Жінки їхніх чоловіків - Андрухович Софія. Страница 9

Але це не було погано. Навпаки — я вдихала повітря, дивилася на Астрід і посміхалася у відповідь на її погану звичку.

Отоді-то і з'явився Тит.

Дорога Маріє,

я нарешті на місці, приїхав учора п'ятнадцять по восьмій, усе гаразд. В автобусі, як Ти і казала, було надто гаряче — добре, що я послухав Тебе й одягнув синю футболку. Дякую за канапки — о шостій я справді дико зголоднів і надибав їх у бічній кишені наплічника. Моя розумна, золота Маріє, звідки Тобі так добре відомо, як я люблю канапки з білого хліба, з маслом, шинкою, твердим сиром, шматочком червоного перцю і маринованим грибочком? Я їв їх і думав про Тебе, тільки про Тебе, про те. яка Ти дивовижна і як я не можу зрозуміти цього, не можу осягнути, за що мені таке уважне, таке недосяжне щастя. Звісно, я думав про Тебе і перед канапками, і після того, як з'їв їх. Я думаю про Тебе і зараз, і Ти снилася мені сьогодні вночі.

Снилося, ніби я лежу перед отвором у цегляній стіні і виглядаю назовні. Там — прірва. Я вихиляюся все більше й більше, а тоді починаю падати, але чомусь не вниз головою, а навпаки — мої ноги, все моє тіло вже висить над проваллям, навкруги осипається цегла і падає додолу, а я тримаюся лише плечима, напружую шию, закидаю назад голову, щоб зачепитися за більш-менш надійний виступ, притискаюся спиною до холодної поверхні і витягаю назад ліву руку. Я напевно знаю, що хтось зараз візьме мене за долоню і витягне звідти. Я чекаю, чекаю і тоді справді відчуваю чийсь дотик. І впізнаю по руці Тебе. Ти рятуєш мене.

Я не бачив у сні Твого обличчя, не чув Твого голосу, я тільки доторкнувся до Твоєї руки — і знав напевне, що це не хтось інший. Справді, Ти єдина людина на світі, яку я міг би впізнати по руці.

Тут навіть краще, як я сподівався. Мусиш приїхати і побачити все на власні очі. Велетенський будинок з товстими стінами. Навколо — парк. Далі — кажуть, ліс. Моє ліжко таке широке і так просить, щоб Ти спала в ньому.

Наразі тут є тільки дві дівчини. Обидві дуже молоді, але на перший погляд достатньо милі. Одна з них — Астрід — має таке руде волосся, як моя мама, з тією лише різницею, що мамин рудий колір не справжній. Ця Астрід дуже багато курить і постійно п'є якусь гидоту.

Маріє, забув нагадати Тобі, щоб Ти врешті подзвонила до батьків і допомогла їм з помешканням. Мама просила зробити це якнайшвидше, але я мав стільки клопотів з тими папірцями, що мені зовсім вилетіло це з голови.

Дякую Тобі за все, моя золота Маріє!

Як би я жив без Тебе?…

Тит стоїть у скляних дверях і роззирається навколо. Він дуже худий і дуже високий. Має великі клешні, які намагається сховати в кишенях джинсів. Коли він крутить головою, час від часу поправляючи вказівним пальцем правої клешні окуляри на переніссі, стає видно, що волосся у нього па потилиці стирчить у різні боки, ніби він дуже крутився уві сні і не зміг потім його причесати.

Астрід сидить спиною до нього і дивиться на мене. Я переводжу погляд з неї на постать у дверях і посміхаюся до обох. Астрід посміхається до мене лише лівим кутиком уст. Вона трохи зсунулася на кріслі і поклала голову на спинку. Волосся вільно звисає донизу, ледь-ледь погойдуване вітром.

Тит підходить до нас і подає руку Астрід. Потім мені. Тоді сідає поряд і витягує із нагрудної кишені сорочки пачку сигарет. Потім починає шукати щось інше, обмацує себе по нагрудних кишенях, тоді по кишенях джинсів і нарешті кидає на стіл запальничку, видобуту з течки, яку, виявляється, має при собі.

Тут є якісь магазини поруч? — питає він і поправляє окуляри.

Є, каже Астрід, порт Отам, указує вона кудись рукою.

Тит киває.

У нього такий зосереджений і серйозний вираз обличчя, що мені стає боязко говорити будь-що. Цей чоловік не пробачає глупих слів, думаю я. Цей чоловік точно знає, як усе повинно бути.

Вам не здається, що все це відірве нас від дійсності? — питає Тит.

Астрід здивовано зводить брову.

Але ж власне для цього ми тут і є.

