Танго - Білик Іван Іванович. Страница 25

Сергієві стало до нестями смішно, й він нестримно розреготався. Жінки спочатку спантеличено дивились на нього, переставши жувати, потім і собі заходились реготати, лунко ляскаючи долонями по стегнах, причому довгі, майже до пояса, порожні й зморшкуваті груди Мануели кумедно теліпались на всі боки.

Ряжанці подумалося, що це і є класичний випадок, коли люди не розуміють одне одного. Поки що смішно, бо так трапилось. Чиста випадковість. Трапляється й навпаки. І — частіше за все.

Сяк-так угамувавшись, Мануела з Челітою швидко закінчили свою дивну роботу, й стара, покректуючи, звелась на ноги, взяла Челітину макітру, добре перемішала густу тягучку рідину рукою, застромивши по самий лікоть, потім підняла поперед себе і врочисто поставила в Сергія у головах, красномовно показуючи рукою то на макітру, то на нього, мовляв, це — для тебе.

Задоволена такою кмітливістю, господиня забрала другу макітру, яку «готувала» сама, Челіта прихопила порожню, й обидві зникли на жіночій половині, лишивши гостя в цілковитому замішанні.

Не те щоб Сергій нічого не второпав, але він сушив голову над тим, як вийти з халепи. І раніше чував про національну страву індіян, яка, залежно від місцевості, виготовлялася з різних продуктів. Племена, що живуть на рівнинах і понад річками, роблять її з кукурудзи, горяни віддають перевагу звичайній та солодкій картоплі. Спочатку картоплю чи кукурудзу варять, а потім пережовують і ставлять на кілька днів шумувати. Від речовини, яку містить у собі слина, «каша» стає хмільною, її вживають і за страву, й за напій водночас.

На диво самому собі, Ряжанка навіть не розізливсь на кумедну жінку. Зрештою — хіба вона винна? Хіба ж бачила інше? Мануела ввесь вік прожила в своєму Тальталі, підірваному од усього світу, раз на десять років ходила пішки на ярмарок за сто двадцять кілометрів і робила те, чого її навчили бабуся й мати. Сергій тільки жахався, що діятиме, коли через три дні «усумчі» перебродить у макітрі й стара Мануела знову почне виявляти гостинність.

Але на третій день у Тальталі знову з'явився Буено. Він помітив у головах Сергія посудину, зашарівся й мовчки виніс її на жіночу половину.

Відтоді Мануела перестала погрожувати Сергієві тією їжею. Більше того: вона боялась навіть наблизитися до хворого, спантеличена дивацтвами білих людей, про які досі мала дуже віддалене уявлення. Стара індіянка тільки сумно дивилась на гостя здаля, і в очах її застигав якийсь материнський смуток і жаль. Коли щось треба було подати недужому, жінка підсилала сина Альдо.

Експедиція кочувала десь поблизу Тальталя, і Буено зміг ночувати в батьківській оселі мало не щовечора. За кілька день він прибув уже з Мігуелем, який тепер керував усіма роботами. Ще раніше Сергій мусив розкрити карти, хоч і не всі: сказав Мігуелеві, що шукають уран, а для кого — вмовчав.

Щиро кажучи, його схвилювало те, що повідомив Мігуель. Виявляється, експедиція щось надибала. Та це хвилювання тепер годі вже було називати радістю. Від однієї думки про уран настрій ураз псувався. До того ж поряд із Мігуелем сидів Буено. І хоч він удавав, ніби його не обходить їхня балачка, і хоч обидва геологи розмовляли між собою півнатяками й надмудрими словами, але в Сергія було таке враження, що водій усе розуміє.

— Ви, сеньйоре, не турбуйтесь, відпочивайте, — мовив Мігуель.

Ряжанка нишком глянув на Буено. Індіянин хмурився. Десь-то хоче, щоб він швидше видужав. Набрид, мабуть, усім отут. Певно, думає, коли б к лихій годині швидше забирався звідси. У глибині душі Сергій відчував, що несправедливий до свого рятівника, але на зло намагався сам себе переконати в протилежному. Це дуже нагадувало того лисого, який кривиться, блює і все одно п'є касторку, бо хтось його надурив, що від уживання цієї відразливої рідини волосся знову починає рости.

