Яким ти повернешся? - Росоховатский Игорь Маркович. Страница 16

“Зустрічний, скажи мені про мету свого існування”.

Він відповів, відчуваючи, як радісно співає в його мозку:

“Пізнати і зробити щасливішим”.

Раніше ніж Фер устиг задати відповідне запитання, туманність набула обрисів людини, і пролунало звичайне вітання сигомів:

“Щасти тобі, сину людини! Це я, Ант, повертаюся на Батьківщину!”

МІЙ ПІДЛЕГЛИЙ

Науково-фантастичне оповідання

— Будь ласка, — сказав Юлій Михайлович і поклав на стіл кілька аркушів, списаних формулами і кресленнями.

Я стримав зітхання — то не був віддих полегкості — і промовив:

— Чудово. Перевіримо і передамо заводові.

Він уже стояв біля дверей, коли я зупинив його:

— Ви прийдете сьогодні на вечір?

Скісна тінь ковзнула його обличчям — від очей до розкрилля носа, далі до яскравих губів — і розтанула. Юлій Михайлович опустив погляд, як завжди затінивши віями великі сині очі. Та зробив він це не досить швидко, і мені на мить перехопило подих, бо навряд чи може хто-небудь спокійно дивитися в його очі.

— Я не зможу бути на вечорі.

— Шкода, — видавив я і, коли двері за ним зачинилися, полегшено зітхнув.

Присунув до себе аркуші, глянув на формули і креслення дюранового вигину в найвищій частині фюзеляжу. Потовщення йшло під таким кутом, щоб поступово гасити потік розрідженого повітря. Вирішення, над яким дев’ять найкращих конструкторів билися два роки, було неймовірно просте. Та з досвіду я знав, що перевіряти марно. Ми витратили два місяці, аби перевірити формули пального та мастил, які він вивів, понад квартал увесь мій відділ — майже сто конструкторів, інженерів і техніків — перевіряли будову крила, яке він створив за три дні, і не знайшли жодної помилки. Розрахунки були бездоганно точні, як лінії в кресленнях.

Я добре пам’ятаю той день, коли нам вручили нагороди. Перший у списку був я, потім — мій заступник, Григорій Гурійович. Ми намагалися не дивитися на Юлія Михайловича, а він, ніби нічого й не сталося, разом з іншими співробітниками підійшов привітати нас. Потиснувши його гарячу руку, я замість подяки сказав:

— Зараз викличуть вас.

Це були слова пробачення, слова відкупу. Нам обом стало ніяково…

На щастя, його справді викликали на сцену, і я поквапився якнайдалі заховатися.

Непростимої помилки припустився мій заступник. Він запросив Юлія Михайловича до ресторану, щоб разом відсвяткувати радісну подію.

Вже проголосили перші тости, спорожніли перші чарки. У жінок заблищали очі, запалали щоки, чоловіки стали балакучіші, а крісло, залишене для Юлія Михайловича, було порожнє. Моя дружина мимохідь запитала мене:

— А де ж твій новий працівник?

— Прийде пізніше, — відповів я, сподіваючись, що він усе-таки не прийде.

Але він прийшов. Побачивши здивовані і зацікавлені обличчя жінок, я зрозумів, хто увійшов до зали.

Юлій Михайлович сів у вільне крісло, й одразу ж до нього потяглося кілька рук: почали виявляти турботу сусідки правобіч, лівобіч і навіть ті, хто сидів навпроти, через стіл.

Треба віддати належне Юлієві Михайловичу — він робив усе, аби не привертати до себе уваги. Проте, як часто буває, це тільки підливало масла в огонь…

Щоб уникнути набридливих вітань, я вирішив потанцювати з дружиною. Проте за столом її не було.

— Ти не бачив Ліди? — запитав я у Григорія Гурійовича.

— Я свою теж шукаю, — засміявся Григорій. — Вони, напевно, разом. Ходімо.

— Куди? — здивувався я.

— Побачиш. — Він багатозначно звів брови.

Жінки оточили Юлія Михайловича, який щось говорив. Помітивши нас, він зрадів. Протиснувся крізь натовп, підійшов до нас і, розповідаючи, здається, про художників середньовіччя, потягнув до виходу з зали. Біля колони швиденько попрощався, пробурмотів, що йому, мовляв, не хочеться йти, але, на жаль, немає часу, і зник.

— Куди ви поділи Юлія Михайловича? — майже одночасно запитали наші дружини.

