Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман. Страница 53

— Я мусив піти. Мене могли засудити. А твою Надійку я пам'ятаю. Мила дівчина. Злагоди не було?

— Де там! І на суперечку не заходило. Розумієш, біда. Мені не переставало здаватися, що зв'язав Надії руки, кривджу своєю долею, що чим далі, то буде їй тяжче зі мною. Туманів, туманів та й зібрався до Канади… Ти ще був дома, як Крочакова Ревека розбилась?

— Ні.

— Скочила зі скелі в кар'єр, де ти камінь рубав. Ніхто нічого не знав, аж навесні дітиська знайшли. Вона вже- лиш кісточки. Мала якусь тугу, не могла перенести.

— Шкода.

— Шкода, — погодився Тодосій. — Вона була ніби з іншого світу. В серці носила біль, а де з'явиться — там веселість. Прокопе, а Павлюк коли тут знайшовся? — пошепки запитав Тодосій.

— Він поїхав після того, як у нього стріляли. Пам'ятаєш, він тоді був у мене, тоді Марині поранило руку?

— Чув, чув. Він досі з комуністами?

— Вертайся назад, Тодосію, — сказав я замість відповіді. — Бачиш, тут нема життя.

— Та бачу.

— Я не маю іншої ради. В місті мене не будуть шукати. Ти ж повертайся додому.

— Ні, Прокопе. Хочу дістатися до Канади.

— Надія сама зачахне.

— А на моїх очах висохне — ліпше? Я, Прокопе, думав. Тут нема мені ні щастя, ні долі. Навчуся грамоти, пристараю грошей і піду, як той журавель, за теплою хвилею.

Він тепер дограє на одній струні. Ліпше не відраджувати, бо нарікатиме до смерті.

— Тобі не холодно? — запитав я.

— У тюрмі звик до всього. Інші мучилися, а ми з професором навчилися терпіти.

— З яким професором?

— Був з нами такий. Кривов'яз. Статечний чоловік.

— Грушевич привів його сюди ночувати.

— Так? — завовтузився Тодосій. — Поговори з ним. Прокопе. Він мені як батько. Мене як посадили до них, то тиждень не видавали матраца. Кривов'яз їм сказав, що не буде приймати їжі. Миттю принесли. Небагато таких людей.

На газеті під нарами затанцювала щуриха. Тодосій замовк, наслухаючи, потім ліг і більше не озвався. Я кашлянув, та він, видко, не чув, поринувши в німу бесіду з якимись гадками.

— Тодосію! — Я поклав йому на плече руку.

— Га? — стрепенувся він.

- Ілля Гордій у селі?

— Так.

— Гаразд, спи, — сказав я, не маючи охоти зачіпати ще один неприємний спогад.

Після того, як, виходячи з оточення, уряд ЗУНР перебазувався до нашої закутини над Дністром, Гордій одного дня підбивав мене втікати за Збруч, а наступного агітував пристати до якогось, йому одному відомого підпілля.

У Заліссі з осадників уже була створена повітова управа, і доходили чутки, що в Колобродах розташується прикордонна сторожа. На буковинському березі Дністра румунські солдати поквапливо будували укріплення. Польські загони мали прибути в дня на день. Якось Ілля Гордій, якого швидше відпустив тиф, ніяково усміхаючись і ховаючи під. набряклими повіками позеленілі білки, повів на мене атаку.

— Ми й не здогадувалися, що зунрівська влада тримається на волосинці,- сказав він. — Ми думали, що коли фронт по Сяну, то Львів мусить здатися. Але польська армія мала коридорець уздовж залізниці а Перемишля, і до Львова весь час прибували свіжі сили і продовольство. А стрільці не одержували підкріплення. Навесні Петрушевичеві вдалося перерізати коридор, та Львів уже не було кому брати.

У голові не зовсім прояснилося після. гарячки, і бесіда мене стомлювала. Та Гордій до чогось мене підводив і гудів, як млин.

— Ти колись казав, Прокопе, що уряд ЗУНР не той, який потрібний Галичині, аби гарантувати від нової окупації. Але посуди: у лютому Антанта надіслала державному секретаріатові ультиматум з вимогою скласти зброю або йти на більшовиків. Ультиматум не прийняли. Тоді з Франції сюди перекинули армію Галлера. Петрушевич робив усе, що було можливим.

— Не знаю, — мовив я роздратовано.

