Танго - Білик Іван Іванович. Страница 50

Однак усе це не могло не хвилювати його. Танго поводилась так, як мусить поводити себе людина, до найменшої подробиці свідома трагічної долі, коли ця доля неминуча і водночас героїчна. Сергій несподівано знову згадав бачену колись картину, що зображає Жанну д'Арк на багатті, й жахнувся. На нього дивились ті самі очі великомучениці, яка добровільно йде на смерть заради ідеалу…

Наприкінці третього дня Танго сказала, щоб Сергій більше не чекав її. Чому?! Бо від завтра вона починає готуватися до свята. Головна жриця натиратиме наречених пальмовою олією, настояною на духмяному зіллі, потім (Танго видряпала над ліктем кілька рисочок і хрестиків) їх татуюватимуть, щоб вони сподобались Великому Духові Сонця.

— А тоді?

Танго лише тяжко зітхнула, але вже не заплакала. Після їх віддадуть Великому Духові Сонця.

Того вечора вона так палко пригорталася до Сергія й так ніжно та сумно вдивлялась йому у вічі, що серце краялось од несвідомого передчуття лиха…

Він стояв на дні вутлого човника, аж доки тендітна гнучка постать Танго не вийшла з води й не зникла в таємничому череві Чорної скелі. Не поворухнувся й тоді, коли дівчина з явилась на самісінькому вершечку кам'яного громаддя н звідти над темно-синіми хвилями полинула її пісня. Гімн Великому Духові Сонця. Але цього разу Танго співала, повернувшись спиною до розчервленого кола денного світилиська.

А воно, мов ображене зневагою, затулилося бузковою хмаринкою й швидко пірнуло за обрій у свої сонячні палаци готуватися до врочистого свята позавтра.

Розділ 24

Увечері Сергій трохи заспокоївся. На коренязі, до якої припнув пірогу, з плескатого каміння вимостив зручну ватру й розіклав у ній багаттячко, наносивши сухого суччя на цілу ніч. Воно займало доброго півчовна, проте лагідне полум'я прогнало темряву, а тоненький димок, повертаючись на всі боки, підлеглий примхливому вітерцеві, розпуджував комашню. Сергій навіть подбав про вкриванку — набгав у човен кілька оберемків сухої трави та жухлого пальмового листя. Зілля приємно й заспокійливо тхнуло прілячками та опеньками, геть-чисто, як колись там, удома. в пізню літню часину.

Від такого порівняння на серці стало сумно, але Сергій завбачливо скерував думки в іншому напрямку. Він заходився згадувати, як пропонував Танго поїхати у велику країну білих людей. А навіщо, власне, ота «велика країна»? Хіба погано жити, скажімо, на березі хоча б оцього Червоного потічка? Розчистити клаптик джунглів, може. навіть і випалити, як роблять індіяни, й засіяти ланок золотавою пшеничкою. Над водою поставити хатку на курячих ніжках — як у Тальталі, щоб вода під час дощів не заливала й плазуни б не турбували. А в хатині — нікого, тільки їх двоє: Танго і він. Зрештою, це нормально. Коли людина відривається од землі, вона зраджує природу. А зраду ніколи й ніхто нікому не дарував.

Сергій підкинув у ватру кілька цурпалків і закублився у сіно. Його хилило на сон. Човник ледь чутно погойдувало, а десь на перекаті дзюрчала вода…

Озеро зустріло Сергія сторожкою тишею. У серці прокинулась неясна тривога, яка дедалі дужчала, аж доки не охопила все єство. Якийсь голос підказував, що його Танго загрожує небезпека. Він раптом повірив у реальність усіх отих її казочок, і в нього затремтіли руки. Ряжанка вхопив жердину й щосили наліг на неї. Човен поплив попід берегом до того місця, де в розпеченому повітрі бовваніла примара Чорної скелі. Від води вела лише одна стрічка напівзасипаних слідів. Сергій витяг човен на піщану смугу й обмацав неприступне громаддя. Але марно. Годинник показував пів на третю. До кінця дня лишалося три з половиною. Ряжанка побрів рипучим піском попід урвище, шукаючи, де можна піднятись на кручу. А вона стояла фортецею — жодної приступки чи бодай карбу. Обстеживши бескид уздовж усієї піщаної смуги, Сергій сів у пірогу й завідпихався далі, туди, де скеля висла над водою. Мало не біля самого гирла тальталівської річки зовсім випадково помітив у прямовисній порепаній кручі ущелинку, з якої бігла в озеро прозора холодна вода. Не роздумуючи, Сергій затяг туди човника. Але стіни ущелини виявились так близько одна до одної й такі покручені, що пірога застрягла б між ними. Припнувши її за гострий визубень, Ряжанка побрів далі по коліна в холодній воді.

