Танго - Білик Іван Іванович. Страница 9

— Знаю. Ур…

Гер Мільх перебив його, скосувавши на сина.

— Гараст, про це в конторі. А що це — секрет, думаю, балакати не будемо. Ми віримо вам. Коли п ні, то взяли п когось іншого.

Левонтій, що досі сидів мовчки, випростався в кріслі й приклав руку до серця:

— За пана Сергія я даю голову той… Ми з ним — як той… два брати…

Мільх пропустив його зауваження повз вуха.

— Де ви мешкатимете?

Відповів знову Левонтій:

— У мене, пане директор…

— Альзо… — Старий щось обмірковував, тихенько тарабанячи пальцями по бильці крісла.

Цю мить Горбатюк схопився й став обличчям до виходу кабіни. За спиною в Сергія сухо зашарудів шовк, ледь чутно повіяло лісовими конваліями.

— Дозвольте вам той… представить: панна Стефанія… Дочка наших пана директора. А це той… пан Ряжанка.

Сергій підвівся — та так і застиг у незручній позі. В білому парчевому платті з великим декольте, у таких самих парчевих черевичках на тонюсінькому підборчику, із золотою копицею модно вимощеної коси на голові, блакитноока й віяста, перед ним стояла та сама дівчина, з якою він стрівся біля океану другодні по приїзді до столиці.

Вона спочатку не впізнала в ньому отого замріяного задрипанця з океанського берега. За ці два тижні Сергій досить-таки змінився: схуд, очі пригасли, та й дорогий костюм, м'які черевики, зачіска… Але це тривало рівно стільки, поки Левонтій Горбатюк устиг відрекомендувати її. Потому сіла, невимушено посміхнулась і глянула на Левонтія. Говорила бездоганною, вишуканою українською мовою:

— Щиро вам удячна, пане Горбатюк, але ви дещо спізнились. Ми з паном… Ряжанкою вже знайомі. Засвідчіть мою правоту оцьому невдасі-лицарю, пане Ряжанко!

Вкрай ошелешений Сергій насилу видушив:

— Т-так…

— Пробачте, пане Ряжанко, я перед вами в боргу. Винна вам гроші…

Сергій здригнувся, не наважуючись звести на неї очі. А вона вже з милою усмішкою пояснювала:

— Пан позичав мені. Коли звихнула ногу, а на таксі не мала. — Й до Сергія: — Чи так, пане Ряжанко?

Сергій мовчав. Він остаточно втратив самовладання. Якби хоч цигарку! Молодший Мільх палить… Ага, он і вона збирається. Сергій зрадів. Дістав з кишені сигарети, запальничку й кілька разів затягся — глибоко, на повні груди. Так… Здається, потроху проходить. Ця дівуля не соромиться рідного батька. Чому ж він тоді повинен червоніти?

І Ряжанка вирішив не церемонитись. Нахабство — то й нахабство. Це йому навіть подобалося: з кіньми — по-конячому, з волами — по-волячому. Трохи гучно, але нехай… Сергій поволі опановував нерви.

— То дрібниці, панно Стефаніє! Хіба справжній кавалер коли-небудь позичає дамі гроші?

Він теж намагався вимовляти слова вишукано. Тоді, на березі океану, навіть не підозрював, що дівчина не креолка. Найбездоганніша іспанська вимова. Що ж русява — то перукарська штука. А виявляється, вона й е українській дасть фори будь-якому українцеві. Просто як учителька десь на Полтавщині або Київщині. Скільки їй? Двадцять? Двадцять два? Не більше. І що в ній німецького? Очі наші. І брови. Хіба що балтійський холодок у зіницях…

Стефанія перехопила його відвертий погляд:

— Петрусю, я так і не спитала, навіщо ти поголив бороду. Вважаєш, так ефектніше?

Й навіть не глянула в бік Сергія. А йому раптом аж дух перехопило: ось де бачив оці водянисті очі! Педро!.. Він і є! Ряжанка ще раз подивився. Точно! Помилки бути не могло. А душа в молодика, мабуть, шакаляча. Таких стерегтись треба. Коли б не він, не було б ні в'язниці, ні тієї статті в газеті… Була б, мабуть, каторга в іншому місці. Сибір. Як воно завжди виходить? Добро обертається злом, а зло — добром. Від однієї думки про те, що могло статися непоправне, в Сергія по спині побігли мурахи. Що ж, виявляється, цьому слинькові треба ще й дякувати? От така штука… Дарма. Тепер він, Сергій Ряжанка, став розумніший. Тепер його вже не купиш отими дешевенькими вигадками про пуп. Дурниці! Провокація! Вона мало не коштувала йому життя! А воно ще знадобиться. Он німці до урану пнуться…

— А як пан Сергій?