— Правда, — вів своєї Ілля, — більшовики пропонували йому мирний договір. Але в нас багато хто гадав, що більшовики — тимчасова течія. Та були й такі думки: нехай Україна буде комуністичною, але сукупною. Може, Петрушевич дав маху. Пам'ятаєш, на селянському з'їзді в Станіславі всі делегати виступили проти нього? Він відмовився од переговорів і тим самим перешкодив сполученню червоної Росії і червоної Угорщини; революцію в Угорщині задушили, а тоді приборкали Галичину. Тут надвоє гадати.

Гордій зітхнув і скрутив нову цигарку.

— Ходімо на сонечко, — сказав я, спускаючи з ліжка ноги.

Надворі кошлатив листя на ясенах злегка схвильований і задиханий перед приходом осені серпень дев'ятнадцятого року. Марина з Левадихою і з дітьми пішли в поле по бур'ян. Під стіною сохло кукурудзиння і піняве лушпиння з качанів. Я розглянувся по оборі і сіпнув Гордія до хвіртки — захотілося навідатись до своєї хати.

— А ти знаєш, чого я сумнівався? — запитав я, коли ми вийшли на вулицю. — Я одного ніколи не міг вибачити: Габсбурзька імперія розпалась, я, солдат її, добираюся з фронту додому, а у Відні старі дипломатичні баби домовляються з тінями від трону про передачу влади в Галичині. За три тижні змінилося три вожді, які керували обороною Львова: Вітовський, Коссак і Стефанів. Не вмієте, сидіть та попивайте каву. Вони ж, мало того, навперебій галасували, що всі невдачі через комуністів. Усю молодь, яка могла повернути хід історії, називали комуністами.

— А торік ти про це недобалакував, — закинув Гордій. Ми наблизилися до хати і дерев'яними східцями піднялися на ґанок, стали біля незаскленого вікна на Дністер. Ріка бігла собі кудись, мов нічого не сталося. На затіненому тополями буковинському березі румунські солдати копали траншеї, у виярку на тлі неба лопати вихлюпували маленькі фонтани землі, і схоже було, що рвуться шрапнелі. Не без обопільної домовленості розділивши галицьку землю, сусіди не довіряли один одному. А галичанам залишалося нарікати на самих себе.

— Будеш закінчувати хату? — запитав Гордій.

— Так.

— Якась неясність довкола…

Я в душі посміхнувся. Щось намисливши, Гордій не відчував певності. Я знав, що він буде мене марудити натяками і притиками, поки в суперечці не висмикне десяток жил і не вибере ту, яка йому потрібна.

— Мені аж тепер стало ясно, як поляки все добре спланували, — мовив він. — Від Львова до найменшого хутора — всюди мали організації. Стрільці не встигли виїхати, а вони вже створили управу.

Він нагріб купу трісок і сів. Протерши мізинцем око, пильно подивився на мене, зітхнув і чи з жалем, чи з спокійним захопленням сказав:

— А галицька армія два рази здобувала Петлюрі Київ.

— У тому, що галицька армія перейшла Збруч, дуже довго буде відчуватися трагедія краю, — відказав я.

Гордій хворобливо скривився, і мені здалося, що він почне заперечувати, проте оскал на його знекровленому тифом обличчі несподівано розплився широкою усмішкою.

Вільно, поблискуючи, мов прощаючись, біг мимо очей Дністер. На буковинському боці на тлі голубого неба у видолинку вибухали фонтани землі. До ріки городом зійшла молодиця в підіпненій спідниці — десь, видко, прала в садку, зачерпнула коновкою води і, не глянувши на цей берег, знову щезла між соняшниками.

Дністер холодно поблискував на сонці, як злі сльози. Мене раптом осяяло, що стихія війни теж прокидається за якоюсь дивною логікою. Узяти хоча б мій бункер. Він австрійцям не придався, зате був потрібний республіці. Либонь, усе в житті так побудовано, що людська енергія не може пропасти.

— Я так думаю, — перервав мої гадки Ілля, — що треба не менше двадцяти років, аби тут знову зворохобилися, як у вісімнадцятому.

Я знизав плечима.

— Вже нема людей, що можуть організувати народ, — додав Ілля.

Я назгортав купу трісок в протилежному кутку ґанку і, сівши, зустрівся з пильним поблискуючим поглядом Іллі.

— Скажеш — ні? — спитав Гордій.

— Що ти вимацуєш? — запитав я навпростець.

Ілля, мов з переляку, здригнувся і нахмурився.

— Щось мусимо робити, Прокопе, — сказав він після хвилевого вагання. — Поляки нам показали приклад. Треба організовуватись, щоб не дати людям зневіритись.