Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман. Страница 72

Я посміхнувся в душі й пошкодував, що не чув, про що вони до цього говорили.

— Пане Грушевич, — сказав я, беручи лікаря під лікоть. — Я до Миколиної друкарні доклав свого здоров'я… Збережемо її в таємниці. Дасть бог, ми ще вашу книжку випустимо. І хлопців попередьте…

— Гай, гай, пане Повсюдо, — розчулено мовив він. «Розбийся, серце, бо язик закутий!..»

Про Миколу не було ні слуху ні духу. З допомогою Покутського я одразу після розмови з Грушевичем перевіз устаткування друкарні до його тісненького, але надійнішого льоху. Після цього в Корняктовому льоху не показувався.

Друкарня мені була ні до чого. Але життя повернулось так, що вона знадобилась.

Якось я ішов Городецькою, проклинаючи цю найдовшу і найнезатишнішу в місті вулицю — причину нервових розладів і жиляків на ногах. Переді мною мелькнуло знайоме обличчя. Я ніяк не міг повірити: Богдан Онук, тільки такий в три погибелі скручений, що я не йняв віри.

— Повсюдо! — скрикнув Онук.

Ми тричі поцілувалися. Богдан схвильовано витирав з чола піт і дивився на смуги бруду на хустинці.

— Виходить, ти у Львові, Повсюдо. А за тобою попитують, ой, попитують. Марину тягають у повіт, бо похвалилась, що має від тебе гроші. Бідна, з неї вже нічого нема. Як трісочка. Я німо простогнав і заховав очі.

— Проценти в тебе ростуть. Суд подав тебе на розшук. Зміни прізвище, поки не пізно, і не показуйся в Колобродах, бо зогнити тобі в каторгах. Невеселі вісті привіз? — запитав він. — Я оце йду і думаю, що нема тобі де сховатися, крім Львова. Тільки-но подумав — ти… А не дуже змінився. Хіба блідіший. Маєш роботу?

— Тимчасова.

— Я витребував папери за море.

— Тікаєш?

— Та зі мною півсела! Гордій, Молотковський, Герасимчук, Клин Осадчук, Федір Лисюк — півсела.

— Круто жити?

— Нема порятунку. Наїхало польських колоністів, а ми всі в боргах через податки — ти знаєш, урожаю не було, — то пишемось за море напропалу. Скоро Колоброди стануть Колобжодами.

— Довго будете у Львові?

— Завтра ще одна комісія.

— Я підійду ввечері на станцію.

- І не пробуй. Люди тепер такі, що хтось заробить на твоїй голові. А Марина геть приспала, — повернувся він до мого найлютішого болю. — Чи воно часом не сухоти надибали. Так-то воно життя мається.

— Червоні до вас не дійшли?

— Чекали з дня на день, але поляки дістали підкріплення і потиснули їх за Збруч. Підкріплення з Франції мали. Кажуть, між червоними багато наших хлопців… То ти у Львові…

— Будеш писати з дороги, згадай, що мене бачив. Лиш не кажи де. Нехай перекажуть Марині. Я писати не можу. Знайдуть за штемпелем. Тепер легко: оголосять у газетах, пообіцяють винагороду — і в руках.

— Та що я, не розумію, Повсюдо! Ой, як же ми надибалися?! — Він сплеснув долонями. — Кажи, що не від бога! Все, Повсюдо, від бога. І нещастя наше від бога Ну, мені йти.

— Щасливо, Богдане!

— Та вже якось воно мусить бути…

Я пішов упоперек вулиці з тим, що поки пересічу, розступляться сльози. Але вони не розпливались. Я пішов під горб коло Святоюрського собору, ліг на траву. Ох, як мені щиро плакалось… Тут я знайшов ту думку, якої довго не міг знайти: ворогам буду все псувати — від настрою до залізничних колій. Буду шкодити. Тихо, але безперестанку Я поклявся шкодити їм до смертного часу. Я їх буду розбещувати лестощами; буду заохочувати до розпусти; буду дратувати, насміхаючись, тручаючи в безодню; буду їх хвалити, щоб вони втратили здоровий глузд; буду кидати їм у лице їхню історію, щоб вони пишалися своїми нікчемними батьками, ставали на ту саму дорогу й вели по ній своїх дітей. Я їм приготую смерть у звироднінні і втраті людської подоби…

VII

Усю весну дев'ятнадцятого року в державному секретаріаті сперечалися про те, у яку сторону податися, коли армія Галлера витіснить «усусів» зі Станіслава. Бідна Текля не могла настачити кави. Верховне панство ніяк не могло добитися порозуміння. На кухні вже не мили котлів, не було часу. Текля носила на чубчику хустки хмару пари, витирала долонею піт і думала, коли; нарешті, пани прийдуть до згоди. А вони ніби навмисне зволікали, напихаючись даровими паштетами.