Ряжанка мугикнув щось невиразне. Він не розчув, про що його питали. А йшлося про коньяк «Вулкан Нікарагуа».

— Ви пробачите мені таку фамільярність? Страх не люблю офіціозності. Бр-р-р!

Хіба йому не все одно? Називайте хоч горщиком, аби в піч, не встромляли. Годі з нього. За свій вік поповарився. Нехай інші в печі лазять. А він, хоча й добре бачить, що світ прогнив згори до споду і його слід гарненько перетрусити, все одно не полізе. Нема дурних

Таке резюме йому сподобалось, і настрій помітно поліпшився. За столом точилась одна з тих «політичних розмов», коли мечів не схрещують і списів не ламають. Кожен переважно зайнятий проблемою свого травлення.

— Тато вважає, що американці себе зжили як сила.

— І правильно кажуть пан директор. Американці нерішучі.

— Ваші факти?

— А що факти? Факти прості. Була в американців той… атомка в сорок п'ятому?

— Ну, припустимо.

— Чого ж не скинули її на Москву, га?

— Однією-двома бомбами Радянський Союз не переможеш.

— Ну нехай. А в п’ятдесятому?

— Не було приводу. Та й Радянський Союз користувався значною популярністю в Європі, Азії.

Тільки двоє: Сергій та Педро не втручались у розмову. Ряжанка взагалі не чув, чи вміє цей телепень говорити. Ні, здається, Стефанія щось запитала в нього, й він відповів — по-іспанському. Панич поводився так, ніби сидіти тут — для нього справжні тортури. Якої б він заспівав, коли б оце встати й з'їздити йому зо два рази по мармизі, як тоді, в порту? Не як помста, а просто заради експерименту…

Розділ 5

Дощі, які почалися того вечора, вже не переставали. О другій по обіді, наче на замовлення бюро прогнозів, чисту голубінь неба раптом запинали хмари, ставало темно, мов удосвіта або перед смерком, здіймався лютий вітрюган і на землю виливались мільйони тонн води. А перед заходом сонця свинцево-синя повстяна ковдра зсовувалася з неба, обрій над океаном займався кривавим багаттям. Тоді в червону вуалетку вбиралися й дерева в парках, і будинки, й навіть люди, що досі ховалися від зливи, здавались прозоро-червоними примарами.

Стефанія Мільх любила ці короткі вечірні хвилини, з нетерпінням чекала приходу дощів, як у Європі чекають на перший сніг. Але вже за тиждень вони обридали. Найприкрішим було те, що лити починало з обіду. Саме тоді, коли Стефанія прокидалася, сідала перед високим люстром і бралася за гребінку.

І як не прагнула перебудувати розпорядок дня — не щастило. Ремствувала на погану силу волі, кілька днів укладалася раніше спати й на повну пружину заводила маленький золотий будильничок. Та коли він разом зі сходом сонця на всю кімнату заливався нестримним дзвоном, її рука натискала на кнопку.

Стефанія пробувала вдаватись до хитрощів: ставила будильник не на тумбочці біля ліжка, а на туалетному столику в протилежному кінці кімнати. А з того знову нічого не виходило. Згук ніби поглинався товстим килимом та м'якими меблями й не міг довести розслаблені нерви до стану збудження. Стефанія знову долежувала до обіду. Кілька разів загадувала покоївці розбудити її з сонцем — і щоразу напускалась на бідолашну жінку останніми словами. Потім їй ставало соромно за нестриманість, і вона злилась на себе й на всіх. І чого такий дурний характер? Устають же якось люди рано, йдуть на роботу — і нічого.

Дівчина спроквола підвелась, підійшла до люстра. На неї глянуло припухле, невдоволене обличчя. Руса коса спадала хвилями на плечі, майже сягала стегон. Крізь тонкий шовк сорочки ледь прозирали обриси тіла. В пориві якоїсь цікавості звільнила плечі від сорочки, нетерпляче шпурнула її ногою вбік і почала прискіпливо вдивлятись у холодний кришталь. Бездоганна лінія плечей і ніг повернула настрій. Скільки їй можна дати? Двадцять два?

Вона ще раз оглянула себе, наче стороння, критично. Навіть двадцять. Звичайно, одяг старить її. Але чоловіки не дають і двадцяти. Правда, вона знала ціну тим лестощам і нікому не вірила. Власне, у що вірити? Все — суцільна брехня. Кохання немає. У природі воно існує лише як незрозуміле прагнення підтримувати біологічний рід. Та й годі. Навіть тілесний потяг — те ж саме.