Танго - Білик Іван Іванович. Страница 39

Після першої чарки розмова, як і годиться, була статечна: про сподівання на цьогорічний врожай та скільки хліба засипали торік; про те, що, слава богу, вродило добре — бо й досі баба Марта тягає з комори.

Господиня теж була у своєму амплуа. Вона ввесь час підкладала в полумисок вареників і припрошувала гостей:

— Їжте, аби-сте мені здорові були, їжте.

— А вареники таки чорненькі, бабо! — сміявся Коляда й лигав один за одним, аж у горлянці кавчало.

Дід Гомін пожвавішав:

— Чорненькі, атож. Були б уже й біленькі, так тепер хто зна, як воно вийде. Ви ж Чопа Миколку знаєте? Так він оце поставив млин.

— Вітряк?

Дід перехилив чарку й не скривився.

— Де там! Паровий! То ж ми й думали, що вже молотимем, а оце з города чи звідкіля прийшла юстиція, чи як на неї кажуть, та й запечатали Миколин млин.

Старий присунувся ближче й змовницьки нахилив голову до гурту. Очі його заблищали.

— Шандарі були, о!

Задоволений ураженням, яке справив на співрозмовників, дід обтер вуса:

— Отож він хату поставив, І худоби накупив, і землі заорав багатенько — та вліз у борги. У хвірми якоїсь напозичався й виплачував ото вже скільки год. А оце на водохрещі й каже мені: «Поставлю, — каже, — діду, млин. Молотимете в мене? На вальцях, — каже, — буде!» — А чого ж, кажу, молотимем. Ну, він і почав ставити. А за які болячки? Песиків катма! Так він запріг вороного та її поїхав до хвірми. — «Дайте, — каже, — ще песиків, а я вже, — каже, — після спаса всі віддам». — Думав, мірчуком ото стільки назбирає… Еге. А йому кажуть: бери, тільки за більші про?центи. А Микола хоч дурний, та хитрий. Побіг до другої хвірми. Ті й дали йому. Дивлюсь, понавозили Миколі цегли, та лісу, та машинерії якоїсь. Поставив Микола стіни, вкрив залізом, і підняли комин, там такий високий, що як і не впаде. О-ондечки, бачите, за садком?

Коляда виглянув у віконечко. В такій темряві, певно, тільки дідові Гомону міг привидітись комин.

— Ну, зробив він ото все, а до машин не підступиться: не тямить. Раз так бабахнуло, що як тільки бідолаха не обварився! Поїхав у город, привіз якогось чоловіка, той тижнів зо два мулявся там та й поїхав: не захотіла машина крутитись. А грошей на нову бог дасть. Отак ото й стояв млин: ні меле, ні мірчук дає. А з хвірми як напосіли — плати, та й годі. Хоч виригай — а гроші дай. Ну, спродав Микола волів — оддав про?центи. Так знову напосіли, вже з другої хвірми. А песиків катма! І просився, й молився — не одступаються. Прийшла з суду ота юстиція, що я вже казав, приїхало верхи двоє шандарів і запечатали млин. Та так ото й стоїть теперечки. Казав Микола — спродуватимуть, та й не знаю, як воно буде.

— А що, діду, на роботу люди підуть до нас? — після чергового вареника поспитав Коляда.

— А чого ж не підуть? Підуть, ще й навприсідки!

— А жнива?

— Що там жнива! Молодиці впораються. Хазяїнам песиків треба…

Старий Гомін того ж таки вечора пішов до кума, а той до свого, н на ранок на дідовому обійсті зібралось чимало селян: і вкраїнців, і болгар, і поляків — багатий вибір. А надвечір селом покотилася чутка: приїхав суддя з шандарями спродувати Чопів млин. Гомоніли, нібито Микола метнувся просити в хазяїнів грошей, але майже нічого не настарцював. Пропонував навіть вороного огира за безцінь, та ніхто не спромігся й такої ціни дати, хоч кращого коня в усій Малій Українці годі було знайти.

Увечері Микола Чіп посіявся в діда Гомона разом із тестем. Забувши навіть на образи блимнути, попростував до Сергія. Ряжанка спочатку подумав, чи не на роботу найматися прийшов.

Микола ж став питати, ніби вони щойно розлучилися:

— Пане шеф, що маю робити? Ви чоловік великий, чи не порадите, аби-м сказав вам, у якій справі?

Сергія такий вступ розлютив. Він був переконаний, що оте «великий чоловік» сказане без глузливого заміру, але не міг стриматись.

— А чого це ти звертаєшся до мене? — буркнув Ряжанка. — Хай тобі тесть порадить, він ближчий до бога.

