Танго - Білик Іван Іванович. Страница 57

Од'їхавши від скелі, Сергій мимовільно озирнувся. Імла порідшала й здійнялась угору. На самісінькому вершечку чорного громаддя маячіла маленька біла постать. Вона схилилась навколінця, обернута не в той бік, звідки в каламутному сповитку визирала невиразна пляма сонця, а туди, де на холодних сивих хвилях гойдався вутлий човник. Сергій дививсь на ту постать, і на очі йому накотилася сльоза…

У таборі Сергія зустріло якесь незвичне пожвавлення. Люди сиділи навколо вогнища й про щось перебалакувалися. Технік Мігуель хтозна й нащо підвівся й почав старанно обтрушувати зі штанів сухе листя. Ряжанка нічого не міг уторопати, але не допитувався.

— Утік земляк ваш, сеньйоре начальник, — сказав Буено.

— Утік? Ну й хай. Не вистачало ще сушити голову над отим нікчемою.

— Утік верхи. Взяв кобилу ось у цього хлопця.

Сергій лише тепер помітив, що цибатий малоукраінець Панас, той самий, що колись співчував Коляді, стоїть трохи осторонь і мне в руках стареньку вуздечку.

Виходить, допекло-таки невдасі-вбійникові. Сумління прокинулось…

Ряжанка навіть не спитав у цибатого, як його звуть. Він узагалі не знав жодного малоукраїнця на ймення. Сказав тільки Буенавентурі, щоби під час розрахунку відшкодував тому вартість коня, й мимовільно подумав, що за такі «заробітки» та самовільне підвищення платні страйкарям, певно, набере в Горбатюка боргів на цілий рік.

Але, зробивши з десяток кроків у бік свого намету, він негайно забув про це. Йому взагалі не хотілося ні про що думати. Хай воно сказиться! Оце «благо», яке різнить людину від тварюки, — їй-бо, тільки шкодить.

Діставши з лантуха плескату пляшку, Сергій сів у наметі й довго сидів, спершись лобом на холодне скло. Згодом повільно відкоркував ячмінне віскі, цокнув горлечком по зубах і пив нахильці доти, поки в грудях забракло повітря.

А вранці від настирливого торсання ледве прокліпався. Над ним нахилився Буено й тривожним голосом жебонів:

— Та прокиньтеся ж, сеньйоре начальник! Десь ділась наша куля!..

Сергій схопився, мов ужалений, — де той і хміль зійшов.

Буено насилу встигав ухилятись від гілля, яке цьвохкало по виду. У схроні було порожньо, тільки порозкидане гілляччя, яким Сергій з Буенавентурою щільно вкривали золоту кулю, та два з трьох протирадіаційних костюми лежали жужма осторонь. Свіжо прорубана стежка вела до потічка. На незайманому ґрунті виднілося дві вервечки кінських слідів: одна від річки, друга — до річки. Сергій з Буенавентурою кинулись туди, але в березі сліди зникали. Піщане дно потічка по-змовницькому не видавало злодія. Пісок був чистий…

Сергій сів над майже пересохлим Червоним струмком, не знавши, що й думати. Кроків за п'ять мовчки смалив цигарку Буено.

Розділ 27

У готельній кімнаті було затишно й незвично. Крізь навстіж розчинене вікно долинав одноманітний гомін зливи. Хвилі вітру то здіймалися, то знову вщухали, а дощ періщив, мов з рукава. Рвучко гойдалося в денному пів-мороці лискуче пальмове листя, й важкі краплини вицимбалювали на ньому колискову пісню, од якої млосно стулялись повіки. Сергієві було трохи ніяково лежати у м’якій постелі на слизьких, аж рипучих від крохмалю простирадлах. Останній місяць він день і ніч мерзнув. Тільки наївний або дурень міг припустити, що в тропіках цілий рік — літо. Якби вони попотяглися стільки під он такою зливою по бездоріжжі джунглів, одразу змінили б свою думку про «земний рай».

Зливи наздогнали геологів у дорозі. Ще добрий тиждень місили люди густу червонувату багнюку, змоклі й лихі, розлютовані на білий світ. Скільки разів на день доводилось долати розлиті киплячі ріки, аби обминути жахливі наноси та підступні страхіття осипів — деррумбосів, які поперегороджували всі схили в горах, усі видолки й стежки. Й щоразу, напинаючи важкі від вологи намети, люди з жахом думали, що було б, коли б оця злива заскочила їх ще там, унизу, в непролазних хащах!