Ми переглянулись. А жінки кинулись в атаку:

— Тільки й знаєте, що балакати про свої справи та про політику… Після цього ми перейшли на нейтральні теми. Жінки стали лагідніші.

Коли поверталися додому, Ліда ніби між іншим зауважила:

— Ніколи не думала, що серед твоїх підлеглих є така людина.

Я відразу зрозумів, про кого йдеться. Різкіше, ніж хотів, сказав:

— Він не людина, а сигом.

Ліда заперечила:

— Си-гом — синтезована людина, і все-таки людина, Ти сам казав, що їй притаманне все людське. А тепер чомусь стверджуєш протилежне. Тобі тільки б сперечатись…

Я вирішив краще промовчати. Подумав: “А коли б на його місці була людина? Людина така ж здібна? Моє ставлення змінилося б?”

Гадаю, що подібні розмови того вечора вели не тільки ми з дружиною…

Звичайно, я міг би зателефонувати в управління і позбутися Юлія Михайловича. Але це означало не виконати важливе завдання…

“Ти втрачаєш почуття гумору, старий, — сказав я собі. — Може, це трапилося того дня, коли тебе призначили на завідувача відділом? Давай поміркуємо: чим ти невдоволений? Працівники відділу зіткнулися з проблемами, котрих не могли вирішити. Люди сиділи до глибокої ночі в кімнатах, переповнених тютюновим димом, робили безліч розрахунків, і все марно. І ти зрозумів, що справа не у вашій нездарності, а в надшвидкостях, надтемпературах і в надтисках, для яких природа не передбачила ні людини, ні земних матеріалів. Однак ти не скорявся й інші не скорялися. Ви шукали шлях — і знайшли його. Ви, люди, створили істоту, здатну подолати вашу ж обмеженість. Вона — це ви, ваш розум, енергія, ваша мета. Так і сприймайте її”.

Я чесно намагався подолати неприязнь. Коли Юлій Михайлович приніс мені проект зміненого крила, я старався переконати себе: “Це геніально! Тепер стратоплан подолає бар’єр. Ми подолаємо бар’єр!” Нескінченно повторюючи: “Тепер ми подолаємо бар’єр!”, я навіть силувано всміхнувся:

— Ви завжди виручаєте мене… — І мимоволі прохопився: — Як Мефістофель Фауста.

Він запитав:

— А хто такий Мефістофель?

— Невже ви не читали Гете? — здивувався я, забувши, що він усе-таки не людина. — Гете — великий письменник. Проте це зовсім не стосується техніки. Отже, вам його не обов’язково знати.

— А іншим людям його знати обов’язково? Навіщо?

— Культурним людям — так, — уточнив я. — Кожен великий письменник по-своєму пояснює світ, людей…

— Людей? — перепитав Юлій Михайлович. В його очах блиснула цікавість. Вони стали схожі на очі дитини. Він не втримався від запитання: — Ви сказали “кожен великий письменник”. Отже, їх було багато. А я знаю лише кілька віршів. Ось такий, наприклад… “Я из лесу вышел, был сильный мороз…”

— Некрасов, — сказав я, стримуючи усмішку. — А були іще Пушкін і Лермонтов, Уеллс, Жюль Верн, Бальзак, Свіфт, Маяковський, Чапек…

— Одну хвилинку, — попрохав він, — повторіть ще раз. Я запам’ятаю їхні прізвища.

— Це надто довго, — зауважив я, відвертаючись до стіни, щоб він не побачив виразу мого обличчя.

— Назвіть хоча б найвідоміших, — не відставав Юлій Михайлович.

Довелося поступитися. Я довго називав прізвища письменників.

На другий день я поїхав у відрядження і повернувся за тиждень. Виявилося, що і Юлія Михайловича весь тиждень не було на роботі — він попросив у Григорія Гурійовича дати йому відпустку.

Прийшов він у понеділок і, задоволено всміхаючись, сказав:

— Я втомився, як Сізіф, але досяг успіхів, як Геракл. Чи… як Робінзон на безлюдному острові. Адже я й сам був наче той безлюдний острів, на якому нічого не росло.

До кінця дня і по тому він сипав цитатами, сам складав порівняння. Намагався заводити дискусії про героїв Жюля Верна і Достоєвського. Особливо його вразили хемінгуеївський старик і “Маленький принц” Сент-Екзюпері. Він міг їх цитувати годинами. А втім, Юлій Михайлович декламував і Шекспіра, Фейхтвангера, Єфремова, Бєляєва і багатьох інших.