думка мені подобається: фортеця нащадкам!.. Авантюрист ти, як я бачу.

— Де ти вчора дівся?

— Образився? Був клопіт, Прокопику. Один знайомий вирвався з рук. Влаштовував.

— Скільки тут дерева треба увігнати?

— Але ж він високо над землею? Драбину будеш приставляти?

— Сходи виведу.

Микола взяв лінійку, протанцював краєм плити.

— Тобі відомо, що ліс подорожчав?

— Дам Петрушевичу заробити.

— Не варто.

— А що вдієш?

— Ялицю тобі спровадити?

— Ялицю, хай їй чорт. Невже моє трете покоління не спроможеться поновити дах?

— Залежить, ким воно буде.

— Як не ремісниками, то землеробами.

— Політиками!

— Затули пельку, — крикнув я. Та, подумавши, погодився: — Невже людина буде змушена політикувати за право на чесну працю?…

— Отже, так, Прокопику: за дерево не журися, але я приїхав по тебе.

— Хто тобі сказав, що я тут?

— Я мав час помізкувати і трохи розібрався в тобі.

— Гай-гай, — сказав я.

…Напіввивітрені скелі на Лісничівці віддзеркалювалися в озерці зеленим гобеленом. Ми увійшли до замка не через вежу, а з парадного ходу і звернули на ліву половину, куди Микола мене ще не водив. Обстановка тут була — саме мистецтво, правда ветхе: точені, різьблені, інкрустовані меблі, кришталеві люстри, викладені кольоровим дубом підлоги, скульптури, килими… Все вражало нев'янучою гармонією, завершеністю, мудрим спокоєм.

— Ти в захваті?

— На сьомому небі,- озвався я.

— А якби ще порядний бункер поблизу? Це був би рай! Мені справді здавалося, що тут бракує чогось по-сучасному надійного. Микола поклав мені на плече пудові кулаки:

— Нині ми побенкетуємо.

Ми вийшли на засклену веранду з протилежного боку замка. На грубо збитому з ялинових дощок столі пишалась пляшка горілки, навалено консервів, у полив'яній макітрі дві смажені курки з задертими обрубками лап, пузата банка цигарок.

— Влітку люблю трапезувати тут, під небом. Калач у нас кольору сонця…

Я розрубав навпіл курку: давно вже м'яса не куштував. Унизу перед верандою засіялась першими квітами невеличка галявина. Щедро світило сонце. Потьохкували солов'ї.

— Літом безпечніше почуваєш себе, — сказав я.

— Так, затишніше у всіх відношеннях.

— Тобі особливо.

— Усім.

— Твердині падають.

— В Угорщині і на Закарпатті перемогла Радянська влада. Петрушевич заборонив зібрання і з'їзди. Делегатів із Станіславського з'їзду не допускають до національної ради.

— Всюди рано чи пізно над сотнею грабів появиться один дуб і буде диктувати свою волю.

— Представництва треба добиватись і посилати в нього відданих народові людей.

— Які гарантії, що воно не стане ширмою? Продадуться віддані люди. Їм нікуди буде дітись.

— Ми стежимо за політичними торгами і оповіщаємо загал.

— Він і без цього все бачить.

— Не в однаковій мірі. Ти впевнений, що твоє універсальне недовір'я — найбільш правильна позиція. Та скільки тобі це коштує? Ти не перестаєш тремтіти. А інші володіють енергією, яка проситься в рух. Для таких ізоляція — знеосібка і смерть…

— Вип'ємо. Буде видно.

— За рух!

— За літо!

Гривастюк поправляється. Напевне, Катерина, спробувавши панських страв на учті в Заліссі, смачніше варить. Я чекаю, поки він дасть розпорядження, а він намагається блиснути господарською хваткою. Полонений червоноармієць, спроваджений війтом з Гусятина, падає з ніг. До його свідомості не доходять Гривастюкові накази, такий він виснажений. І війт здогадується.

— Повторіть, — велить він.

Плутано, російською і українською впереміжку, полонений викладає суть. Війт закипає.

— Чого ти морочишся з кацапом! — вигукує Катерина з сіней. — Це ж туман! Не ткни носом у гній — не підкине, не шпигни вилами — сніпок не подасть. Іди вже, ось чоловік дожидає, а з цим турком я сама впораюсь.

З вікна визирнула Гафійка. Її обличчя теж заокруглилось Гривастюк переродженим лагідним голосом питає:

— Як ваше здоров'я?

У канцелярії сідаємо навпроти, він застругує олівця, я лічу гроші — останній внесок.

— Знову з металом? — кидається він.

— Паперу нема.

— Боже праведний, ми маємо вказівку розпродувати землю за безцінь, уряд потребує валюти. Не ображайтесь, пане Повсюдо, і забирайте своє золото назад. Приносьте паперові гроші.

— Що ж мені, знову воювати заради них?

— Не воювати. Ви натерпілися, Повсюдо, черга для молодших. Але ж паперові гроші — доступна річ.

— У кар'єрі не виколупав.

— На камені гроші не родяться, це правда… Хоч камінь може давати зиск… — У війтових очах мигнули насмішкуваті іскорки. — Чому не напишете братові? Урядовці і їх родини користуються пільгами.