Караван експедиції проточивсь на багато кроків уперед. Спочатку, позадиравши догори голови на верблюдячих в'язах, сторожко переступали кощаві лами. За ними плентались виморені погоничі, позапинані у наскрізь промоклі пончо, насилу переставляючи обважнілі від болота ноги. Метрів за сто услід їм гуркотіли два трактори, тягнучи на буксирі нещасного джипа. Машина сковзала й раз у раз погрожувала зірватись у прірву, через те Буено не дозволяв сідати нікому: він, мовляв, ще парубок, і за ним діти не плакатимуть. Кволий Мігуель чипів поруч із трактористом, а решта людей, кленучи вголос і дощ, і природу, і того, хто все це вигадав, пленталась іззаду, тримаючись на поважній відстані од підступного джипа, який міг і сам у безодню стрибнути шкереберть і прихопити людину з собою.

Експедиція вирушила додому за три дні після того, як зник Матвій Коляда. Сергій послав був навздогін трьох мисливців, але старий Освальдо повернувся, з чим і пішов: на жодній із знайомих йому стежин не виявлено підозрілих слідів, тим паче кінських. Матвій зник, наче випарувався.

Розрахувавшись із малоукраїнцями, відшкодувавши цибатому Панасові вартість кобили, Сергій дав згоду лаштуватись у дорогу. Він волів би лишатися ще бодай на тиждень — уранова жила раптом увірвалась. Де її закрутила нечиста? Урвалася біля самого озера. Але люди відмовлялись працювати, раз у раз лякливо позираючи угору, на важкі сиві хмари, що дедалі нижче спускались над джунглями. Сергій спересердя тільки матіркував, а вдіяти нічого не міг: робітники погрожували кинути його в оцій темній зеленій пустелі самого. Та потім Сергій і не каявся: добре, що вирушили. Інакше дощі могли напосісти ще в джунглях.

Найважчим, мабуть, видався Ряжанці вчорашній день. Мокрий, з голови до ніг повляпуваний багнюкою, увійшов Сергій до контори. Розфарбована секретарка Муча не відразу впізнала його. Власне, оцей виснажений, казна-відколи не голений, півроку не стрижений чоловік, у якого з утоми злипалися повіки, — бо він не спав щонайменше останніх сорок вісім годин, — нічим не нагадував того завжди в'їдливого й непривітного, але витончено зодягненого чепуруна-геолога.

Як і перше, коли Сергій прийшов сюди, щойно випущений із в'язниці, Муча з переляку зойкнула й навіть не спромоглась вимовити роками завчене: «Вам до кого, сеньйоре?» Прибулець не мав уявлення, що відбудеться в наступну мить, йому дуже не хотілося заходити до людей, од яких уже давно відвик, з якими не мав нічого спільного та й не хотів би мати, незважаючи на химерний збіг не від нього залежних обставин.

Ряжанка стояв у отворі дверей, роздумуючи та озираючись. У цю мить з лівого кабінету визирнула злякана вусата пика Левонтія. Вона якийсь час видавалася Сергієві намальованою ярмарковим художником та ще й недоброякісними фарбами. Але в тієї мазанини раптом вуста полізли вгору до самих вух і з-під них вихопилося пискляве:

— А-а, наші приїхали! А я думаю — де його той… бенеря носить!

Левонтій швиденько підбіг і розчепірив руки, щоб обійняти гостя, та раптом завагався, глянувши на його запацьорену вдяганку й виброджені ноги.

Муча хутенько впірнула у двері навпроти, й звідтам вийшов сам директор філії. Левко відступивсь убік. Гер Мільх зробив ще кілька кроків і добрих півхвилини пильно вдивлявсь у вічі Сергієві. Потім глухим басом поспитав:

— Знайшов?

Бо в очах у Ряжанки не було нічого певного. Він мовчки хитнув головою й заходився навіщось рукавом стирати висхлу вже багнюку, яка прикипіла коржем до свитки. Не сподівався, що старий німець підійде й стисне його в лабетах, видихнувши:

— Спасибі, синку.

Найнеприємнішим для Сергія було, мабуть-таки, оте «синку». Це відчули всі, в тому ряді й Мільх. І як потім не намагався жартувати й розпитувати з невимушеною зверхністю старшого за віком і становищем, а напруження не розвіювалося. Проте слід віддати належне його діловим якостям: директор, перш ніж відпустити начальника геологічної експедиції, в загальних рисах довідався про основні наслідки пошуків.