Яким ти повернешся? - Росоховатский Игорь Маркович. Страница 8

Він не встиг зробити цього…

За стіною виразно пролунали кроки. Вони то стихали, то відновлювались. Їхня нерівномірність насторожувала.

“Час кінчати з цією дурницею! Огляну корабель по телевізору, потім обійду коридори. Просто так, щоб остаточно впевнитись у безпідставності свого страху”.

Він побачив на екрані рубку, одномісну каюту, лабораторію, вантажні відсіки, приміщення генхаса… Потім рішуче відклав пістолет і підвівся. Підійшов до дверей. Почекав секунду, згадав, що не оглянув зовнішні люки. Повернувся і перемкнув екран на люки, знаючи, що не побачить нічого нового. Щось стисло горло…

Третій зовнішній люк було відчинено і трап-ескалатор спущено.

“Невже забув зачинити його після того, як пішов сигом?”

Олег майже інстинктивно натис кнопку автомата, що зачиняв люк. І тоді в круглому чорному отворі пропливло обличчя в ореолі світла…

Перший рух — права рука схопила пістолет.

Другий, третій, четвертий — ліва рука в судомі натискує на кнопку автомата.

Люк не зачиняється.

“Треба вийти з каюти, дістатись до рубки. Там, на пульті, дублююча кнопка”.

Обличчя на екрані ледь погойдувалося…

Ноги Олега приросли до підлоги. З великим зусиллям він заплющив і розплющив очі. Обличчя зникло.

Було соромно. “Догрався, голубчику, до галюцинацій. Я тебе кваліфікував правильно: клас — повзун, вид — йолоп, загін — слизняк. Ану, давай у рубку!”

Підійшов до пульта і, ввімкнувши екран, надіслав команду автоматові, що зачиняв люк. Автомат не діяв.

“Поламався, та й годі”, — заспокоював себе Олег, страхуючись од марева.

За спиною почулося зітхання, схлипування, сміх.

“Стій! Не обертайся. Там нікого немає. Забув, що це галюцинації? Ну от, усе-таки можна подолати страх? А тепер обернись. Тільки не поспішай! Так, так… Переконався, що в рубці, крім тебе, нікого. Міркуй нормально. Якщо основний і дублюючий автомати поламані, що майже неймовірно, треба втягти ескалатор і зачинити люк вручну, за допомогою блоків і важелів”.

Він вийшов у коридор і, гучно тупаючи, підійшов до заслонок-фільтрів. Це був останній бар’єр перед люком.

Олег зупинився, пригадав усе, що зробив до цього, проаналізував, порівняв з інструкцією. “Значних відхилень немає”.

Підійшов до люка, спробував рвонути на себе ручку блоків. Вона не піддавалася. Можливо, трап-ескалатор зачепився за щось долі. Треба спуститись і відчепити його.

Олегові не дуже хотілося виходити з корабля. Крім того, він пам’ятав попередження сигома. Та не залишати ж люк відчиненим!

Він ступив на грунт і побачив, що кінець трапа застряв в ущелині. Спробував було обережно витягти його, потім розсердився і смикнув дужче.

Відчув удар по шолому і побачив ланцюжок фонтанчиків.

“Стріляють!”

Олег заховався за трап. Боліла голова, плече. Він не міг визначити, звідки стріляють. Увімкнув ЦП-1. Треба скористатися нагодою, домовитися. ЦП-1 працював. Довкола клацали кулі. Ближче, ближче. Вогняна голка зачепила руку.

“Тільки не стріляти, нехай працює ЦП-1. Вони повинні якось реагувати…”

Він збагнув, що руку не просто зачепило. З кожною хвилиною втрачав сили. Нудило. Із-за скель вийшли темні постаті…

“Це вони в мене стріляли. Ті, з ким я повинен домовитися. Встановити контакт. Сигом мав рацію. Будь-що встановити контакт. Стріляти не можна. Не можна”.

Постаті підходили ближче й ближче. Одна з них була зовсім близько. Олег уже міг розпізнати обличчя, схоже на людське, з роззявленим ротом, тільки майже без очей.

“Встановити контакт. Контакт. Контакт. Не стріляти. Контакт”.

ЦП-1 клацнув і вимкнувся.

“Зараз ворог вийде на позицію, з якої видно мою голову. Стрілятиме. Чому я думаю “ворог”? Невідомий, а не ворог. Невідомий, який може стати другом. Однак він стрілятиме”.

Олег дістав пістолет, послав кілька світлоімпульсів так, щоб не зачепити, а тільки налякати.

Постаті залягли. Потім почали повзти, оточуючи Олега.

Олегові нестримно захотілося вибігти на трап, сховатися в кораблі.