Не думаю, що це хороша ідея — жити отак, каже Тит з виглядом, ніби збирається прочитати двогодинну лекцію. В житті мусять бути обов'язки, життя мусить бути впорядкованим, інакше можна непомітно для себе опинитися поза межами… Я і сам люблю полінуватися часом, але до мене давно вже дійшло усвідомлення того, що бодай якась організація просто необхідна. Треба мати справді міцну силу волі, щоб не пуститися берега від такого життя, яке нам тут заповідають.

Я мовчки втуплююся кудись удалину, прикидаючись, ніби заглиблена в себе настільки, що не чую і не помічаю нічого навколо. Цей погляд буде моїм основним порятунком усі три місяці, бо з його допомогою мені вдаватиметься уникати подібних безсенсовних розмов. З цим поглядом можна уникати відповідей, відповідності, відповідальності. Цей погляд допомагає бути в центрі подій, але й не брати в них участі. Цей погляд справді рятує.

А яке життя і гам тут заповідають? — питає Астрід.

Ти, здається, найдовше тут — і мала б знати найкраще, каже Тит.

Але я все ж не знаю, каже Астрід.

Ну, наскільки мені відомо, це буде виглядати так: тиша, спокій, жодних обов'язків, весь час — твій власний, роби собі з ним, що хочеш — і в цьому криється найбільша небезпека. Тому що відразу з'являються спокуси: я можу поспати на годинку довше, я можу один день просто полежати на траві, я можу сидіти в парку і дивитися па людей, чи там — дивитися телевізор. Треба буде з потроєною увагою контролювати себе. Гроші дають, чи робиш ти щось, чи не робиш, навіть у кімнатах прибирають, закінчує Тит, переможно зблиснувши окулярами.

Не думаю, що все аж так страшно, каже Астрід. Навпаки.

Тит хоче щось на це заперечити, кахикає якось невпевнено, але мовчить. І ми далі сидимо тихо, кожен дивиться кудись поперед себе, кожен думає щось своє. Стає все зимніше, розмиваються контури, дерева так багатозначно чорніють, починаючи випускати ніч зі шпарин у корі.

Нічого ще не відомо.

У моїй кімнаті сині штори і синє покривало на ліжко.

Я недавно розплющила очі й якийсь час не могла зрозуміти, де опинилася. Кольорова постіль пахне пральним порошком. Може, ще й через це мені так довго не вдавалося заснути.

Лежу і думаю, як усе буде і що мені тут робити. Можна просто читати і ходити до лісу. Я нічого не мушу. Я навіть не мушу контролювати себе.

Довго стою під душем. Від надто потужного струменя води він вивертається, як змія, і захляпує стелю. Нарешті вдається врегулювати нормальну температуру і я сідаю, кладу голову на коліна, обхоплюю руками литки, заплющую очі. Мені дуже цікаво. Дуже страшно. Я думаю, що вдягнути. Я думаю, що їсти. Треба сходити до крамниці. Але як її знайти?

Потім довго ходжу взад-вперед по кімнаті, обманюючи себе тим, що не хочу сходити вниз із мокрим волоссям. Волосся невдовзі висихає, а я і далі ходжу. Знадвору долинають чиїсь голоси, нявчання кота, якийсь хрускіт. Але в домі тихо. Аж занадто.

Нарешті я зважуюсь. Підходжу до дверей і довго стою перед ними. Навіть беруся за клямку. Навіть ледь-ледь натискаю на неї. Але раптом різко відходжу і знову тиняюся кімнатою.

Зрештою, змучена цими вправами, вже навіть не думаючи, спускаюсь додолу. На кухні нікого.

Довго вовтужуся з електричним чайником, наповнюю його водою, чекаю, поки вона закипить. Знаходжу навіть пакетик чорного чаю — от вип'ю і тоді піду шукати крамницю і накуплю собі різних смакот.

Чекаю, поки чай трохи вистигне. З кухонних вікон видно траву і низькі білі мури. П'ю маленькими ковточками. Чую кроки. Серце починає калатати. На кухню заходить Тит.

Привіт, киває мені й кладе на підлогу декілька наповнених чимось пакунків. Був у крамниці.

Це далеко? — питаю. Бо я якраз збираюся йти.

Тит пояснює мені, як дійти до крамниці. Я дякую і продовжую пити чай.

Тит викладає продукти в холодильник. Він купив шинку, сир, масло, червоний перець, мариновані гриби і білий хліб. Десь недалеко починають навісніти пси.

Навпроти нашого дому — конюшні, каже Тит. Можна брати уроки верхової їзди. Можна заплатити й поїздити годинку по колу.