Дно було слизьке й зелене, і він часто втрачав рівновагу, але, незважаючи на те, чалапав і чалапав. Про напрямок міг лише здогадуватись. Ущелина ж раптом повернула круто праворуч — у протилежному від Чорної скелі керунку. Сергій у розпачі зупинився. Що робити?

Він задер голову й помітив за півметра — простягни руку й дістанеш — переплетене кінців'я кількох грубеньких ліан. Перепочивши хвилину-другу, вхопився за виткі рослини й насилу підтяг стомлене тіло. Але далі пішло значно легше. Ліани повростали щупальцями в скелю, й він міг навіть підпихатись ногами. Дивився лише вгору, де яскріли проти сонця рудуваті визубні й зеленіло кілька кострубатих кущів. Коли ж блимнув униз — голова пішла обертом: на нього шкірилася щербатою пащекою чорна прірва.

Трохи вгамувавшись, Ряжанка подерся далі. Ліани кололи руки та обличчя. З подряпин сочилася кров. Та підсвідома сила гнала й гнала Сергія вгору.

Нарешті прямовисна стіна стала похиліша, й незабаром він опинився на рівному. Руки й ноги аж гули від перенапруження, й довелося відлежуватись добрих півгодини. Тільки тоді звівсь на рівні — й мало не вилаявся. Ущелина за якусь сотню метрів кінчалась, переходячи в розлогу долину. А він, дурень, дряпався по стіні…

Приблизно визначивши напрямок, Ряжанка подався шукати Чорну скелю — єдиний орієнтир, від якого можна було починати пошук. Однак звідси, згори, ніякої скелі не видно було. Довкола все поросло обрідними чагарями та кактусами. Сергій тримався ущелини. Вона обов'язково приведе його до озера, а там і Чорна скеля.

Він знайшов її, коли сонце стало на вечірньому прузі. Ноги далі відмовлялися йти. В горлі пересохло, язик зробився мов шматок повсті — а прозора й синя вода звабливо грала далеко внизу.

Ряжанка примусив себе звестись і потягся стежкою, яка, звиваючись поміж кактусами й карликовими пальмами, таки привела його до струмочка. Геолог просто обличчям тицьнувся у теплу, нагріту за день воду й пив доти, поки не відчув у шлункові тягар. Потім, знесилений, упав горілиць і зачав міркувати, що робити далі.

Якщо глянути тверезо, він чинить дурість, лежачи отак на голому, незахищеному місці: зустріч із першим-ліпшим індіянином може скінчитися для нього сумно, до того ж тут починається інша країна, отже, він — порушник кордону. Проте, згадавши, чого прийшов, швидко схопився на ноги. Он починається пальмовий ліс, треба, либонь, бути обережнішим.

Коли входив до лісу, сонце зайшло. Однак повний місяць підібрався досить високо, й у розрідженому гаю таки можна було зорієнтуватися. Та Ряжанка затого не впав, натрапивши зопалу на кучугуру каміння чи груддя. Він мацнув рукою — кокосові горіхи! Й тільки тепер відчув, як виголодався. Адже ж торба із засмаженою свининою лишилась у човні десь там, на березі, внизу.

Навпомацки обчистивши з горіха кожух і розколовши ножем шкаралупину, Ряжанка нахильці випив молоко, а кашу вигрібав просто пучками. Це й стало за вечерю. Згадалася притча з народного гумору: «Чого батько вмер?» — «З голоду». — «Хліба не мав?» — «Ні, хліб був, але ножа загубили».

Прихопивши з собою невеличкий горішок, — якраз уліз у кишеню, — Сергій з новими силами поплентався далі. Пальмовий ліс кінчивсь, але через галявинку почався новий — різнопорідний. У цю мить долинули невиразні згуки: десь торохтіла гарба чи гуркотів далекий грім.

Ряжанка завмер, але згуки урвались. Він пішов далі. Торохтіння почулося знову, цього разу чіткіше. Набивши об гілляччя зо три гулі, Сергій здолав ще метрів із триста й став як стій. Десь попереду блимнув і згас вогник та сипонуло горохом. Так, це був, безперечно, барабан. Скрадаючись і наслухаючи, Ряжанка обережно посунув далі й невдовзі побачив світло вдруге, і то — зовсім виразно. Між деревами до самого неба хапалося червоне полум'я. На його тлі вимальовувалось кілька чорних постатей. Сергій поза деревами приступив ближче. Постаті, виявилось, не чорні, а бронзові, рясно змережані темними, білими й червоними смугами. І, що найдивніше, — усі жінки.