Таке порівняння дещо розважило Сергія. Але він, як і раніше, не витримував погляду Буенавентури. А той мовби навмисне товкся біля Сергія, коли нікого не було. Нічого не казав, але ввесь час трохи глузливо посміхався, й Ряжанка був переконаний, що в ці хвилини індіянин думає про день, коли трапилася пригода з гадюкою. Як він тоді сказав? «Мене не цікавлять таємниці в смерть переляканої людини. Захочете — поговоримо потім, коли видужаєте. В критичну хвилину людина часто робить дурниці, а потім шкодує…»

Ці слова переслідували Сергія вдень і вночі. Й тепер він був остаточно переконаний, що Буено чекає відвертої розмови. Й на якого дідька було плескати язиком? Таки водій має рацію: привид смерті часто робить людину тонкосльозою, й людина намагається «звільнитися» від старих гріхів, немовби їй від цього полегшає. Дурість! Усе одно гниття й черви…

Коли Буено з Мігуелем уранці поїхали, Сергій спробував проаналізувати останні події, але з того нічого не вийшло. Тоді думав, що настав його смертний час. Хіба ж можна було сподіватися, що за тисячі кілометрів од культурних центрів, у глушині джунглів, знайдеться дикун Санчо, якому позаздрив би кожен професор медицини? І розпустив нюні. Поліз каятися до першого-ліпшого тубільця.

Сергій виглянув крізь щілину надвір. У холодку господар тесав пакіл. Здається, лагодить свої рибальські причандали. За всі дні старий Педро не промовив до гостя жодного слова. Боїться чи зневажа його? Може, Буено розповів що? Тільки навряд…

На драбині з'явилась нечесана голівка Альдо. Сергій поманив його:

— Ходи сюди!

Хлопець радо всміхнувся, підбіг і сів поряд.

— Що то Педро робить?

— Збирається ловити рибу.

— А в старого Педро є й човен?

— Є, є! В кожного мисливця в Тальталі є човен.

— Він сам їздить?

— Ні, ні! На полювання ходить багато мисливців.

— Ну, скільки?

Малий Альдо, певно, премудростей арифметики не знав, бо, задумавшись, відловів, простягши спочатку одну руку, потім другу:

— Остільки й остільки.

— Альдо теж ходить на полювання?

— Ходить, ходить! Педро бере Альдо з собою на полювання.

— А що Альдо там робить?

— Альдо править човном.

— І він уміє?

Хлопець гордовито випнув груди:

— Альдо незабаром стане мисливцем!

У селищі раптом знявся гамір. Альдо кулею скотився додолу, забувши й драбину. Хтось щось вигукував, але Сергій нічого не міг уторопати. Всі бігли туди, де живе чаклун. Педро теж облишив майструвати й наставив долоню до очей.

Згодом прибіг захеканий Альдо. Оченята йому збуджено горіли:

— Падре! Падре!

Наскільки Сергій розумів, падре по-католицькому священик. Але ж старого Санчо в Тальталі так не називали. Ряжанка не встиг розпитати в Альдо — хлопець знову чкурнув туди, де зібралося все селище.

Увечері нагодився Буено. І хоч уникав розмовляти з ним, принаймні сам ніколи ні про що не запитував, але, зрештою, так далі не можна. Для нормальної людини цілком нормально, коли вона розмовляє з іншими. Кінець кінцем, слушна ситуація.

— До селища прибув католицький місіонер, сеньйоре начальник. — Водій замав звичку останнім часом говорити із Сергієм якось напівжартома, й це дратувало. Ну, та дідько його бери. Можна не звертати уваги.

— І часто він у вас буває?

— Частенько, сеньйоре! Щоправда, це — як на кого… Останній раз він був тут років із сім тому.

— Як це сім?

— А ото так, сеньйоре начальник. Я дуже добре це пам'ятаю, оскільки мене тоді… хрестили!

Сергій насупонився. Знову посмішки? Буено весело зареготав:

— Хай це вас не дивує, сеньйоре начальник. Мене хрестили у сімнадцять років. Разом Із сестрою Челітою та братом Альдо. Доти я для господа бога не існував як одиниця.

Уранці, разом із сонцем, місіонер з молитвою обходив індіянські оселі. Він важко підіймався по драбині, осіняв усіх розп’яттям, йому цілували руку, а потім кидали гроші в скриньку, яку носив за ним молодий індіянин, певно, теж з місії. На поясі в служки теліпався важкий кольт, що чудово гармонував із бронзовим розп'яттям падре.

Усі вийшли на чоловічу половину хатини. Мануела з Челітою з нагоди прибуття високого гостя начепили найкраще намисто. На стегнах у дівчини яскріла барвами нова пов'язка. Старий Педро понуро стежив за маніпуляціями падре, тримаючи напоготові потерту купюру. Альдо дивився на прийшлих широко розплющеними, очима, намагаючись не пропустити жодного руху, жодного слова. Найбільше його цікавив блискучий воронований кольт.