Микола не образивсь, а брат Даниїл тільки гучно висякався, ніби не до нього п'ється, старий же Гомін незворушно пихкав люлькою.

— Чи не порадить пан шеф, де би-м здобув трохи песиків? Я би-м одробив, коби ваша на те ласка.

Сергій не обзивався. Відповів Коляда:

— Де вони в нього взялися, ті сучі песики! Ми приїхали по людей, а наш банк, — Матвій свиснув, — киця з'їла. Нема. Вилетів у твій високий комин! — І зареготав.

Микола ще довго благав позичити йому грошей, не звертаючи уваги ні на які божіння, й увесь час торочив: «Я би-м потому одробив… одробив би-м…» Обличчя його на продиво зосереджене, ніби в людини, яка думає щось своє й навіть не слухає того, що сама говорить. Потім підвівся мовчки, вийшов не попрощавшись, і його зсутулена спина зникла за хвірткою.

В Сергія на серці було тоскно. Він, бігме, не дав би собі звіту в тому, бо в серця, відомо ж, свої закони. Сергієві раптом закортіло напитися. Хай йому біс, отому «доброму ґазді». До чого тут він, Ряжанка? Його діло — довбатись у землі, а решта хай іде до бісового батька навприсідки.

Коляда стежив, як Сергій лигає міцний ямайський ром, і злорадо щулився. Сергій же того не помічав. Не помітив він і як за вікном раптом усе небо зайнялось червоною загравою й злякано бемкнув церковний дзвін, як гасали й лементували вулицями села малоукраїнці, бряжчали відра та тривожно, мов на мерця, скавуліла собачня…

Про трагедію, що несподівано розбурхалася серед вишневих садків Малої Українки, Сергієві розповів уранці дід Гомін.

Подавшись того вечора додому, Микола біля своєї садиби мало не зіткнувся із сержантом поліції. Сержант почав йому щось пояснювати, але Чіп турнув його, ускочив на подвір'я й защіпнув хвіртку. На лемент позбігалися сусіди. Поліціянти почали перелазити через пліт. Угледівши, що один з них поза садком скрадається до хати, Микола дременув навперейми, потім раптом шаснув у розчинені двері й засунувся. Вдома саме нікого не було. Дружина щойно пішла до сусідок, а діти ще бавились на вулиці.

Поліціянти заходились тарабанити в двері й вимагати, аби їх упустили. Сержант нахвалявся, що хай-но добереться всередину, то не тільки майно поописує, як йому наказано, а й штани з господаря здере. Він апелював то до Миколи, то до натовпу, який зазирав з-поза плоту, й У темряві маячіла довга біла папsрчина — певно, ордер на арешт Миколиного майна.

Хвилин за п'ять під вагою кількох дужих поліціянтів двері почали жалібно лущати. І тут сталось несподіване. Спочатку брязнула шибка, далі з вікна вистромилась цівка двостволки, й просто в обличчя напасникам шугонуло двома снопами полум'я. Один з поліціянтів ухопивсь обіруч за обличчя й, надсадно виючи, впав на землю. Інших немов змело вітром. Пролунав дуплетом ще один постріл. У темряву покотився жахливий регіт:

— Ади, перепудились!.. Маму свою тут шукали?!

У відповідь болісно квилив поранений. Потім хтось підповз і за ногу відтяг потерпільця. Повітря розтяли лункі постріли. Поліціянти били по вікнах. Незабаром не лишилося жодної цілої шибки. Сержант віддав наказ, і люди у коркових шоломах зачали помалу наближатися до обложеного будинку. Але щойно з'явились на подвір'ї, як пролунав новий постріл, Поліціянти сипонули врозтіч. Сержант лютував.

— Гей, Ніколо! — горлав він. — Не дрочися, бо гірше буде! Негайно виходь і здавайся, інакше я не відповідаю ні за себе, ні за хлопців своїх!

Але з вибитого вікна знову бабахнув постріл. Поліціянти перелаштувались. Обравши зручні позиції, відкрили по будинку шалений вогонь з карабінів і пістолетів. Миколині постріли вже не дошкуляли їм. Шоломники посміливішали. Рана їхнього товариша виявилась не бозна-якою: одна дробинка подряпала лоб, друга — щоку. Сержант не вгавав погрожувати, добре сховавшись за ожередом соломи:

— Каррамба! Здавайся, бо гірше буде!

Микола після кожного вигуку посилав у ожеред по дві пучки дробу. Село неначе вимерло. Тільки собаки валували, нажахані стріляниною.