Текля подавала на стіл самому президентові. Вона зачула від нього, що Аралов [27] «москаль». Знемагаючи від утоми, вона на хвильку зайшла до комори, сіла на скриню з продуктами і подумала: «Під червоних не підуть». Трохи віддихавшись, Текля пішла за посудою і почула, що до Львова приїжджає доктор Магаляс [28] укладати з поляками мирний договір. Текля повернулась на кухню і сказала помічниці: «Підемо під Польщу». Та витріщила очі, але промовчала.

Текля була сильною, витривалою, дівчиною, але роботи, що падала на її руки, і віл не пережив би. Якось Теклю розібрала гарячка, вона прийшла до коменданта і поскаржилась: «Нездужаю, не маю сили…» Комендант звелів вартівникові відпровадити її додому, а сам подався шукати нову куховарку. Та коли повернувся, урядове братство немов крізь землю провалилося і Теклина помічниця кудись запропастилася. Комендант нюхом почув недобре. Крізь замкову щілину він зазирнув до покоїв президента. Тут теж нікого не було. Старий службіст прошмигнув досередини, кинувся до сейфа і остовпів перед порожніми полицями. Тепер він не мав чого поспішати. Він зачекав, поки не перестало калатати серце, і поволі, ніби забавляючись, став перегортати папери на столі. Нічого вартого уваги не було. Якісь скарги, просьби і вирізки з газет. Та все-таки, на комендантове щастя, трапився документ, який мав велику цінність. Комендант був чоловік хитрий і розважливий. Він підкрутив вуса, всівся у президентському кріслі, поглянув, чи добре заструганий олівець. Перечитавши Петрушевичеве розпорядження галицькій армії іти за Збруч, він диявольськи посміхнувся і розмашисте підписався. Після цього статечно зійшов униз, в кухні перекинув через плечі мішок з шинками і спокійнісінько рушив додому. Це був великий пройдисвіт. Ідучи, він не міг зігнати з лиця посмішки. Та він не дотямив, що ошукався, підписав не оригінал наказу, а копію…

Захопивши Прильвів'я, армія Галлера швидко посувалася на схід. Але поблизу одного сільця під Тернополем поляки змушені були затриматися. Три сотні солдатів, окопавшись на околиці сільця, знищили галлерівський авангард, посікли ескадрон кінноти, поклали на землю два піхотні полки. Солдатами командував звичайний сільський парубок, що повернувся з італійського фронту.

Розлючений Галлер звелів оточити село, майже з-над Збруча повернувши ще один полк. Вночі поляки перебили вартових і підпалили село. З палаючих хатин із зойками вибігали і падали під кулеметним дощем жінки й діти. Частина стрільців вступила в перестрілку, частини гасила пожежі, решта тримала оборону на західній околиці.

Удосвіта, поки сходило сонце, по селу били гармати. Воно вже дотлівало, але з городів ще відстрілювалися поранені. Командир з двома товаришами відбивався з криниці. Це була неглибока, обнесена муром криничка у видолинку, з якої воду діставали ключкою. Троє протримались до передвечора. У них не стало набоїв. Поляки закололи їх багнетами, а Галлер, під'їхавши на коні, наказав завалити криницю з трупами камінням і землею. Надвечірнє сонце ще встигло обцілувати сухими устами сирі грудки чорнозему, і наступила ніч. Поляки поховали своїх побитих в одній братській могилі і виступили на схід.

Минув день, другий. Ніхто не появлявся на згарищі тінню скорботи, не піднявся з кривавих ран, щоб обвести блукаючим зором руїни та обгорілі тіла і зітхнути смертним зітханням. Тільки сонце і збентежене гайвороння кружляли над колишнім селом.

Але десь через місяць на зарослому подорожником і порізаному дощовими струмками шляху показалося троє солдатів. Вони йшли босоніж, перекинувши через плечі вилискуючі од довгого носіння карабіни. Це були троє сіром із дивізії, яку розпустив на Стрийському тракті у Львові письменник Загряда.