“Стій! Бо загинеш! Поки добіжиш, тебе вб’ють. А коли й пощастить добігти до корабля, то як піднімеш трап? Вони кинуться слідом за тобою. Що ж робити? Думай. Спробуй увімкнути ЦП-1. Згадай інструкцію: “Використати все можливе…”

Кілька секунд відчував тільки біль у руці, якою намагався ввімкнути передавач.

Нарешті! Олег зрадів так. ніби вже налагодив зв’язок.

Але ще одна куля вдарила в шолом, і Олег на мить знепритомнів. Потім побачив, що вороги вже зовсім близько.

Ще удар у шолом. Два удари. Куля зачепила ногу.

“Спробуй хоча б висмикнути трап”.

Напружився. Здавалося, від надзвичайного навантаження от-от трісне, як канат, сухожилля.

Олег надіслав нові черги світлоімпульсів. Постаті зникли.

За кілька секунд він вибіг трапом. Коли дверцята люка клацнули, Олег прихилився до стінки. Піт засліплював очі. Ледве переставляючи ноги, космонавт побрів крізь фільтри, скинув шолом. Добрався до каюти, сів у крісло. “Щоб зрозуміти іншу істоту, треба стати нею”, — думав у відчаї. Але нова думка схвилювала його: “Можливо, кроки не були галюцинацією. Хтось із них пробрався в корабель і відчинив люк зсередини, зіпсувавши автомати. А чому ж вони не ввійшли всі? Ввімкнути генхас чи стерилізатори? А що коли той, хто проник у корабель, не мав на меті нічого поганого, — адже він міг би вже здійснити свої плани. А звідки я знаю, що він не здійснює їх? І хіба мало працював ЦП-1?”

Олег загерметизував каюту і ввімкнув стерилізатори, створивши навколо корабля захисне енергетичне коло. Намагався розігнати сумніви, думав: “Сумніви, мабуть, найкраще, на що ми здатні. Але вони мають і зворотний бік. Велике вміння саме й полягає в тому, щоб у певний момент позбутися їх. Інакше ніколи не почнеш діяти…”

Крізь його думки пробився телесигнал сигома. Олег насторожився. Сигнал пролунав чіткіше: “Що сталося? Чому працюють стерилізатори? Повертаюсь”.

Олег вимкнув захисне коло, настроїв приймач на хвилю сигома. Приготувався відчнити люк, як тільки почує сигнал про повернення товариша.

Автомати люків, як і раніше, не діяли. Довелося відчиняти вручну. Від напруження заболіли м’язи. “Добре, що хоч трап не треба опускати”.

Олег визирнув з люка, тримаючись за скобу. Сигома не було видно. За кілька секунд почувся різкий свист, що дедалі наростав.

Олег відчув біль у барабанних перетинках. Запаморочилася голова. Пальці розігнулись, і Олег упав з восьмиметрової висоти на оплавлений грунт. Врятував спецкостюм, якого він так і не зняв. Та удар був відчутний, на кілька хвилин космонавт знепритомнів. Очунявши, побачив перед собою темну стіну корабля.

Осторонь хтось пискляво-уривчасто сміявся. Потім з’явилися нотки відвертого злорадства.

“Отже, знову пастка. А я сподівався встановити з ними контакт. Вони давно прийняли передачі ЦП-1, розшифрували їх і передали на тій же хвилі сигнал — я сприйняв його як повідомлення сигома. Вони скористалися моїми спробами встановити контакт, щоб мені влаштувати пастку”.

Олег удавано застогнав, зробив кілька конвульсивних рухів. А сам у цей час схопив правицею пістолет, намацав рукоятку, зняв скобу запобіжника. Ще раз застогнав, здригнувся і завмер, очікуючи, поки підійдуть вороги. Вони хотіли влаштувати йому пастку, то нехай попадуть у неї самі!

Страх минув. Інше почуття охопило його, наповнило вщерть усе тіло. Воно клекотіло в горлі, било в скроні, і Олег відчував свої напружені м’язи.

Тепер він ждав, щоб невідомі нарешті з’явилися, благав нетерпляче: “Ідіть, ідіть швидше, поспішайте…”

Пістолет ледь тремтів у його руці, проте Олег відчував, що він урівноважиться, коли з’явиться ціль.

Знову пролунав сміх, торжествуючий, зневажливий, і коло Олега впала якась кругла річ. Вона шипіла і крутилась. Інстинкт підказав, що треба робити. “Вони не хочуть ризикувати!” Олег одкинув річ геть, скочив на ноги — більше не було сенсу ховатись — і включив пістолет на стрільбу чергами. Світлоімпульси линули в усі боки, перетворюючи скелі і чахлу рослинність на місиво, на потоки лави. Крізь гуркіт скель, які падали, проривався пронизливий стогін та крик, а космонавт усе бив пульсуючими потоками світла.